Коли хартія людини поза рамами нації

Очевидно, що ініціативна група “Перше грудня” полюбляє початкову цифру “один”. Ще не минув і рік та одинадцять днів від її створення, як у “Дні” від 11 грудня 2012 року вона опублікувала “Вільну хартію вільної людини”.
“Наша Хартія — це вибір “бути”, — пафосно заявляють її автори.
На часі та вкрай потрібні слова. Однак насущноствердними вони стануть і поособливому актуалізуються, коли враховуватимуть специфічність факту трансформації в Україні сакраментального шекспірівського запитання “бути чи не бути” в значно ширший та трагічніший національний контекст. А саме: буття чи небуття титульного (корінного) народу як державної нації зі всіма її ознаками: мовою, освітою, наукою, культурними традиціями, творчою діяльністю, економікою, інформаційним та іншим простором. Врешті, йдеться про знеособлення людини і знеодержавлення нації у звичний імперськошовіністичний спосіб зросійщення. Адже Україна опинилася в небезпеці, бо розпочатий на початку 90х років минулого сторіччя процес духовного відродження — припинився. Наступ на українство “на своїй — не чужій землі”, пов’язаний напряму з нещодавнім сфальшованим ухваленням ВР закону про нові засади мовної політики, набуває нищівного та широкомасштабного совєтського розмаху. П’ятиколонники, паразитуючи на реанімації ностальгічного радянського імперіалізму і залишкових почувань такої ж людини, байдужості Європи до України, втілюють політику Москви щодо її “декомпозиции”, втягування в “русский мир”, Митний союз, перешкоджання євроінтеграційним намірам тощо. І все це робиться у спосіб остаточного розколу та знищення етнічної, релігійної та іншої ідентичності українців, розмиття почуття їхньої соборності, національної ідеї та гідності. Бачити це — не є нині поза межею неможливого.

Степан ВОВКАНИЧ,
доктор економічних наук,
професор, м. Львів

Отже, унікальність Хартії української людини мала б акумулювати не тільки вибір “бути”, а й виходити із створення масштабної альтернативи концептуальних основ сучасної української національної ідеї (УНІ), із соціогуманістичних засад стратегії розвитку держави, з нової парадигми буття нації, з панукраїнських проектів її життєдіяльності, інтеграції тощо. Саме ці висхідні фундаментальні імперативи оптимально поєднують морально-націо-державоцентричність як усередині країни, так і співпрацю з європейським (світовим) співтовариством на підставі паритетного і бінарного захисту людини та нації. Окрім наведеного комплексу обставин, особливо нині треба враховувати дороговказні застереження геніального Івана Франка. “Все, що йде поза рамами нації (підкреслено нами —       С. В.), се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеями раді би прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хоробрий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами прикрити своє духовне відчуження від рідної нації”.
В іншому разі, хочемо того чи ні, виникає запитання: чому я — пересічний українець, що більше піввіку слухав фарисейство про “щасливе комуністичне майбутнє”, цинічну брехню про інтернаціональну боротьбу СРСР “за мир во всем мире”, про страшні “происки врагов” моєї нації і “всего прогрессивного человечества”, водночас ніколи в школі не чув ні про Голодомор, ні про розстріляних поетів, ні мільйони інших безвинно убієнних? А Хартія стверджує, що маю “не забувати про ті вчинки, коли ми (?) свідомо чи несвідомо чинили кривду (!) іншим народам”. Даруйте, але ні я, ні мої брати, сестри, батьки та прадіди, ні мій народ взагалі — такого не чинили. Вони державою ні на кого не нападали, ні пацифікацій, ні нового порядку, ні “зачисток” на загарбаній землі не проводили. А стверджується, що на справедливий Божий суд прийдуть народами.
Далі. До кого звернені слова буцімто української Хартії, що “любити означає не допускати будь-яких виявів ксенофобії, расизму, шовінізму, нацизму і сталінізму як найбрутальніших форм людської, національної, політичної, культурної і соціальної нетерпимості”. Хіба не українці найбільше постраждали і страждають нині від проявів більшовицького шовінізму, від фальші ленінсько-сталінського інтернаціоналізму (і чи тільки його) на своїй обітованій землі? Хіба не імперська семіотика доповнюється пам’ятниками Катерині ІІ, Сталіну, не з трибуни ВР України нахабно звучать мовою окупанта погрози “вернуть страну народу”? Хіба вже забуто злочини, що не тільки прикривалися іменем так зв. совєтского народа, а й “героїчно” звершувалися в його ім’я? А Ви закликаєте “не шукати винних у власній долі”. А як же тоді з національною пам’яттю, з мисленням про “подолання недержавності, вузькості і провінційності колоніального та хуторянського погляду”, зрештою, з елементарним кочубейством: чому в Полтаві досі немає пам’ятника ні Мазепі, ні Петлюрі? А в Львові заростає мохом камінь з написом: “Борцям за волю України”. Хіба не вони — юнаки і юнки, йшли на явну смерть за Національну Ідею, виступаючи проти потрійної колонізації України: польської, німецької і російської? Каяття — це велика наука для всіх і на повсякчас. Цю науку нашим моральним авторитетам, як зазначає в “Дні”     І. Лосєв, треба збагачувати не лише добре виписаними церковно-християнськими дефініціями, а й відповідати: “Що робити?” Власне, на останнє конкретно вказують у грудневому “Постпоступі” Винничук і Боднар.
З огляду на це дивує, що у важливому 5-му розділі Хартії — Мислити — пропущено нагальну потребу усвідомити: Незалежність України — це глибінь залежності кожного із нас від розуміння нашої Ідеї як соціанти підвищення суб’єктності України, її загроз і викликів, необхідності щоденної праці задля неї та захисту. У цьому плані показовою є наука чи, радше, розправа з триптихом гасел УНІ від М. Хвильового, які сьогодні не втратили актуальності: “Даєш інтелігенцію! Геть від Москви! Даєш Європу!” Не менш повчальна думка іншого відомого харків’янина — Юрія Шевельова, в якій він визначив найбільших ворогів нашого відродження — це Москва, український провінціалізм і комплекс кочубеївщини. Тому рецепт для мислення простий: росіянам, як і іншим національним меншинам, що чомусь традиційно і далеко нетолерантно стають на бік “сильного и могучого” й у такий спосіб свідомо чи несвідомо збільшують масу російськомовного населення, підсилюючи шовіністичний тиск постімперської асиміляції, треба перестати претендувати на без того ослаблений ними ж національний простір українців! І тоді — від Львова до Луганська — не буде поділу на “своїх” і “чужих” і буцімто непереборних регіональних особливостей, якими постійно спекулюють, прикриваючись правами регіональних мов, правами людини. Проте чи за таких умов Україні “бути”, коли не можемо уяснити смертельну небезпеку монопольно-партійного регіоналізму, орієнтованого на “порятунок” пригнічених росіян. Її не бачить тільки так звана радянська людина та імперська нація, що заперечують право українців на національну ідею, на їхній суверенітет — державний, мовно-територіальний, інформаційно-просторовий.
Чому в Хартії не акцентується, що не може бути вільною людина, допоки підневільна її нація, далі окупований інформаційний простір, панує інтелектуальний антиукраїнізм. Чому нині нам важко мати критичну масу національної еліти, коли впродовж сторіч колонізатори проводили криваву політику нищення українства під гаслом: “народ без національної еліти, а еліта — без мови народу”. Хіба тут вина лише на державі Україна, а не на державах, ідеологіях сильних світу сього, їх видимому і невидимому насиллі, на кривавих злочинах кожного окупанта осібно і загарбницької нації назагал?! Нас лякають нинішнім радикалізмом “свободівців”, але ж чому Європа мовчала, коли Україну нищила комуністична орда, проводилися нелюдяні депортації українців із споконвічно їхніх земель? Світові вчені, держави визнали українців постетногеноцидною нацією, а Президент України їде в Європу, аби заперечити геноцид голодомором на догоду сусідові. Принаймні не розумно, бо і в Брюсселі, і в Бєлокаменной байдужі до української долі та ідеї; нікому, окрім нас, не потрібна сильна Україна. Що сказано в Хартії про політичну волю керівництва України щодо консолідації спільноти?
Новітня українська більш як двадцятилітня практика державотворення та становлення нації беззаперечно актуалізує перед духовно-інтелектуальним проводом спільноти передовсім два основоположні завдання. Перше: об’єднати націю. Без сконсолідованої громадянської нації звести міцний підмурівок нашого державотворення — неможливо. Друге: визнати, що фундаментом і наскрізним елементом цього підмурівку має стати широко соціалізована УНІ — міцно замішана на загальноукраїнських інтересах, високих суспільно-моральних, традиційних духовних та матеріальних цінностях — обітована земля, соборна незалежна держава, її питома мова, єдина Помісна Церква, національний інформаційний, освітній, науковий та інший простори, історична пам’ять, конкурентоспроможна економіка, благополучна екологія, заможний народ, європейський вектор інтеграції, рівноправні взаємини зі всіма добрими сусідами зокрема і світовим співтовариством узагалі.
Немає у Хартії й відповіді: якого права потребує захист УНІ? Буцімто демократичний запис у Конституції України, що “жодна ідеологія не може називатися державою як обов’язкова” не цілком суголосний із попереднім: “Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності”. Це призвело до того, що Україна досі не тільки немає ідеологічного супроводу свого державотворення та становлення нації, а й девальвовані проблеми втілення національної ідеї, пошуку позитивного її історичного тлумачення, наукових досліджень перспектив розвитку в інформаційно-просторовій, інноваційній моделі розбудови національної держави, в здійсненні її євроінтеграційних намірів тощо. Фактично в Україні немає національно-ідеологічних партій.
Це все ставить на порядок денний творення нових смислів, зокрема нагальну потребу: опрацювати стратегію ідеологічного забезпечення державотворення. Сталося так, що, обпікшись на чужинській монополії тоталітарних ідеологій, зокрема комуністичній, ми боїмося доторкнутися думкою до своєї, розмаїття її сучасного ідеологічного дизайну. Можна зрозуміти німців, які заборонили не тільки нацистську ідеологію, а й, настрашені гітлерівськими маніпуляціями з проведенням загальнонаціональних референдумів, не послуговуються ними у післявоєнній Німеччині. А чи НАСТОРОЖУЄ Хартія українців щодо недавно ухваленого Закону про референдум, який може в перспективі уможливити за умов нашої демократії розмаїті маніпуляції і в його проведенні, і вибору теми плебісциту на предмет, скажімо, “бути” нам чи комусь іншому — чисельнішому, багатшому, зрештою, більш жорстокому і нахабнішому на нашій землі? І той “інший” брехливо називатиметься “старшим (?) братом”, носієм “вічної” дружби між поневоленими ним же народами, а відтак церковним концепт-конструктом творення “русского мира”.
Здавалось би, що за цих далеко не віртуальних умов не обійтися Українській хартії без духовно-орального імперативу розробити в якомога стислий термін концепцію зеленої ідеології щодо не лише екології, економіки, а й соціогуманістичних цінностей як духовно-моральних вимог збереження середовищеспроможності нації за складних умов і нових викликів. Ідеться про доктрину сталого (Ріо+20) розвитку у світовому контексті і про тяглість поступу ослабленої української нації в умовах подвійної глобалізації — залишково-імперської та невідворотно-цивілізаційної. Завдання такої якісно нової ідеології — створити необхідні умови, аби спільнота була ковітальною, тобто здатною забезпечити свою самодостатність як суб’єкта власного розширеного відтворення і пов’язаних з ним комплексу господарських, духовних, гуманітарних та інших напрямків творчої діяльності. Без такої ідеології, без сучасної науки інвайронментології (середовищезнавства) та її знань про творення належних умов не зазеленіє на національних луках те, що під прикриттям релятивізму, інтернаціоналізму впродовж тривалого часу затоптувалося в болото небуття різними шовіністами-загарбниками. Не оживлять українськість вітчизняні системи освіти, науки, коли їх очолює міністр-українофоб.
Беззаперечно, у цьому контексті українська освіта, мова, культурні традиції, духовність нації негайно потребують червонокнижного соціогуманістичного захисту (аналогічно з загрозами зникаючій флорі та фауні) на рідній землі як духовний ексклюзив нації, як світоглядна візія її життя, дум, діянь різних і не лише економічних. І в цьому бачиться комплексність і архіважливість завдань сучасної візії та місії Української Ідеї не тільки в національному (який злонавмисно плутають із націоналістичним), а і світовому вимірах. Але чи світ про це знає і, найголовніше, хоче знати?! І чи про це йому нагадує Українська Хартія людини, яку ми чомусь далі розглядаємо поза рамами її Нації та світом? Саме УПА боролася під гаслом: “Свободу людині! Свободу народам!” Людина та її нація не розривалися. Це не було модним трендом, а боротьбою на смерть. Але про це — ні слова. Як і про те, що вислів “Борець за волю України” — внутрішньо притаманний лише нам; він — не регіональний, а всеукраїнський і світовий. Жодна імперія, що прагнула знищити УНІ, це заперечити не в стані. Ба більше, назвати борців за волю (?) своєї ненаситної імперії.
Тому, незалежно від розмаїття поглядів і підходів до формування УНІ, нація повинна об’єднатися навколо визнання того, що історично процес виникнення, становлення та поширення української ідеї проліг від демократичної Конституції Пилипа Орлика, Кирило-Мефодіївського соціального гасла “країна без холопа і пана” через Міхновське усвідомлення України як національної самостійної держави, боротьбу УНР, її злуку з ЗУНР та визвольно-бойовий клич УПА “здобути або вмерти” за неї до сьогоднішніх пошуків і розробки євроінтеграційної стратегії розвитку нашої країни в системі модерних світових держав і досягнень їх життєвих стандартів.
Звісно, на цьому шляху можна і треба вчитися на закликах Хартії, як бути вільною людиною, українцем, лідером і господарем буцімто на своїй землі; зрештою, як мислити і любити, аби стати успішною демократичною державою, відкритим інформаційним громадянським суспільством і здобути багато чого іншого, на що спромігся цивілізований світ, поки нас комуністи тримали в тотальній ізоляції, де панувала експлуатація не лише людини людиною, а й нацією-загарбником поневолених націй. Попри те, чи стануть продуктивними заклики Хартії, допоки не запанує нова соціогуманістична парадигма соборної, цілої, за Франком, а не радянської (без адреси, дому та вулиці) людини, тобто нова філософія соборної, української України, гідної Людини і Нації, а не імперська ідеологія в камуфляжі захланного Комінтерну?
Зрозуміло, що не можливо деталізувати в Хартії кожну складову цієї філософії, за якими стоїть ціла низка чинників, ресурсів, пріоритетів їх застосування. Однак хоча б маленьким пунктиром можна було б зазначити, що соборність — це для України не тільки поняття географічне, а й соборна здатність нації творити українську державу, наповнювати її добрими ділами національного й загальнолюдського змісту. Святая святих завдань УНІ — це сформувати єдиний національний економічний, мовно-інформаційний, культурний, релігійний та інші простори та допомогти всім українцям в різних регіонах усвідомити себе соборною державоцентричною нацією.
Отже, соборність — це не лише інтеграція економік регіонів, а й духовна, морально-психологічна характеристика, внутрішньо притаманна людині, її свідомості та ментальності. Це інтеграція в зовнішній світ, це джерело державної суб’єктності. Рівно ж — українська Україна не означає зловмисно підкинутого гасла: Україна лише для українців. Таку позицію затаврував ще Михайло Грушевський, позиціонувавши демократичну думку: якщо ти живеш в Україні та працюєш задля її добра, ти — українець. Щодо третього складника, то теорія чинників (світових стандартів), які б забезпечували людині гідне життя, достатньо розроблена. Тут і економіка, зарплата, соціальний захист, освіта, охорона здоров’я, відпочинок, екологія, спорт і т. інше. Україна поки що не “дотягує” до цих стандартів, але є ще і чинник зобов’язань людини перед державою: вона має бути гідною держави. Чи є такою щодо нашої Незалежності радянська совкова людина? Чи можна до неї звернутися перефразованими словами Президента США Кеннеді: не питайте, що вам дала незалежна Україна, а спитайте себе, що ви зробили для її Незалежності?!
Невже не зрозуміло, що сенс запізнілої української Хартії в ексклюзиві утвердження екзистенції корінного народу, у соціалізації сьогоднішніх складових УНІ, які зміцнюють соборність нації і людини як повноцінне, самодостатнє соціально-економічне, етнокультурне середовище в системі національного інформаційного простору, який не гнітить, не розмиває тотожність народу, де повнокровно функціонує передача знань від покоління до покоління, а значить, виховується національно свідома, цілісна людина і ковітальна спільнота. Тобто спільнота, здатна відроджуватися завдяки новій зеленій ідеології, соціогуманістичній політиці, які підживлюють це середовище, розширяючи його до масштабу всенаціонального чи навіть світового простору. Україні потрібна не “секонхендівська гуманітарка”, а нова соціогуманістична парадигма буття корінного народу і національно-свідомої людини; де перший розглядається в контексті національного інформаційного, економічного та іншого простору, а друга — оточуючого середовища (сім’ї, дитячого садочка, школи і т. ін.). Первнями є патріотична свідома особистість і державна нація — гармонія взаємин між ними.
У цьому контексті майбутнє України бачиться не в ентропії (невизначеності спільноти, хаосі, безпорядку, маргіналізації та її креолізації), а в негентропії. Тобто в гармонізації: а) національних інтересів та загальновизнаних фундаментальних принципів свободи, соціального і економічного добробуту, захисту прав і людини, і нації; б) основ ліберальної економіки (в центрі — людина, вільний ринок) та національної (а не націоналістичної) ідеології з акцентом на націю, що дала назву державі. Припинімо розглядати націоналізм як ідеологію поневоленого народу. Тоді побачимо в ній доктрину патріотичної любові до Батьківщини, акцент на розвиток здобутої держави, сумлінну, заради неї, якісну працю та тяглість (спадковість) поступу нації, а відтак нагальну потребу створення на основі цих викликів нової сучасної парадигми суспільного розвитку — соціогуманістичної. Актуалізуймо і широко соціалізуймо слова Довженка: “Якщо любов до Батьківщини — це націоналізм, то я — націоналіст”. Це раз і назавжди відкине спекуляції українофобів страшилками націоналізму.
Проте не монополізуймо партіями любов до України, за якою ховаємо корпоративні інтереси. На наш погляд, набагато раціональніше зосередитися на введеному в науковий обіг дискурсі “соціогуманістичний”, що віддзеркалює бінарну парадигмальну сутність збереження автентичності українців, котра полягає в паритетному підході до гармонізації прав і людини, і нації; потребу їх захисту в адекватному, сприятливому для їх розвитку середовищі, в його якнайширшому інформаційно-мовному, світоглядному, національно-патріотичному, державотворчому, врешті, геополітичному, геостратегічному вимірі. Масштабність такого виміру диктує якнайшвидше надання цій бінарності статусу світового морально-правового імперативу, а відтак міжнародної юрисдикції. Лише за такого комплексного розуміння введеного дискурсу можна широко соціалізувати універсальність принципу взаємодії стратегічно жорсткого інформаційно-мовного, культурно-етнічного каркасу кожної нації (народності) з гнучким, мобільним і щоденним його поповненням цивілізаційними досягненнями без ущербу збереження їхньої автентичності.
Правове підсилення соціогуманістичного забезпечення міжнародних взаємин конче потрібне — у світі відбувається не лише експлуатація людини людиною, а й нації (націй) нацією. Водночас, якщо світове співтовариство ухвалило Декларацію прав людини, то Декларації прав народів досі немає. Шкода, але панує змагання за лідерство сильних світу цього, а дехто намагається стати всемогутнім диктатором керованої (?) демократії. Не все людське — людяне. Якщо поняття “соціальне” означає людське, суспільне, а “гуманне” — людяне, то їх синтез, власне, складе нову “соціогуманістичну” якість, вкрай нині потрібну. Чим завзятіше працюватимемо на соціогуманізм, чим менш провокативно та піарно не дратуватимемо крикливих українофобів лідерами довоєнного націоналізму, тим більше розумітимемося всередині країни і нас розумітимуть на світових цивілізаційних гостинцях.
Нам треба вчитися соціогуманізму в геніального Франка. “Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями (від себе додам — не донецькими чи харківськими), а українцями без офіційних (регіональних — С. В.) кордонів. І це почуття не повинно у нас бути голосною фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. Ми повинні — всі без виємка — поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кожним ії частковим, локальним болем і радувалися кождим хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді практично частиною його”.
Водночас, ми повинні сподіватися не лише на власного Вашингтона. На жаль, не завжди в стані його пізнати, прийняти, якщо він навіть із Майдану і постраждав за нас. Треба не тільки мати образ Лідера нації, а й щоденно, зі свічкою вдень шукати свого Вашингтона, Махатму Ганді, Вацлава Гавела. Шукаючи, не забувати, що наш Шевченко ще не викуплений з неволі засланих і всесильних енгельгардів, бекендорфів — мертвих, живих і ще ненароджених. Тому треба чужому навчатися і свого не цуратися, твердо пам’ятаючи мудрі соціогуманістичні настанови Ганді своїй нації: я повинен залишати всі вікна і двері відчиненими, я за те, аби звідусіль всі культури світу припливали до мого порогу, але нічого не може бути таким, що збиватиме мене з ніг і повінь заливатиме мій дім. Українцям, вочевидь, не дочекатися каяття від колонізаторів за завдане їм зло, як і добросусідських відносин, побудованих на новій соціогуманістичній рівноправній основі, а не на “повазі” як плату за ГТС, здачу матеріальних активів і духовних вартостей. Наша біда в тім, що за домовленостями Ялтинської конференції післявоєнних переможців нас віддали в зону впливу не найкращого світу цього.
Соціогуманістичний імператив, як ідею “сім’ї” у міжнародних стосунках (за якою до найслабших ставляться з найбільшою любов’ю, а голоси сильних світу не мають морального права залишити безголосими постколоніальні народи), — Папа Іван Павло ІІ переніс у третє тисячоліття, у національну і соціальну площину цілих народів та народностей, які прагнуть стати чи вже стали на шлях повернення до своїх духовних витоків. Це було 5 жовтня 1995 року в ООН, з приводу святкування її п’ятдесятиріччя. Шкода, що лише в кінці 2012 року Україна, як держава-співзасновник ООН, в додаток до ухвалених основоположних правозахисних документів світового виміру — оприлюднює “Українську хартію вільної людини”. І в ній закликають українців до толеранції після знищення УНР, віддання Польщі земель Західної України, розгрому Закарпатської України (уряду А. Волошина), нинішнього існування в Румунії партії, яка реваншує Велику (Маре) Румунію за рахунок приєднання Буковини. На тлі нахабних внутрішніх заяв високопосадовців від освіти щодо належності галичан до українців, “притеснения русского языка” в Україні тощо. Скільки треба таких заспокійливих українських Хартій, аби втокмачити в голови одеським костусєвим, гурвіцам, що не можуть бути толерантними ізраїльтяни, якщо, приміром, у Хайфі стоятимуть пам’ятники ассірійським царям-завойовникам чи римським імператорам, не кажучи про націлені палестинські ракети. Провладні партії не турбуються, що на вітчизняній території знаходяться закриті іноземні військові бази, високі начальники яких почувають себе, власне, господарями. Адже публічно виражають свої сумніви щодо реальності України як самостійної держави, наявності в неї власних земель, самостійної її мови, культури і т. ін.
Не дорікатимемо Хартії, що в ній не згадуються світоглядні ініціативи великих соціогуманістів минулого і сучасності, чому в нас не заборонена людиноненависницька комуністична ідеологія, як це вчинено щодо нацистської в Німеччині. Чому  заперечується геноцидний Голодомор і строго карається заперечення Голокосту? Ми спромоглися на популістське святкування Дня ненасильства, але чому впродовж усіх днів цілого року чиниться насильство щодо українського ослабленого народу, інспірується далеко не гуманне звуження вжитку в Україні віками інгібованої його мови, культури. І ніхто із “старших” братів, ні їхня одержавлена, казенна, за А. Шептицьким, церква не скаже: “Зупинімося!”. Адже культура, мова, традиції хоча є надбанням нації, водночас вони феномен загальноцивілізаційний і служать розвитку культур інших народів і націй. Не може колискове дитинча змагатися з імперським бігуном на довгі дистанції, з шовіністом-важковаговиком. Ця рефлексія притаманна сузір’ю великих соціогуманістів, серед яких назвемо Вацлава Гавела, що пропагував “силу безсилих” як чинник, вартий уваги у міжнародній політиці. Гавел унаслідував традиції, закладені ще Масариком. Натомість наші шкільні підручники з історії не розкривали справжніх сутностей ні Хмельницького, ні Мазепи. У нас немає традицій Грушевського. Узагальнивши погляди світових гуманістів, препарувавши їх до українських реалій, можна лише зазначити, як це зробив Понтифік під час пастирського візиту до Києва, згадуючи Володимира Мономаха: Не дайте сильним світу цього запропастити людину. Проте, на жаль, занепадають нації, їхні мови і традиції. Хіба не Україна втратила такий карпатський субетнос, як лемки чи частину бойків? Хтось в Україні чув вибачення за вирізаний і спалений Батурин, за Крути, Голодомор, Холодний Яр, Дем’янів Лаз, операцію “Вісла”?
Важко в Хартії знайти відповіді: чи стануть та, головне, чи витримають реформаторський, інноваційно-модернізаційний курс ослаблені нації, новонароджені держави без нової соціогуманістичної політики в міжнародно-юрисдикційному форматі, без підтримки живильної сили ренесансу їхніх середовищ і національних просторів буття, без рекультивації потолочених еліт, культурних традицій, щоб стати лідерами за умов глобалізації? Ці питання відкриті. Культура, мова — це не тільки основні ознаки нації, а в поєднанні з сучасними інноваційними технологіями, економікою знань, інформаційно-цифровими мережами — життєво необхідний атрибут її сучасного духовно-інтелектуального розвитку, збереження ідентичності, конкурентоспроможності, врешті-решт, колективного та індивідуального потенціалу державного мислення, синергії дій тощо. Україна як самостійна держава не нищила жодний нарід і нікому не перекривала життєдайний кисень перманентності передач знань, досвіду, традицій від покоління до покоління, не заважала творити нову інформацію, наукові відкриття цілим генераціям чи окремим геніальним особистостям. Не забороняли їм “писати і малювати”, передавати міжпоколінні духовно-інтелектуальні та інші трансферти. Ми не нищили генофонд других націй, не анексували метрополії їхніх церков, не віднімали суб’єктність держав суверенних народів, не пригнічували культурне розмаїття світу; водночас інші держави іменем своїх народів жорстоко це чинили щодо нас на нашій же землі. То чому, аби “бути”, треба каятися і просити прощення за кривди тільки українцям? Хіба не в Україні найбільше праведників світу, натомість чи не нам за сучасних подвійних соціогуманістичних стандартів найбільше загрожує небезпека залишитися, за Франком, “малими і неприготованими” на динамічному цивілізаційному шляху розвинутих і обраних, але, шкода, байдужих до нашого ковітального відродження, до тяглості нашого розвитку? Ми не тому так повільно відроджуємося, що геть дурні, чи навпаки. А тому, що серед нас багато мудрагелів, які “інтелігентно-злочинно” крадуть. І допоки нечесно нажите вивозять з України і на неї не працюють, важко Неньці “бути”. Хартія правильно пояснює, що красти — гріх і “світове українство є ще одним виміром нашого буття”. Але чи знають про це ті нині мудрі та успішні, в яких буцімто треба нам вчитися, аби “бути” на своїй землі та, нарешті, запанувати, як життєствердно і непретензійно-толерантно проголошує наш Гімн, — “у своїй сторонці”. І найголовніше, чи хочуть знати?!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment