Нещодавно я спілкувалася з нігерійцем — студентом одного з луганських вишів. Цей молодий чоловік, який майже без акценту розмовляє українською мовою (вивчив її на 7-місячних підготовчих курсах у Тернополі), здивований, що, приїхавши навчатись у Луганськ, він її тут ніде не чує, а тому не розуміє, де зараз перебуває — в Україні чи, може, в Росії?
Ірина МАГРИЦЬКА,
м. Луганськ
Відтоді, як депутати Луганської облради 17.08.2012 р. ухвалили рішення “Про заходи щодо реалізації закону України “Про засади державної мовної політики”, сегмент української мови в офіційній сфері на Луганщині скоротився майже до нуля. Якщо до цього ще де-не-де можна було зустріти таблички з назвами вулиць умовно українською мовою (напр., “вул. Совєтская”), то тепер — лише російською та англійською: “ул. Советская” — “Sovetskaya Str.”, на державних закладах та їхніх кабінетах замінюють вивіски: було “Міліція”, “Начальник паспортного столу” — стало “Милиция”, “Начальник паспортного стола” тощо.
Рекламу на місцевих радіо- й телеканалах нашвидкуруч (а тому — неякісно, з численними українізмами, як-от: “чернухинские курчата”, “скворчит сковорода”) переклали російською мовою.
На сцені Луганського обласного академічного українського драмтеатру, репертуар якого раніше був винятково українськомовний, тепер показують і російські п’єси — такі, як, наприклад, “Распятая юность” (про молодогвардійців), “Он — моя сестра” (анонсована як “самая скандальная трагикомедия года Первого луганского негосударственного театра”, яку не рекомендують дивитися дітям до 16 років).
Ведучі обласних телеканалів навіть про українські етнографічні реалії — такі, як вишиванка, рушник, — розповідають тепер тільки російською. Щоправда, поки що зберігається українськомовне обрамлення місцевих передач, а саме — привітання і прощання ведучих із глядачами.
“Оптимізація” шкільної мережі цього навчального року значно скоротила кількість класів з українською мовою навчання. Так, у школі № 44 міста Луганська ще минулого року їх було 8, а тепер лише два. Усупереч волі батьків, які хотіли, щоб їхні діти здобували освіту українською мовою, ці класи об’єднали з російськими і перевели на “регіональну” мову навчання. Так, наприклад, сталося з 15-ма учнями українського 6 класу школи № 22, яких 1.09.2012 р. приєднали до класу російського. Батьки писали листи з протестом у різні інстанції: від міського управління освіти до Верховної Ради й діаспори; а позаминулого літа вони навіть самотужки зібрали 83672 грн, яких, за словами начальниці місцевої освіти Валентини Кіяшко, не вистачало для функціонування їхнього класу.
За офіційною статистикою, кількість дітей, що здобувають освіту в українськомовних школах/класах Луганська, за роки незалежності не перевищувала 13 %, а по області — 40 (це при тому, що українців у Луганську 50 %, а в області 58 %). Але попри те, що в Луганську (теж за офіційними даними) 14 % українськомовних дитсадків, у пошуках такого садка доведеться обійти весь район міста. Мої знайомі ледь знайшли для своєї дитини українську групу, але раділи недовго, бо, як виявилося, вихователька говорить українською лише “Доброго ранку!” і “До побачення!”
Ліквідовувати українські класи та школи на Луганщині почали ще 2008 року — тоді розголосу набули історії зі школами № 7 у Рубіжному, № 8 у Лисичанську, № 15 у Красному Лучі, школами № 22, 30, 48 в обласному центрі. Саму ліквідацію влада спочатку назвала “реорганізацією малонаповнюваних класів”, а потім — “оптимізацією шкільної мережі”, мотивуючи її потребою економії державних коштів.
Відтоді ж у сільських школах почали вводити уроки російської мови, бо, за словами директорів тих шкіл, їхнім випускникам важко адаптуватися до всуціль російськомовного навчання в коледжах і вишах Луганщини. Що вже говорити про інші факультети національних (за статусом) університетів, якщо навіть українським філологам предмети неукраїнознавчого циклу читають російською мовою!
2007 року в Луганську за сприяння тодішнього мера Москви Юрія Лужкова відкрили першу в Україні російськомовну школу-гімназію з поглибленим вивченням російської мови, літератури та культури. Ця гімназія обладнана значно краще, ніж звичайні школи; Москва поповнює її бібліотечний фонд, організовує обмін делегаціями вчителів та учнів.
2008 року посол Російської Федерації в Україні Віктор Черномирдін подарував луганським п’ятикласникам 8 тисяч підручників для читання “Страноведение. Россия. Путешествие по Руси и России во времени, пространстве и языке”. А 2009 року фонд “Русский мир” спільно з Луганською облрадою відкрив на місці колишнього залу Україніки обласної наукової бібліотеки свій “Русский центр”.
Уже не перший рік луганські вчителі початкових класів і вчителі-русисти їздять на курси підвищення кваліфікації до Росії, де “Русский мир” їх обробляє ідеологічно й забезпечує відповідною методико-виховною літературою.
А тим часом… Соціологи помітили таку тенденцію: чим менше в певному регіоні української мови, тим більший тут рівень антиукраїнських настроїв.
Головний новітній русифікатор Луганщини — обласна рада
Попри велику кількість злободенних соціально-економічних проблем регіону, для депутатів Луганської облради перманентно ключовою вже багато років поспіль залишається все-таки тема “захисту прав земляків говорити рідною мовою”. Їхні численні “мовні” звернення, постанови, рішення, заяви до вищого українського керівництва і європейських правозахисних структур про те, що російська мова в Україні нібито зазнає гонінь, уже набили оскому.
Голова облради Валерій Голенко постійно наголошує, що Луганщина поліетнічна, адже тут проживає понад 120 націй і народностей, а російська мова є рідною для 91 % громадян (очевидно, що до офіційного числа російськомовних — 68,8 % — він приплюсував ще 22 % тих, хто, крім рідної мови, вільно володіє російською).
Ще Верховна Рада не ухвалила мовний закон, а луганські обранці виносять співзвучне з законопроектом Єфремова—Симоненка—Гриневецького (суть якого — “Украина для русскоязычных!”) рішення № 5/25 від 20.05.2011р. про “регіональний” статус російської мови як “засобу вираження культурного надбання і спілкування більшості населення області”.
Луганська облрада за сприяння російського уряду вже всьоме організовує міжнародні науково-практичні конференції. Остання — “Багатство духовного мира славян и уникальность восточнославянского менталитета” — відбулася в Луганську у вересні 2012 року. А відкриваючи 2008 року конференцію “Русский язык как фактор развития духовности в современной Украине”, В. Голенко заявив, що він змушений захищати права своїх російськомовних виборців від “агресивного націоналізму” і добиватиметься “реальної двомовності”.
Як бачимо, правозахисна складова діяльності луганської облради дуже виразна. Ось і в останньому з наведених її рішень сказано: “Будь-які привілеї або обмеження прав осіб за мовною ознакою, мовна дискримінація є неприпустимими”.
Життя ж показує, що, захищаючи лише своїх російськомовних виборців, луганська влада з українськомовних громадян робить ізгоїв. Ось кілька прикладів на підтвердження цього. Мешканка Біловодська Віра Аннусова звертається до працівника районного суду рідною українською мовою, а той їй відповідає російською й при цьому цинічно заявляє: “Тепер ми маємо право вибирати мову!”
На моє звернення до співробітниці Луганської ОДА українською я отримала на свою адресу сміх, глузування й вимогу перейти на мову російську, бо вона, бач, не вчила у школі українську. Студент луганського університету Сергій Мельничук уже кілька років безуспішно відстоює своє право в українських судах здобувати освіту рідною українською мовою.
Українцям ніхто не допоможе,
крім них самих
Такого, мабуть, немає ніде у світі, щоб народ, ім’ям якого названа країна, був настільки принижений у цій країні. У цьому контексті я пригадала розповідь свого знайомого Богдана Скробута про те, як ще 1995 року він звернувся до тодішнього Першого секретаря посольства США в Україні Джона Степанчука з проханням підтримати в міжнародних судах українців. На це прохання він тоді відповів: “Вас можна було б захистити, і дуже легко, але за однієї умови: якби ви були представниками меншини в Україні — греками, німцями, євреями чи росіянами. Але ж ви — українці!”
А німецька вчена Юліане Бестерс-Дільґер, яка добре знається на несправедливих для корінного етносу мовних реаліях в Україні, зізналася в нещодавній розмові з Сергієм Мельничуком, що Німеччина не хоче псувати стосунки з Росією, тому й не помічає фактів мовної дискримінації…
Усі наведені у статті факти вельми промовисто засвідчують, що русифікація в Україні виходить на свій завершальний етап. І для того, щоби в цій ситуації врятувати рідну мову, українці мають розраховувати лише на себе.
