Маркіян Шашкевич — сьогодні

Роман ЛУБКІВСЬКИЙ

Продовження.
Поч. у ч. 2 за 2013 р.

Меморіал у Нестаничах, посвоєму цікавий і оригінальний, став окрасою села, серцевиною заповітної території.
Головним режисером і творцем меморіалу став живописець і архітектор Орест Скоп, а музейниця Галина Корнєєва разом із науковцем Петром Сікорським, використавши маловідомий документальний матеріал і місцеві побутові речі, надали їй своєрідного колориту. Голова Радехівської РДА Мирослав Богіра, депутат районної Ради, голова Радехівського районного товариства “Просвіта” Ігор Сухар (він же директор Радехівської школи мистецтв), директор місцевого лісгоспзагу Степан Данькевич, лауреат Національної премії імені Шевченка, колишній депутат Верховної Ради України Йосип Парубочий фактично повернули до життя знищену будівлю. І допомагала в цьому релігійна громада села, вчителі та учні Вузлівського природничоекологічного коледжу. Але й після ювілейних урочистостей робота не припинилася: в безпосередній близькості від музею почали формувати Співоче Поле, а перед музеєм минулого року споруджено дерев’яний колодязь, з якого відвідувачі вже черпають чисту джерельну воду.

* * *
Новостворений повноцінний музей прикрасив і село Новосілки Буського району. Тут Маркіян Шашкевич прожив із 1841 до 1843 року. Тут минали останні роки й дні його стражденного життя. Звідси починається Маркіянова дорога в безсмертя. Тільки через півстоліття після захоронення на сільському цвинтарі в чужій гробниці патріотична ініціатива галицької молоді спричинилася до перенесення останків священика і поета до Львова на Личаківський цвинтар (1893 р.). Оскільки в селі не збереглися ні церква, ні плебанія, музей вирішили розмістити в колишньому шкільному будинку початку ХХ століття поруч із домом “Просвіти” і новозбудованою школою, котра носить ім’я Маркіяна Шашкевича. Керівництво району — голова РДА Володимир Сай, голова райради Володимир Замроз, заввідділу культури Людмила Ціхоцька, парох села о. Іван Білута доклали величезних зусиль, аби перетворити давно не використовувану будівлю в чудове багатокімнатне приміщення. Силами львівських діячів культури в центрі села було сформовано музейномеморіальне середовище. Відомий художник Євген Безніско подарував Новосілкам високомистецький пам’ятник Шашкевича (роботи його дружини скульптора Теодозії Бриж). А щодо експозиції — то її з великим творчим піднесенням творили згадувані Орест Скоп та Галина Корнєєва. Запропоновано було дещо іншу концепцію, ключем якої стала “хресна дорога” Шашкевича: від порога смерті — до безсмертя. Від проростання його духовних зерен — до відновлення вимріяної ним державної незалежності України. Експозиційний матеріал тут подано з урахуванням новітньої історії краю з великими культурними, просвітницькими традиціями, а також сторінками визвольної боротьби проти окупаційних режимів. Цього року музейний комплекс привертатиме увагу численних відвідувачів — сповниться 170 років від смерті о. Маркіяна та 120 років від часу перенесення його домовини на Личаківський цвинтар. Готуючись до цих подій, люди виявили дорогу історичну пам’ятку: в давній капличці зберігався дубовий хрест, котрий стояв біля місця могили Шашкевича в Новосілках ще з позаминулого століття. Символічно, що народна пам’ять таким чином “дала про себе знати”: збережений хрест Маркіяна — одна з найдорожчих реліквій на всьому шашкевичівському просторі!

* * *
Жовківський район, село Деревня. На літературній мапі України це село донедавна було майже непомітним. Але воно особливим чином пов’язане із життям і творчістю Шашкевича: тут зберігся старовинний будиночок кінця ХVІІІ чи початку ХІХ століття. Скромна, але добротно збудована, зручна й вигідна плебанія зі старими підлогами, вікнами, печами “посідає” невеликий затишний салон, у якому збиралася родина о. Крушинського; тут виросла донька Юлія, котра як “перша красавиця на всю округу” причарувала Маркіяна і стала його нареченою, а потім дружиною. Подружжя мешкало тут коротко: з 1837 до 1838 року. По смерті чоловіка (1843) вдова Юлія в Деревні бувала досить часто. Суще диво, що не лише будинок, а зарослий ставок за подвір’ям має такий само романтичний вигляд, як за часів Шашкевича! Здійснюють над селом опіку представники двох наших церков — УГКЦ у УПЦ КП. Під патронатом СокальськоЖовківської єпархії УГКЦ у Жовкві 2012 р. перевидано “Русалку Дністровую” зі вступним словом єпископа Михаїла (Колтуна).
А 4 листопада в Деревні сталося кілька подій. Після панахиди, відправленої Владикою Михаїлом, відбулася презентація згаданого видання, відтак відкрито літературномеморіальний музей при сільському Будинку культури.
Ініціатором створення музею стала праправнучка Юлії, відома громадська діячка п. Ірина Дудківська. Вона вже не раз допомагала музеям Львова та області родинними реліквіями. А для “наймолодшого” музею передала безцінні експонати: меблі, стародруки, серед яких — колекція молитовників. Скромна й високоінтелігентна, пані Ірина внесла зі своїх заощаджень близько 10 000 гривень. Грошову лепту мирян     (9 000 гривень) зібрав на музей помічник єпископа Михаїла         о. Ярослав Малиш.
Створенню музею сприяли голова депутатської комісії Львівської облради відомий громадський діяч Орест Шейка, голова Жовківської районної Ради Тадей Швай, а Шашкевичівська Комісія на чолі з відомим ученим Феодосієм Стеблієм та шашкевичезнавцем Михайлом Шалатою консультувала творців експозиції — художника Ореста Скопа і науковця Галину Корнєєву. Їм, не покладаючи рук, допомагав директор Народного дому Мирослав Мандрик, залучивши до праці й свою сім’ю!
…На жаль, не довелося мені взяти участі у святі, воістину народному. Але дуже багато людей у ці дні телефонують, діляться враженнями. І, певна річ, усі сходяться на одному: згодом новостворений музей потрібно буде розмістити в стінах старої плебанії, де Маркіян Шашкевич і його дружина Юлія зазнали родинного щастя. Нині будинок служить помешканням для священика місцевої церкви, котра належить громаді Православної Церкви Київського Патріархату.
Ставлення о. Б. Горінецького до свого великого попередника винятково шанобливе. Це він ініціював ювілейного 2011 року встановлення на будинку меморіальної таблиці, як лише міг допомагав збирати кошти, передав організаторам експозиції багато цінних предметів. Як мовиться, згода будує! Створення музею в Деревні — заслуга і грекокатолицького, і православного (Київського Патріархату) священицтва Жовківщини.

«Власне лице» книжкової
Шашкевичіани
Багато хто з моїх друзіводнокурсників дбайливо зберігає у своїх домашніх бібліотеках серію різноколірних книжечок“метеликів”, виданих Львівським університетом у 1961—1962 рр. і присвячених Шашкевичу, “Руській Трійці” та “Русалці Дністровій”. З тієї скромної серії починається відлік післявоєнної книжкової Шашкевичіани. Незважаючи на залежність від вимог офіціозу (надто поверхове тлумачення складних політичних процесів кінця ХІХ—першої половини ХХ століть), ці ластівки звістували провесінь у сучасному шашкевичезнавстві, заклавши міцну базу вивчення і популяризації напівзабороненої, у всякому разі, малоприйнятної для радянського режиму особи. Тоді мало хто навіть із патентованих літературознавців бачив або тримав у руках монографію Степана Шаха “О. Маркіян Шашкевич та галицьке відродження” (Париж—Мюнхен), 1961). Замовчували в Україні й те, що українська діаспора в світі знає і популяризує спадщину Маркіяна Шашкевича.
За порівняно короткий час у м. Вінніпезі (Канада), де українське інтелектуальне середовище було дуже потужним, виникає своєрідна шашкевичівська оаза: Інститутзаповідник з бібліотекою та архівом, встановлюється пам’ятник М. Шашкевичу, налагоджується періодичне видання — “Шашкевичіана” з додаткамикопіями бібліофільських раритетів, випущено серію ювілейних поштових марок.
Керівник канадського заповідника п. Михайло Марунчак взорувався на вісник 30х років ХХ століття “Золочівські вісті”, коли засновував періодичне науковопопулярне видання “Шашкевичіана”.
На початку 90х років минулого століття довголітній керівник Інститутузаповідника Маркіяна Шашкевича в Канаді п. Михайло Марунчак передав “Шашкевичіану” Україні — Шашкевичівській Комісії при Інституті українознавства ім. Івана Крип’якевича (Львів). Тут видання змінило формат і обсяг, набрало поважного наукового характеру. Сьогодні на виході її чергове 7—8 число, а “Бібліотека “Шашкевичіани” нараховує поважну кількість книжок.
Винятково важливою для сучасного читача є “джерельна” публікація: “Маркіян Шашкевич. Русини. Голос галичан” (упорядкування, передмова та примітки Феодосія Стеблія, Л., 2010). Віднайдений відомим історикомшашкевичезнавцем фрагмент невідомої праці М. Шашкевича німецькою мовою перекладено й прокоментовано. Поставлено чіткий державницький, соборницький акцент на діяльності Шашкевича як лідера українського національнопатріотичного спрямування у львівському молодіжному середовищі, в якому, як знаємо, звучали мотиви проавстрійські, пропольські й визрівали москвофільські.
І науковопубліцистичний твір “Русини”, і панегірична ода “Голос галичан” фактично виконували одну й ту ж місію: заманіфестувати незалежницьку, всеукраїнську позицію, засновану на міцних підвалинах (історичне минуле РусиУкраїни, тяглість національновизвольної боротьби, єдина народна мова як засіб поєднання галичан із наддніпрянцями). Ф. Стебій добре відчуває “пульс” життєдіяльності “Руської Трійці”, а він, отой пульс, збігався з “темпоритмом душі” самого Шашкевича (“…може, спомин силу дасть /воскресити в новій силі / руську віру, руську власть…”)
Учасники “Руської Трійці”, напевно, торкалися таких “важких” тем, як державна незалежність України, бо, наприклад, Іван Вагилевич у “Передговорі к народним руским пісням” говорить про “племена слов’ян”, котрі “лишилися самостоянства, а Русь заступлена була Бескидами”… Самостоянство — ось мета, якої прагнули — нехай у далекому майбутньому — діячі “Руської Трійці”.
Проте докладно знаємо, що вже в близькому майбутньому їхні шляхи розійдуться. Різні складуться для цього причини й приводи — і об’єктивні, і суб’єктивні.
Складність доль найближчих соратників Шашкевича — Івана Вагилевича та Якова Головацького, котрі після розлуки зі своїм керманичем зосталися “без руля і без вітрил”, не раз була предметом суперечок, провокуючи хронічний синдром несприйняття всього позитивного й корисного з їхньої поетичної, перекладацької та наукової спадщини, не кажучи про обсяг і значення фольклорноетнографічних праць.
Відомі дослідники — Роман Кирчів (монографія “Маркіянове сузір’я”, видво “Львівська політехніка”, Л., 2012) та Михайло Шалата (“Будителі”, Дрогобич, “Коло”, 2012) подають читачеві запевнення: мусимо залишити в минулому вульгарнокритиканську методу “злопам’ятання” помилок, промахів, трагічних колізій і непорозумінь, котрі часто затуляють “позитив” у громадській і творчій роботі тих, що були “першими”.
Знаний дослідник (філолог, історик) Василь Горинь видав у “Бібліотеці “Шашкевичіани” 2 книжки: “Автобіографію” і твори Володимира Шашкевича” та “Похорон Маркіяна Шашкевича” — обидві вийшли 2011 року.
Постать старшого Маркіянового сина Володимира як поета, публіциста, мемуариста, найяскравішого з плеяди прогресивної галицької молоді другої половини ХІХ ст. привертає сьогодні особливу увагу. Їй присвятив хвилюючий есей Ярема Гоян, збирають і систематизують матеріали про Володимира бережанські краєзнавці. Володимир — живий символ духовної спадкоємності (“З батьків на сини”), яскрава й колоритна фігура в літературномистецькому середовищі Галичини, що на той час уже майже сформувалося як україноцентричне, зорієнтоване на загальноукраїнські цінності.
Якщо ювілеї (історичні, політичні, літературні тощо) і досі мають для нас не лише ритуальний, а й пізнавальний і виховний сенс, то чи можна обминути 1893 рік?
Це ж незабаром, цього року відзначимо подію, котра сколихнула сонне галицьке поспільство і спричинилася до осмислення місії Маркіяна Шашкевича та діяльності “Руської Трійці”, і значення “Русалки Дністрової” як націєтворчого, отже, й державотворчого чинника. Отже, 120 років тому з ініціативи студентської молоді відбулася тріумфальна патріотична маніфестація — перенесення тлінних останків Шашкевича до Львова. Про неї докладно розповідає Василь Горинь. Він також підготував до видання підсумкову книжку “Відслонення Шашкевича”.
Набутком мовознавчої Шашкевичіани стала монографія Ірини Фаріон “Отець Маркіян Шашкевич — український мовотворець” (видавництво “Львівська політехніка”, Л., 2007), а розвідка Галини Корнєєвої “Українська дитяча книжка Галичини (ІІ пол. ХІХ—1939): від “Читанки” Маркіяна Шашкевича” (“Світ”, 2011) є першим системним дослідженням великого пласту освітньопедагогічної культури краю.
Зі своїм помітним доробком виступив науковець і поет Петро Шкраб’юк (збірка статей, есеїв, віршів “Наріжний камінь Маркіяна”, Л., 2012).

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment