Це дуже дорого коштує

Ідея такої розмови вже давня. Майже десяток років тому, коли не стало Петра Яцика, і я побачила, що його улюблене дітище — конкурс з української мови так тріумфально розгорнувся в Україні й діаспорі, зрозуміла, що все тепер залежить від цих двох людей. Від Володимира Загорія та Михайла Слабошпицького. Від тих, хто останнім часом був до Яцика найближчими, кого Яцик вирізняв ізпоміж усіх і високо цінував. Слабошпицький відкрив Яцика для України, написавши про нього сенсаційну книжку “Українець, який відмовився бути бідним” (нещодавно з’явилося вже шосте її видання), а Володимир Загорій — за категоричним наполяганням Петра Яцика — змінив його на посту президента Ліги українських меценатів. Яцик був переконаний, що тандем Загорій—Слабошпицький працюватиме не гірше, аніж Яцик—Слабошпицький. Загорій яскраво уособлює тип лідерауправлінця, справді сучасного менеджера, Слабошпицький — талановитий організатор. Удвох із Загорієм вони — головні ідеологи й “архітектори” Ліги українських меценатів. Лишається статусно представити їх читачеві. Отже, Загорій — голова ради акціонерів фармацевтичної фірми “Дарниця”, доктор фармацевтичних наук, професор, завідувач кафедри промислової фармації академії ім. Шупика. Михайло Слабошпицький — виконавчий директор (від першого дня) Ліги меценатів, секретар Національної спілки письменників України, лауреат Шевченківської премії.

С. К.: Володимире Антоновичу, Ви — незмінний голова опікунської ради Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика. Слабошпицький — голова координаційної ради цього популярного турніру. Мені інколи здається, що в суспільстві вас більше знають саме в цих ролях, аніж у Ваших звичних іпостасях. Скажімо, Загорія — як одного з найавторитетніших організаторів фармацевтичного виробництва в Україні, науковця, відомого педагога. Бо здебільшого чуємо: “Загорій — президент Ліги меценатів”, “Загорій — конкурс імені Петра Яцика…”
В. З.: Це значить, що людина має громадські справи і віддає їм свою душу та серце, і ці справи мають суспільний резонанс. А якщо роль промоутера конкурсу імені Петра Яцика майже зовсім заступила письменника Михайла Слабошпицького, то тут немає нічого негативного і це означає, що наш мовний турнір став популярним і престижним, саме тому організатори опиняються в центрі уваги.
М. С.: Мене часто просять, щоб я влаштував зустріч із Володимиром Загорієм, але він занадто зайнята людина, оскільки у нього “на плечах” і фармацевтичне підприємство, і кафедра, і ще безліч громадських обов’язків. В уяві багатьох Загорій терпляче висиджує у виконавчій дирекції Ліги українських меценатів, виглядаючи відвідувачів, які прийдуть до нього випрошувати гроші на той проект, який видається їм найважливішим.
С. К.: ХІІІ конкурс — справді серйозно, адже відомо, скільки важливих починань загубили наші патріотичні сили. Викликів і загроз конкурсові було багато. Добре пам’ятаю весь драматизм ситуації, коли Надія Яцик, що після смерті батька очолила Освітню фундацію його імені, раптом оголосила, що фундація виходить із числа організаторів конкурсу імені Яцика і знімає з себе всі фінансові зобов’язання. Виникла реальна загроза зриву конкурсу. Його недоброзичливці (а їх чимало в Україні) злорадно торжествували: конкурсу імені Яцика — кінець…
М. С.: І тоді своє вирішальне слово сказав Володимир Загорій. Він покрив увесь дефіцит бюджету мовного марафону. А це великі гроші.
С. К.: Недоброзичливці конкурсу тоді пліткували й вдавалися до брудних інсинуацій. Мовляв, діаспора розчарувалася, бо конкурсні гроші розкрадають, і надалі відмовилася давати кошти на цей проект.
М. С.: Спершу я намагався пояснювати. Поперше, Надія Яцик розчарована, що держава не підтримує конкурс — і в неї згас ентузіазм опікуватися ним. Подруге, фундація почала зазнавати перманентних перевірок: чому це щороку стільки коштів харитативна організація пересилає в Україну? Чи не відмивають раптом кошти? (Принаймні так пояснювала нам Надія Яцик). Потретє (а це було найдошкульніше), своїм рішенням донька мецената позбавила конкурс десятків благодійників через таку обставину. У Канаді є прекрасний закон: якщо ви жертвуєте велику суму на якусь богоугодну справу, то половина цієї суми відтягується від оподаткування. Акумулювати всі пожертви на своїх рахунках могли спеціальні харитативні організації на кшталт Освітньої фундації Петра Яцика. Без неї, напряму, благодійник не може надіслати кошти в іншу країну — на наш конкурс. Це пов’язано з бюрократичними перепонами і з необхідністю заплатити податок із пожертвуваної в Україну суми. Зрештою, в кого вистачить часу й терпіння з цим морочитися? Саме тоді розірвалася живлюща артерія між Освітньою фундацією Петра Яцика і конкурсом імені Петра Яцика. До честі наших меценатів, вони зберегли за популярним і престижним мовним марафоном ім’я його ініціатора (хоча тоді лунали обурені голоси з пропозицією перейменувати конкурс, беручи до уваги безвідповідальну поведінку доньки великого мецената). Однак саме Володимир Загорій з однодумцями ухвалили: Яцик заслужив, щоб його ім’я значилося на прапорі конкурсу. Це поперше. А подруге, оскільки його вже немає серед живих, то він не може відповідати за вчинок своєї доньки.
С. К.: Україна — принаймні її громадськість — виявилася прихильнішою до мецената, аніж діаспора. Називаємо все своїми іменами. Це ж Слабошпицький “знайшов” для України Яцика. Він водив його на радіо й телеефіри, написав про нього кілька статей, що згодом склали популярну книжку “Українець, який відмовився бути бідним”. Слабошпицький привів Яцика в столичний університет (і навіть у Національну академію оборони), де він читав лекції про те, як досягти успіху у житті. Саме з ініціативи Загорія і Слабошпицького Яцика нагородили орденами України “За заслуги” та Ярослава Мудрого. Яцик надзвичайно пишався цим, адже він, політичний емігрант, навіть не мріяв, що колись Україна вручатиме йому свої нагороди. Дехто з діаспорних діячів дуже ревниво сприйняв виняткову популярність Петра Яцика в Україні, знайомства з яким шукали не тільки керівники держави, а й чи не всі видатні люди нації. Яцик справді став у нас живою легендою. Найбільший поза межами України український меценат, який пожертвував величезні кошти на важливі українські проекти (Енциклопедію українознавства, Український дослідний університет при Гарвардському університеті, Центр досліджень історії України при Канадському інституті українських студій Альбертського університету, видання Історії України Михайла Грушевського в англійському перекладі… і це ще не все); десятки мільйонів доларів Петра Яцика стали фінансовою основою для створення освітніх і культурних інституцій поза межами України. Зрештою, все те докладно описано в книжках “Українець, який відмовився бути бідним” та “Меценат, який не відмовився бути українцем”.
У цьому контексті запитання до Вас, Володимире Антоновичу: чи важко сьогодні в Україні бути меценатом?
В. З.: І так, і ні. Важко видавати гроші на справи, які не вважаєш важливими. Скажімо, дуже неохоче наші скоробагатьки дають кошти на премії для знавців української мови в конкурсі імені Петра Яцика. Неохоче, бо не вважають національне будівництво важливою справою, не вірять у національні пріоритети в процесі творення держави. Тому дехто в нас так охоче віє грошима, фінансуючи вояжі в Україну пугачових, кіркорових, галкіних, і в душі переконаний, що допоміг культурі і сам до неї долучився. Шкода цих індивідів, бо вони й інтелектуально, і культурно дезорієнтовані і користі з них для нашої культури — як із козла молока.
Легко бути меценатом, коли маєш своє моральне і національне “вірую”, коли хочеш сприяти процесу творення твоєї нації, її культури й освіти. Тоді вже й грошей не шкодуєш, бо розумієш, що це інвестиція в майбутнє. І тут я хочу подякувати Олександрові Слободяну, президентові АТ “Оболонь”, який активно підтримує конкурс імені Яцика, Олександрові Огороднійчуку, генеральному директорові АТ “Ексімед”, що постійно виділяє кошти для переможців мовного марафону. Окрема тема — фундація імені Івана Багряного зі США (президент Галина Воскобійник, скарбник Олексій Коновал) і Союз українок Австралії (президент Галина Касіян, секретар Валентина Домазар), які впродовж усіх конкурсних років разом із нами — без їхньої фінансової участі вершити цей проект було б нелегко. Із вдячністю називаю наших відданих друзів із діаспори, це Леся Ткач з Австралії, Леонід Ліщина, Олександр Харченко та Роман Колісник з Канади, які щороку виплачують солідні премії переможцям нашого конкурсу…
М. С.: Але найголовніші премії від фармацевтичної фірми “Дарниця”. За 13 років “Дарниця” дала на наш освітній проект величезні кошти. 300—400 тис. грн щороку. Хто ще в Україні з такою послідовністю й жертовністю працює над вихованням національної свідомості в молодого покоління, реальними заходами підвищує соціальний престиж державної мови в Українській державі?! Фармацевтична фірма “Дарниця” робить не тільки свою, а й державну роботу. Представники ж держави (колесніченки і ківалови) всі свої зусилля спрямовують на боротьбу з українською мовою, з Українською державою.
С. К.: Упродовж цих років, коли проводиться конкурс, довкола Ліги українських меценатів згрупувалися авторитетні громадські діячі. Кого з них Ви передовсім виокремили б?
В. З.: Маємо опікунську й наглядову ради турніру. До опікунської входять Ярослав Яцків, Василь Кремень, Микола Жулинський, Павло Мовчан, Сергій Козак, Любов Голота, Іван Корсак. Наглядову раду очолює Віктор Баранов, а його заступники — Ірина Фаріон, Тарас Марусик, Сергій Грабар. Від нас відійшли ті, хто намагався використати конкурс в особистих інтересах. З нами лишилися тільки люди ідеї.
М. С.: Окремо треба сказати про голову журі конкурсу Павла Гриценка. Це глибоко символічно, що наше журі очолює директор Інституту української мови НАНУ.
С. К.: Це справді авторитетний рівень. Павло Юхимович сам формує свою “команду”, яка складає завдання для перевірки знань, і навіть опікується багатьма організаційними моментами. Без перебільшення можна сказати, що маємо тут і елемент благородного волонтерства.
М. С.: На наш проект працює багато словесників. Від першого конкурсу маємо потужну підтримку письменництва. У кожній області оргкомітет конкурсу має своїх представників. Ось їхні імена: Василь Бондар (Кіровоград), Володимир Поліщук (Черкаси), Лідія Рибенко (Рівне), Ніна Горик (Волинь), Павло Ходанич (Закарпаття), Дмитро Іванов (Чернігів), Віктор Бойко (Харків), Олександр Вертіль (Суми), Олексій Неживий (Луганськ), Олег Соловей (Донецьк), Олена Гаран (Полтава), Тамара Гордієнко (Севастополь). Це — тільки ті, хто працює з нами вже тривалий час. А є й нові імена — ті, хто прийшов до нас учора й позавчора.
Саме письменницька громада підтримала конкурс із перших його кроків. А ще ж окрема тема — “Просвіта” в конкурсі. Це вимагає докладної розмови з масою фактів та імен. І з роками увага до нашого проекту й активна підтримка його тільки зростали. І те, що антиукраїнським силам не вдалося “закопати” наш конкурс — значною мірою заслуга письменницької і просвітянської громад, які виступили в обороні патріотичного мовного марафону. Очевидно, кожен здогадується, що проведення такого масового й широкомасштабного турніру — задоволення дороге. Воно вимагає великих коштів, незважаючи на жодні кризи.
В. З.: Але є речі не менш дорогі. Все те, що ми бачимо в радісних дитячих очах, у світлих надіях юних. Зрештою, у відчутті, що ти робиш потрібну і важливу справу.

Розмову вела
Світлана КОРОНЕНКО

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment