Микола ДМИТРЕНКО,
доктор філологічних наук, професор, завідувач відділу фольклористики Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології
ім. М. Т. Рильського НАН України
Фоторепродукція
Олександра ЛИТВИНЕНКА
Продовження.
Початок у ч. 2 за 2013 р.
Василь Степаненко у другій половині ХІХ ст. у с. Голяки Канівського повіту зафіксував такий зразок із застосуванням художнього прийому психологічного паралелізму:
А в пана Івана золота верба,
А на тій вербі золота кора,
А на тій вербі рожеві квіти.
Ой то ж не верба — Йванова жона;
Ой то ж не кора — то ненька стара;
Ой то ж не квіти — то Йванові діти.
У центрі колядки, як бачимо, глава патріархальної сім’ї — чоловік. Саме йому призначено цей первісно вітальний (побажальний) міф. Сила таких давніх побажань була надзвичайно великою, а відтак образ ідеалу людини вибудовувався цілковито до традиційного світогляду — реально-оптимістично. Цій основній функції підпорядковано реалії ідеальної обстановки: тріада чи то астральна (сонце, місяць, зірниці чи зірки), космічна (сонце, місяць, дрібний дощик), чи — пізніше — християнська (Рожество Христове, святого Василя, святе Водохреще).
Віктор Давидюк коротко згадує про блага, що їх дарують представники тріад господареві: “Сонце, як і Різдво, приносить радість людям, розморожує землю. Місяць, як і день св. Василя, асоціюється з радістю, принесеною звірам у лісі, худобі у возі, рибі у воді, гостеві або чумакові у дорозі, війську в обозі. Зірницею в шумерських племен називали Світову Зорю, тобто планету Венеру. Оскільки ж у літню пору зі сходом цієї зорі увечері та з заходом уранці на землю випадала роса, то цілком умотивованою в цьому контексті є заміна в деяких текстах колядок Зірниці дрібним дощиком… Дрібен дощик, а відтак, очевидно, і всі його заміни, своїми трьома заходами в маю радують жито, пшеницю й всяку пашницю, і цією радістю відповідно забезпечують добрий урожай”.
Цікаве тлумачення світотворчої колядки “Коли не било з нащада світа”, що ми про неї згадали на початку статті, запропонував у курсі лекцій “Міфологія” письменник і вчений Микола Ткач. Автор розглядає цю колядку як “символічну структуру, що створена за законами міфу” і “концептуально є еволюційним міфом створення світу”.
Явір посередині моря, на думку Миколи Ткача, — своєрідна інформаційна точка, образним виявом якої “може бути насінина. В неї справді закладено дерево, рослину чи інший живий організм. Скажімо, макове зернятко містить у собі програмово і стебло, і листя, і квітку, і макову голівку. Таке бачення випливає із хліборобської стихії наших предків”.
Що ж відбувається далі?
Три голубоньки — символічне уособлення триєдиного силового поля моря-простору (умовної точки), життєдайних сил зернини. Птахи “радять радоньку”, тобто обмінюються інформаційною енергією. Доки цей обмінний процес не порушується, доти зернина (інформаційна точка буття світу) перебуває у сплячому стані. Голубоньки вирішують дістатися дна моря — меж критичності простору й часу. І тоді обмінні процеси в інформаційній точці (зернині) вийдуть зі стану рівноваги (зі стану сплячки). Таким порушенням для зернини може бути підвищення температури та вологи в середовищі її перебування. Міфологічно це може розглядатися, як збурення первісних вод… Спочатку зернина набубнявіє, і в ній розпочнуться неупорядковані (хаотичні) процеси доцентрового руху вологи та рух клітковини (у колядці — діставання дрібного піску з дна моря та посівання його). Це і спричинить появу матеріальної стихії — утворення землі.
Наступний етап світотворення — діставання з дна моря золотого каменю та посівання його. Він символізує самозароджуючу силу стихії, її внутрішній вогонь. За індійським міфом, із золотого зародка народжується бог-предок Праджапаті. У ньому міститься не лише життєдайна сила, а й закодована програма руху, його упорядкування. Посівання золотого каменю спричинює появу неба (через поєднання стихій води і вогню). В уявній зернині волога й температура дістаються зародка (ядра) й спричинюють упорядкований рух клітковини — зернина викидає пагінець, потім стебло. У рослині виникає прямий і зворотний (відлунний) сокорух — у колядці це поява сонця й місяця. Рослина росте й викидає квітку, яка міфологічно ототожнюється з зорею (у колядці — “ясна зірниця”). Після квітки з’являється насіння — дрібні діточки Зернини-предка, що була принесена в жертву заради продовження буття. Міфологічно діти ототожнюються із зірочками (у колядці — “дрібні звіздочки”). Приспів “Подуй же, подуй, Господи, із святим духом по землі” покликаний зумовити добротворний процес розвитку буття.
Можливо, Микола Ткач у своїх тлумаченнях надто міфологізує простіший зміст давньої колядки, що зазнала християнського впливу. А цей вплив виражено не тільки в приспіві, а й в образі голубів, які в дуальній вертикалі верх—низ таки опускаються згори донизу, а отже, символізують Христа, божественне творення світу).
Безпосередня участь людини в процесі світотворення, як бачимо, малопомітна. Єдине, що варто підкреслити: світ цей твориться таки для людини і твориться як ідеальний. Відповідно саме цей ідеальний світ і служить людині зразком.
Для акценту цієї взаємоідеальності й призначені величальні пісні — колядки та щедрівки.
Дослідники виокремлюють чотири функціональні тематичні групи чи цикли цих творів: 1) колядки та щедрівки господареві (найбільша кількість), 2) господині, 3) парубкові та 4) дівчині.
1. Колядки та щедрівки господареві.
Ідеальний господар
Центральне місце в обрядах колядування/щедрування посідають величальні пісні на адресу господаря та його родини. Вони синтезують у собі провідну ідею: піднесення людини у сферу ідеалу. Спосіб цього піднесення простий, такий, що відповідає самореалізації особи, задовольняє її гармонійні родинні стосунки та господарські потреби, пов’язані з доглядом домашніх тварин (скотарство) і з хліборобством. Ідеальний образ господаря — це портретно- і функціонально-соціальне моделювання героя (уявний образ-бажання, реальне майбутнє в сьогоденні).
Господар подекуди змальовується один, але частіше з родиною. Ось як через портретну характеристику ідеалізується образ господаря в колядці “Ци дома, дома господаренько?”:
Ци дома, дома господаренько?
А й знаємо ми, що він є дома,
Сидить же собі по конець стола,
По конець стола краще сокола.
На нім шапочка, як мак, дрібненька,
На нім кошулька, як біль, біленька.
Як біль біленька, як лист тоненька.
В іншій пісні звернуто увагу не тільки на зовнішній вигляд, а й на іншу ідеальну рису: уявне багатство, що екстраполюється на підростаюче покоління (сім’я, як видно, багатодітна — їх аж семеро, якщо це просто не художній прийом — гіпербола):
…Сидить собі кінець стола.
А на ньому шуба люба.
А в тій шубі калиточка,
В тій калитці сім червінців,
Усім дітям — по червінцю.
Коротко, лише кілька рядків, але завдяки такому художньому прийому, як ступеневе звуження образу (в шубі калиточка, в калиточці сім червінців), у пісні увага фокусується на цінній рисі характеру господаря-дарувальника, котрий дбає про сім’ю, про своїх діток. В інших варіантах із цим мотивом на господареві “шуба львова” або “шуба соболева”, /А шапочка королева, /А в шапочці калиточка, /В тій калитці сто червоних”.
Живе господар у мармуровій світлиці; двори його обгороджені білокам’яною (чи просто кам’яною — відгомін феодальних укріплень) стіною. Він “хорошеньку господиню має, /Хорошенько її поважає: /Як чашечка у меду, /Як соловейко у саду”.
У господаря повно худоби, що з року в рік примножується, дає великі приплоди. Сім’я ідеалізується через стрижневий концепт селянина — працю: сам він золото віє (очевидно, метафора зерна, готується до сівби); сини рахують табуни коней, череди корів, отари овець; дочки шиють чудовий одяг; господиня пече калачі, накриває тисові столи.
Поряд з оспівуванням худоби і врожаю, що є ознакою хліборобського добробуту, в колядках господареві, писав Олексій Дей, “поширені мотиви, які змальовують його домашнє життя в статках, прийняття славних гостей, громадську його службу (“суди судить”) і т. ін. Подаючи господарські мрії голови родини як реальну дійсність, що перевершила всі його сподівання, колядки тим самим славили господаря, викликали в його душі почуття гордості й поваги до важкої селянської праці. Поезія праці, що пишно розцвітає в колядках та щедрівках господареві та його родині, є одним з наріжних каменів народної естетики”.
Відповідно й наслідки праці господаря значні. У народнопоетичних творах досить образно, через колористичну гаму складних епітетів змальовано добре доглянуту худобу (в ідеального господаря й худоба ідеальна):
А тото стадо а сріблороге,
А сріблороге, золотогриве,
Золотогриве, сріблокопите.
А ті овечки а сріблорогі,
А сріблорогі, золотововні…
Картини хліборобської праці також зідеалізовано. Господаря рано-вранці будить до праці зозулька:
— Устань раненько, умийся біленько!
Ой пойди собі до нової стайні,
Ой вибери собі коня вороного,
Ой поїдь собі в чистоє поле!
Щедрувальники запитують і самі ж відповідають (ця діалогічна форма, очевидно, дуже давня, належить хліборобській культурі Трипілля):
— Ой чий то плужок найранше іде?
— Ой його, господаронька нашого.
Процес праці в полі від оранки до збирання врожаю подано згущено — майже в одночассі. У господаря воли “все половії, /На них роженьки все золотії”, а сини виховані й працьовиті. Ось як зображено цей ідеальний процес трудової діяльності патріархальної родини:
— Оріть же, синки, а здовга нивки,
А здовга нивки, а здрібна скибки.
Ой посіємо яру пшеницю.
Та вродить же ся що стебло сребро,
Що стебло сребро, золотий колос.
Зберемо женці дівки-панянки,
А носільнички хлопці-молодці,
А в’язальнички середні люде,
А пораднички старії люде.
Накладемо ж кіп, як на небі звізд,
Стане господар межи копами,
Як ясен місяць межи звіздами.
Ідеальний господар на чолі родини зображений через промовисті порівняння-символи:
В цьому дворку, як у вінку.
Там господар, як виноград.
Там господиня, як калина.
Його сини, як соколи.
Її дочки, як панночки…
2. Колядки та щедрівки господині.
Ідеальна господиня
Величальних пісень на честь господині не так і багато. У колядках і щедрівках вона “стереже сон чоловіка, пече хліб, пере білизну, вишиває, радіє з успіхів дітей. Проте образ господині, як жінки й матері, змальований з надзвичайною теплотою і захопленням. Вона овіяна справжньою поезією: символи її домовитості — ключі (тільки золоті!), які потихеньку подзвонюють, її вишивання оживає червоними квітами, гостинність її — особлива, і все, до чого доторкається її руки, облагороджується…”
Якщо господар — ясний місяць, то “красне сонце — жона його”. Віктор Давидюк вибудував щодо жінки-господині такий семантичний ряд: сонце — світ — жінка — Різдво Христове. Дослідник констатує, що кожний складник цього семантичного ряду причетний до народження. На Коляду, за міфологічними уявленнями українців, народжується сонце. Водночас народжується й новий світ, що усвідомлюється як нове, краще від попереднього, життя. У цей же час відзначається й Різдво Христове.
Зовнішність господині описується ідеалізовано: на ній відповідно до переліку кожна деталь коштує дорого — “сто злотих, сто червоних”: сукня, хусточка, спідниця, панчішки, черевички, коралі, ковточки. Вона — “статечна жона”. На ній:
Чобітки з козла земельку коплють,
Кований пояс ледвоньки ломить,
Срібний перстенець пальчики щипле,
Тоненький рубок головку клонить,
Головку клонить на тисові столи,
Дорогі коралі шию вгинають.
Далі буде.
