Ігор МАРЦІНКОВСЬКИЙ,
кандидат медичних наук, доцент НУ кораблебудування ім. адмірала Макарова, голова правління Миколаївського ОО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
Закінчення. Початок у ч. 1 за 2013 р.
Організована М. Аркасом “Просвіта” діяла активно й пробудила українців краю, викликавши неприхильне ставлення місцевої влади (і царської, і більшовицької), переслідувалася в часи реакції, проте діяла. За комуністів “Просвіта” спершу брала участь у відкритті клубів, дитсадків, музеїв, організовувала народні хори, влаштовувала виставки картин, літератури, проводила вечори, брала участь у вшануванні пам’яті Т. Шевченка. Враховуючи авторитет “Просвіти”, особливо серед селян, ЦК КП(б)У, місцеві більшовицькі комітети намагалися використати просвітян у своїй ідеологічній пропаганді. 1920 року влада виробила новий Статут “Просвіти”, який нав’язував комуністичний характер її діяльності (у Миколаєві його ухвалено загальними зборами “Просвіти” 13 червня 1920 р.). На сторінках газети “Красный Николаев” в 1922 р. розгорнулася дискусія довкола “враждебной “культурной” банды” (№ 321), “зараженной петлюровским духом” (№ 332). Але досвід просвітян намагалися використати та “укрепить КСМУ на селе” (№ 332), оскільки альтернативні “Просвітам” Селянські Будинки створювалися з “великими труднощами”, а їхні активісти були нечисленними та слабко підготовленими. “Просвиты нечем заменить (виділено в тексті газети — Авт.). Сельбудынки, как преобладающая форма в 1922 г. на Николаевщине — интеллигентская утопия. У нас есть просвиты (321 просвита по подсчету т. Ломакина). Хочешь не хочешь, а мириться надо” (№ 321). Проте повністю перебудувати діяльність “Просвіт” виявилося неможливим, і більшовики пішли на закриття їхніх осередків.
9 березня 1924 р. “Просвіта” провела у Миколаєві вечір пам’яті Т. Шевченка, після чого більшовицька влада товариство ліквідувала як “осередок українського буржуазного націоналізму”. Члени “Просвіти” за сфабрикованими звинуваченнями були арештовані й зазнали репресій, багато з них було розстріляно. Жертвами комуністичних репресій стали викладачі: М. Лагута, Х. Гудзь-Засульський, М. Лященко; актори: П. Приходько, Я. Романовський, Г. Юрченко; інвалід-пенсіонер Ф. Іляшенко та багато ін., кілька разів заарештовували і засуджували Ф. Камінського, “заарештовували” й знищували книжки, серед яких і Шевченків “Кобзар”.
Після М. Аркаса в різні часи раду Українського товариства “Просвіта” у Миколаєві очолювали О. Аркас (дружина М. Аркаса), В. Дейнека, М. Василенко, М. Загоруйченко, О. Савченко-Осмоловський, Б. Брояківський, М. Лагута, О. Зіма, К. Христиченко.
За німецької окупації 1941 року осередки “Просвіти” знову почали відроджуватися (часом за сприяння похідних груп ОУН), але з переобранням влади цивільна німецька окупаційна адміністрація їх заборонила, а щойно повсталі товариства самоліквідовувалися, щоб уникнути репресій.
Після того діяльність Товариства обірвалася на півстоліття. Радянська влада діяльність “Просвіти” декларувала як “український буржуазний націоналізм”, а тому про її відродження не було й мови, дослідження архівних документів було обмеженим, а інформація — викривленою.
Із початком перебудови й національного піднесення в Україні, з ініціативи активістів у грудні 1988 р. у Києві виникає Товариство української мови імені Тараса Шевченка. У Миколаєві його осередки згуртувалися на заводах “Зоря” (голова В. Стренадо), “Океан” (В. Спиця), ім. 61 Комунара (А. Тесленко), в організаціях “Машпроект” (К. Рибак, потім Р. Шпак), “Спецбуд” (В. Андрієвський), у тубдиспансері (М. Ганущак), при обласній сільськогосподарській дослідній станції (І. Баклицький), при обласній письменницькій організації (В. Бойченко) та ін. Загалом у них налічувалося 152 особи, які в непростих умовах комуністичного однопартійного режиму першими стали на захист української мови. 22 березня 1989 р. установчі збори Миколаївської міської організації Товариства української мови ім. Тараса Шевченка об’єднали первинні міські осередки, обрали правління, до якого увійшли письменник В. Бойченко (голова), інженер В. Сліпець (заступник голови), агроном Ф. Грозов (секретар). 19 травня 1990 р. на установчу конференцію Миколаївської крайової організації Всеукраїнського товариства української мови ім. Тараса Шевченка прибули 92 делегати. Окрім миколаївських осередків, тут були представлені районні організації з Очакова, Вознесенська, Первомайська, Кривого Озера, Нового Буга, Веселинового, Врадіївки, Снігурівки, Єланця. Дещо пізніше з’явилися осередки у Новій Одесі, Арбузинці, Братському. Головою обласного товариства обрали В. Бойченка.
Незважаючи на утиски з боку комуністичної влади, активісти товариства намагалися продовжити традиції аркасівської “Просвіти”. Миколаївські просвітяни збирали українську літературу для українських діаспор Росії та Придністров’я, для районів Миколаївської області; встановили зв’язок з Товариством української мови в Чикаго (США). Вони агітували за ширше використання української мови (зокрема й вивішуючи плакат Б. Певного з портретом Т. Шевченка і запитанням “Чи твої діти розмовляють українською мовою?”). Актор М. Євтушенко читав поезію Кобзаря, був режисером сценаріїв, присвячених урочистостям пам’яті Кобзаря. Долаючи перешкоди дирекції, у зрусифікованому педагогічному інституті (нині Миколаївський національний університет ім. В. О. Сухомлинського) за підтримки просвітянського осередку провели концерт для студентів, присвячений 175-річчю від дня народження Т. Шевченка. Пасивність щодо впровадження української мови тоді виявили педагоги, чиновники обласного та міського управлінь освіти. Зрусифіковані батьки (першими були з с. Матвіївки) перешкоджали переведенню шкіл на українську мову навчання, але зустрічі з просвітянами (відповідальними у Миколаєві були С. Вдовиця, М. Лялько, А. Курган) мали позитивні наслідки — набір в українські класи був успішним. Просвітяни розробили план впровадження української державної мови, який влада прийняла до виконання. Проте згодом вона ж його активно і гальмувала. Просвітяни видавали на друкарській машинці газету-листівку “Слово” (ред. К. Рибак), поширювали першу в краї незалежну газету “Чорноморія” (ред. Н. Царинна), іншу просвітянську й демократичну українськомовну пресу (відповідальні Р. Шпак); популяризували серед населення знання з історії України (В. Бойченко, В. Сліпець); ініціювали перед міською владою питання оголошень у транспорті українською мовою (М. Євтушенко, М. Курінний, М. Любченко); разом із Союзом студентів порушували питання про зняття імені шовініста В. Бєлінського з назви вищого педагогічного закладу краю. Проте назвати його іменем М. Аркаса влада відмовилась, так само як і перейменувати проспект Октябрський на Петра Сагайдачного. Просвітяни організовували мистецькі заходи за участі А. Іванюченка, В. Антонюк, М. Євтушенка, О. Вербицького, В. Бойченка, в яких популяризовувалась українська національна ідея. Просвітяни проводили роз’яснювальну роботу серед населення напередодні референдуму 1 грудня 1991 р. із затвердження Акту проголошення незалежності України. З ініціативи товариства та за сприяння голови редакції комітету з радіомовлення В. Царюка, в ефірі прозвучали виступи, які викривали антиукраїнські партії, вчинені комуністами злочини. На шпальтах газет виступали В. Бойченко, В. Сліпець, Р. Шпак, А. Іванюченко, В. Кіпіані, Г. Єжелов, В. Авраменко, П. Панянчук та ін. Завдяки наполегливій роз’яснювальній роботі просвітян та рухівців в області за незалежність проголосувало 89,45 % громадян.
У відродженні Товариства української мови ім. Тараса Шевченка, а згодом “Просвіти”, на Миколаївщині окрім зазначених активними були В. Андрієвський, В. Березовський, С. Вдовиця, В. Галущенко, Ф. Грозов, П. Доценко, М. Загородній, А. Затурян, О. Іванюченко, Тамара та Володимир Кіпери, О. Малицький, М. Матвіїв, Олег та Микола Матіюки, Б. Мороз, К. Рибак, В. Спиця, В. Стренадо, А. Тесленко, Р. Шпак, Л. Цимбал, Л. Олещук та інші.
Просвітяни Миколаївщини були ініціаторами та учасниками всіх заходів зі вшанування пам’яті Т. Шевченка в краї, наприклад, у встановленні йому пам’ятників у Баштанці, Новому Бузі, а в Миколаєві до 175-річчя від дня народження — бронзової меморіальної дошки на вулиці його імені (знищили невідомі у жовтні 1999 р.). У Миколаєві, де мешкали видатні українські діячі культури, встановлено меморіальну дошку та пам’ятний знак М. Аркасу, меморіальну дошку П. Саксаганському. Просвітяни проводять пошукову роботу зі встановлення вцілілих у краї пам’яток історії козацтва (О. Шарафанов), Шевченкіани Миколаївщини (І. Марцінковський), пісенних традицій (О. Шпачинський, А. Затурян), діяльності М. Аркаса (Т. Березовська), результати яких оприлюднюють у наукових виданнях, періодиці, конференціях, лекціях. Для дошкільнят п’єси пише драматург М. Євтушенко; зі школярами працюють педагоги Л. Цуркан, Н. Горецька, М. Матіюк, В. Купцова; зі студентами — Л. Старовойт, Т. Березовська, М. Загородній, І. Береза, В. Руссова; культурно-пізнавальні мандрівки краєм організовує Б. Савченко; щорічні колядування здійснює очолюваний Н. Архипенко вертеп. Серед районних осередків найактивнішими є новобузькі просвітяни — О. Жмурко, О. Репіхович, В. Корнафель, С. Кузьменко.
Просвітяни Миколаївщини співорганізатори щорічних конкурсів: читців Шевченкової поезії “Заповіт”, української патріотичної пісні “Червона калина”, фольклорно-інструментальної музики та народного співу ім. Миколи Аркаса, українського гумору і сатири “Сміхослов”, української патріотичної поезії ім. Валерія Бойченка. Просвітяни сприяли молоді краю в підготовці до участі у Міжнародних конкурсах серед учнівської та студентської молоді ім. Т. Шевченка та з української мови ім. П. Яцика; Всеукраїнських конкурсах “Об’єднаймося ж, брати мої!”, “Я гордий тим, що українець зроду”, “Палітра українського слова”; Всеукраїнської українознавчої гри “Соняшник”; обласних “Аркасівських читаннях”, міського — “Стежками долі Шевченка”. Члени “Просвіти” разом з іншими організаціями беруть участь у заходах з ушанування Т. Шевченка, М. Аркаса, М. Вінграновського, С. Черкасенка; пам’яті жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму і Голодомору 1932—1933 рр. Протягом 2000—2008 рр. Миколаївська “Просвіта” видавала газету “Аркасівська вулиця” (ред. М. Загородній, з 2001 р. Н. Огренич). У нелегких умовах просвітяни відстоюють традиції української культури краю, проводять роз’яснювальну роботу, беруть участь у заходах державницького спрямування.
Головами правлінь обласного об’єднання “Просвіта” протягом 1992—1998 рр. був В. Бойченко (3.05.1941—25.03.2011), 1998—2001 — М. Загородній, 2001—2010 — Н. Огренич, з 2010 —
І. Марцінковський.
* * *
Підсумовуючи пройдений шлях, усі пережиті труднощі, з упевненістю можна сказати, що “Просвіта” на Миколаївщині —найстаріше активне громадське товариство, яке несло і несе мешканцям краю Шевченкове українське слово, українські народні традиції, кращі зразки української національної культури сучасності для відродження та утвердження державності України.
