Усі троє Василів народилися в один день після Різдва Христового, тільки в різні роки: Василь Григорович 1873-го, його онук Василь Іванович 1953-го, а правнук Василь 1985-го. І всі вони з одного роду — Кричевських. Тож минулого четверга у столиці українського гончарства — Опішному відзначали не лише 140-річчя Василя-старшого, а й дні народження його нащадків. Урочиста Академія з нагоди ювілею відбувалася в будівлі колишнього гончарного навчально-показового пункту Полтавського губернського земства, спорудженого за проектом талановитого митця-архітектора В. Г. Кричевського. Віднині тут буде ще один надзвичайно цікавий і неповторний опішнянський музей — родини Кричевських.
Микола ЦИМБАЛЮК
Роде наш красний
Природа щедро наділила його цікавістю, жадобою пізнання навколишнього світу. “В родині, — пише один із найґрунтовніших дослідників життя і творчості Василя Григоровича пасинок Вадим Павловський, — а особливо у діда з боку матері, Григорія Тоцького в Лебедині, дотримувались усіх народних традицій і звичаїв. Василь охоче ходив колядувати й щедрувати, і найяскравіші спогади залишились у нього про те, як усі діти під проводом батька “проганяли Кутю” — з галасом бігли трощити киями глечики й горщики на кілку тину по Різдві; мати, знаючи про це, завжди заздалегідь ховала весь добрий посуд”.
Національна стихія, закоханість у народну культуру, любов до українського слова з часом стали органічною частиною його цільної натури, на яку не вплинуло ні російське оточення, ні більшовицька влада. Якось, коли Василь Григорович був уже директором миргородського Керамічного інституту, на Різдво до нього на квартиру завітав хор із сусіднього собору. Вислухавши хористів, він нагадав їм, що вони ж українського роду-племені, тож не гоже мавпувати чуже, маючи чудову рідну мову, красиві народні пісні та звичаї, які навіть у чужинців викликають повагу й захоплення.
Оце шанобливе ставлення до рідного, глибока закоріненість у національну культуру, не в останню чергу завдяки Василеві-старшому, стали характерними рисами творчості й решти митців із роду Кричевських. “Поки що, — напівжартома казав на урочистостях його онук Василь Іванович, — нас десятеро”. Відомими талановитими малярами стали: його молодший брат Федір; два сини від першого шлюбу — Микола, Василь і донька від другого — Галина; онуки і правнуки.
Окраса Полтави
Василь Григорович, хоч як дивно, не отримав, як сказали б сьогодні, вищої освіти. Натомість мав феноменальні вроджені здібності й неймовірну працездатність. Ще не досягнувши відповідного віку, 1885 р. вступає до Харківського технічного залізничного училища. Ґрунтовні знання з рисування, креслення, математики, фізики і технології обробки різних матеріалів, здобуті там, пригодилися йому як архітекторові на все життя. Тож коли взяв участь у конкурсі проектів будинку Полтавського губернського земства, то його роботу, виконану “у стилі південно-російського ренесансу”, одразу схвалили.
Згодом цей стиль отримає назву український модерн. Автор ішов до нього не один рік. Тривалий час вивчаючи форми народної архітектури, прекрасно ознайомлений з європейським будівництвом, Василь Григорович витворив унікальний синтез, у якому були сконцентровані і творчо розвинуті національні риси. Двоповерхова споруда має розпланувальний абрис, близький до літери Ш. Усередині по центру просторий вестибюль та хол із парадними сходами, далі — кімната засідань чи то концертна зала. Фасад розчленований шестикутними вікнами і такими ж дверима, щедро оздоблений майоліковими прикрасами, стилізованим народним орнаментом тощо. Тепер цей будинок, де нині розташувався краєзнавчий музей, є окрасою Полтави.
Напрацьовані ідеї цього архітектурного стилю він використовуватиме й надалі. Так, переїхавши 1906 р. у Київ, він виконує (точніше — переробляє) фасад шестиповерхового прибуткового будинку М. Грушевського на Паньківській, а також фасад школи імені його батька, С. Грушевського на Куренівці. За його проектами зводять низку приватних і громадських споруд у Києві, на Полтавщині, Чернігівщині, Вінниччині тощо.
Через 30 років після Будинку Полтавського земства, на пропозицію Раднаркому УРСР він розпочне роботу над Меморіальним музеєм Т. Г. Шевченка у Каневі. За три роки вони (разом з учнем і помічником Костирком) виконали кілька варіантів проекту. Загалом споруда музею була витримана в тому ж таки українському стилі. Але з причин політичних і через брак фінансування доводилося повсякчас пристосовуватися до забаганок партчиновників. В. Кричевському це дорого давалося. Тепер сучасникам важко уявити музей на могилі Шевченка, обабіч центрального входу якого стояли б статуя Сталіна, група комсомольців, колгоспників, а фасад узагалі без будь-яких оздоб. Трохи більше вдалося зберегти від проекту в інтер’єрі. На жаль, не наблизила, а ще далі відсунула від первісного проекту Кричевського нещодавня, вже за часів незалежності, реконструкція музею.
Художник
В історії українського мистецтва В. Г. Кричевський не менш відомий і як талановитий художник. Мистецтвознавці вважають його неперевершеним пейзажистом. Працював він у постімпресіоністичному стилі. Але як і всяка творчо могутня особистість, ішов своїм, тільки йому притаманним шляхом. Замолоду малював здебільшого акварелі, та й робота архітектором спонукала до цього. Уже в зрілому віці починає писати олійними фарбами. Етюди Василя-старшого, — а вони становлять левову частку його творчого доробку, — та й більші станкові роботи вражають чистотою барв, світло-тіньовими переходами, типовістю зображуваного об’єкта. Тобто тими прийомами, які були важливі, наприклад, для французьких імпресіоністів. Але його полотна більше наповнені життєрадісним світлом, якимось особливим українським світовідчуттям природи.
Василь Кричевський тонко і глибоко відчував красу не тільки рідної природи. Його етюди з різних місць не однотипні у відображенні сприйняття. Варто лиш порівняти картини, написані ним у Центральній чи Західній Україні, в Криму чи на Кавказі, в Італії чи Франції, Німеччині чи Венесуелі — і це відчує і зрозуміє навіть людина, далека від мистецтва. До речі, Кричевський був ейдетиком, тобто мав фотографічну зорову пам’ять на обриси й кольори. В еміграції він по пам’яті малював картини рідного села чи тих місць на батьківщині, де доводилося бувати, жити, працювати, відпочивати.
Кричевський неодноразово брав участь у численних художніх виставках, свої роботи не продавав, частіше дарував. Наприклад, його полотна, акварелі, рисунки мали у своїх приватних збірках Михайло Коцюбинський, Михайло Грушевський, Богдан і Варвара Ханенки тощо. Опинившись за кордоном і рятуючись від нужди, Кричевський змушений був зрідка продавати картини. Загалом за життя він написав близько трьох тисяч картин, але залишилося набагато менше. Багато живопису і зібраного Кричевським етнографічного матеріалу знищила пожежа 1918 р., коли під час більшовицького бомбардування Києва згорів будинок М. Грушевського, де на той час мешкав митець із родиною. А 1944 р. безслідно пропали скрині з його архівом і малярськими роботами. Під час війни і пізніше чимало їх розсіялося по світу — сьогодні вони зберігаються у музеях і приватних збірках Європи та обох Америк.
На щастя, невелика частина його картин збереглися в Україні, в музеях Києва, Харкова, Одеси, Полтави, Львова. А тепер вони будуть і в щойно відкритому музеї родини Кричевських в Опішні.
Творець Герба
Не менш оригінальним і неповторним був Кричевський у царині графіки. Мистецтвознавці небезпідставно вважають його основоположником сучасної української книжкової графіки. Свіжість думки, чітка форма, динамічна композиція, лапідарний стиль, використання орнаментальних елементів із народних мотивів, стилізовані написи — її головні риси. “Він перший з сучасних графіків, — писав відомий дослідник мистецтва Степан Таранушенко, — глибоко оцінив і з великим пієтетом поставився до неоціненних скарбів високо культурної спадщини старої української графіки XVII—XVIII вв.”.
До його творчої спадщини на зорі незалежності звернулися й депутати Верховної Ради України. Адже саме В. Г. Кричевський є автором Великого і Малого державних гербів УНР, Великої і Малої державних печаток УНР (усі 1918 р.). Основні їхні елементи — давній княжий символ влади — тризуб в обрамленні стилізованого українського орнаменту.
На прохання друзів Кричевський виготовляв і екслібриси — книжкові знаки. Двадцять років тому, досліджуючи творчість відомого громадсько-політичного діяча, ученого, публіциста Сергія Єфремова, натрапляв на книги і журнали з його величезної колись приватної бібліотеки. На кожній із них був екслібрис — Пегас у стрімкому польоті через терни. Це ніби символ долі обох, досі не широко знаних, але надзвичайно талановитих подвижників української ідеї: Сергія Єфремова і Василя Кричевського.
Дай Боже!
Цими словами прощалися і віталися у ще недавній Україні, щиро закликаючи благість свою і вищої сили. І вона воздавала кожному по праці й правді — долаючи сили темноти, зла і несправедливості. Чи хто згадає тепер тих Бруків, які фабрикували “Справу СВУ”, де Сергію Єфремову було відведено перше місце на більшовицькій гільйотині? А московського попа Діятеловича, видного члена чорносотенного “Союза русскаго народа”, який писав доноси на Василя Кричевського і гетьманській владі, і в більшовицьке чека? Лише заступництво миргородських студентів врятувало його від розстрілу.
На відміну від Єфремова Кричевський вижив, виїхавши за кордон. І зміг ще вісім років у вигнанні, незважаючи на тугу за рідним краєм і важкі умови емігрантського життя, працювати на славу українського мистецтва. Нині рідко хто згадує, говорив Олесь Пошивайло, директор Інституту керамології — відділення Інституту народознавства НАН України, що понад півстоліття ім’я Василя Кричевського було викреслено з гончарської й культурної історії України. Комуно-більшовицька влада робила все можливе, щоб у країні забули про найвидатнішого провідника мистецького поступу українців ХХ століття. Тож повернення пам’яті про Митця, яке почалося після заснування Музею гончарства ще 1986 р., отримало новий поштовх із відкриттям Музею його родини.
Велику і неоціненну допомогу у цьому надають нащадки Василя Григоровича, які нині мешкають у США. Позаторік вони передали в Україну, в опішнянський музей, архів Кричевських, пов’язаний з родинами Кричевських і Щербаківських. Це листування, юридичні документи, сімейні фотографії, книги, твори Василя-старшого й решти митців великої родини (загалом 418 од. зберігання). А торік, під час проведення ІІІ Інтерсимпозіуму художньої кераміки в Опішному (тема: “Використання орнаментальної творчості В. Кричевського в сучасній монументальній і садово-парковій скульптурі”) за участю художників-керамістів багатьох країн Благодійний фонд “ДАР” створив документальний фільм “Третій вимір Василя Кричевського”.
До повернення пам’яті талановитого українського митця і популяризації його творчості долучилася й “Просвіта”. Саме завдяки старанням і наполегливості голови ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, тодішнього заступника голови Комітету з питань культури і духовності Павла Мовчана Верховна Рада України ухвалила Постанову “Про відзначення 140-річчя з дня народження Василя Кричевського” на державному рівні. Але як показали заходи урочистої Академії в Опішному, чиновництво незалежної України і досі не зрозуміло, ким був і є для національної культури, української нації Василь Кричевський.
Чого не скажеш про опішнянців, полтавців, усе мисляче українство. І представників його численної родини. Нині в експозиції Музею мистецької родини Кричевських представлено графічні й живописні роботи не лише Василя-старшого, а й Галини Кричевської-Лінде, Оксани Лінде де Очоа. Окрему залу тут присвячено народному мистецтву, яке все життя так досконало вивчав Василь Григорович і яке, зрештою, дало крила його Пегасу здолати терни часу.
