Про святість найбільшу

p1010199
Микола ЦИМБАЛЮК
Фото автора

Це справді унікальне видання. Не лише за змістом, а й за обставинами пошуку текстів, підготовки їх до друку. Історія цієї книжки багато в чому повторює долю її автора.
— Вона була арештована всі 100 років, — розповідав Микола Степанович на презентації. — Огієнко ніколи і ніде про неї не згадував, не писав ні в спогадах своїх, ні у будь-яких нотатках. Він вважав її, напевно, безповоротно втраченою.
Тривалий час працюючи в архівах по огієнківській темі, професор Тимошик віднайшов авторський оригінал у колишніх спецфондах Наукової бібліотеки Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Це була така собі саморобна книжечка. На цупкому, пожовтілому від часу папері наклеєні вирізки з повітової газети “Радомышлянин”, де впродовж 1913 р. Іван Огієнко друкував свої російськомовні нариси (точніше — історичні розвідки) про Брусилів і його навколишні села. Збоку на кожній сторінці — чисте поле, де автор вносив численні правки, вставки, доповнення. Це засвідчує, що він мав намір підготувати, доповнити і видати тексти окремою книжечкою.
Сподіваючись, що можна віднайти решту публікацій, Тимошик розпочав пошуки “Радомышлянина” в газетних фондах київських архівів, потім — Житомирському обласному. На жаль, підшивки дореволюційного комплекту йому так і не вдалося знайти. Звернувся до редакції радомишльської районки. Там йому розповіли взагалі дику історію. Стара підшивка газети у них справді була. Але якось узимку, — було це в
70-х роках минулого століття, — прибиральниця вирішила використати цей безцінний раритет нашої історії для розпалювання грубки.
Працюючи над виданням, упорядник не обмежився одними газетними текстами. Як з’ясувалося, Огієнко не полишав роботи над вивченням історії рідного краю. Того ж року він опублікував у Катеринославі, в “Летописи Екатеринославской Ученой Архивной Комиссии” низку ґрунтовних і надзвичайно цікавих історичних розвідок про Брусилівське церковне братство, тамтешні школи, братський шпиталь. А наступного року в “Киевских епархиальных ведомостях” з’явився нарис про Свято-Воскресенську замкову церкву.
Названі краєзнавчі праці Огієнка — не перші. За кілька років перед тим, 1904-го, відрахований за несплату за навчання в університеті Св. Володимира, він шукає якого-небудь заробітку. Допомоги чекати було нізвідки. Одинока мати, у якої згоріла в Брусилові хата, сама потребувала допомоги. В цей час упала заборона на українське друковане слово, і в Києві починає виходити перша щоденна всеукраїнська газета “Громадська думка”. З перших її чисел студент Огієнко стає активним кореспондентом. Під псевдонімом Іван Рулька вміщує перші замітки під заголовком “Містечко Брусилів”. У них ідеться про проблеми села: безземелля селян, відсутність належного лікування хворих, утиски місцевих ремісників — кравців і шевців. Уже тоді прокидається в нього зацікавленість політичним життям. Так з’являються його матеріали “Літопис страйкового руху”, “Третя Дума і наше селянство”, “Українська свідомість наших селян” тощо. Ці та інші виступи в газеті “Громадська думка”, а потім “Рада” засвідчили не лише обізнаність молодого журналіста з життям простолюду, пристойне володіння темою, а й громадсько-політичну позицію. Це, а ще участь у роботі Київської “Просвіти” не пройде повз архіпильних до проявів українського життя російських шовіністів-чорносотенців. Коли 1907 року він нарешті на відмінно закінчує навчання, професор Перетц клопочеться, аби він залишився  працювати в університеті. Йому відмовляють, мовляв, Огієнко має “сепаратистські настрої” і виявляє надто “великую любовь к Украине”.
В. Сташук, директор Брусилівського музею І. Огієнка, який багато робить для популяризації імені великого земляка, згадав прекрасний вислів Р. Тагора: “Чим вища вежа, тим ширша основа, на якій вона стоїть”. Наша вежа — дужа, незалежна і соборна Україна, в основі якої лежить не лише подвижницьке життя світочів національної культури, таких як Шевченко, Франко, Леся Українка, Огієнко, а й праця мільйонів знаних та безіменних наших співвітчизників. На превеликий жаль, мусимо визнати, що Українська вежа, на якій мріє жовто-голубе знамено, не до вподоби й нашим сусідам, і внутрішнім зманкуртизованим, патологічно жадібним на пригорщ срібняків “козачкам”.
С. Васильчук, голова Житомирської обласної організації “Просвіта”, торішній лауреат премії ім. І. Огієнка, підсумовуючи свій виступ, сказав, що ми повинні навчитися поважати насамперед самих себе. Для цього треба не бозна-скільки: думати, говорити, діяти по-українськи.
Це продемонстрував відомий спортсмен, президент Національного Олімпійського комітету  України Сергій Бубка. Саме завдяки його фінансовій підтримці стало можливим для Фундації ім. митрополита Іларіона (Огієнка) видати “Містечко Брусилів та його околиці”. Кілька сотень примірників книжки передано безкоштовно брусилівчанам і в Житомир. Гадаю, тут не останню роль зіграв той факт, що він правнучатий племінник Огієнка. Але є люди, які мають не менші, а може, й більші можливості покласти й свою цеглину в будівництво національно-державної вежі.
Безсумнівно, що просвітяни, нинішні подвижники Огієнка, й надалі робитимуть свою справу. Робити державну справу без держави можна і мусимо. Для цього не треба гучних слів. Так, наприклад, як роблять це професор М. Тимошик, С. Бубка, голова Брусилівської райради В. Габенець, учителі місцевої школи (до речі, яка досі не може добитися присвоєння їй імені Огієнка). Для цього треба небагато — просто любити рідну землю і щодень працювати заради її майбутнього.
Бо, як писав в одній зі своїх праць І. Огієнко, “немає в людини нічого милішого над свою Батьківщину, над свою рідну землю! Де хто народився, де провів свої безтурботні дитячі роки, до тієї землі прив’язується він усією душею на ціле життя. А хто змушений буває відірватися від своєї рідної землі, той мріє завжди про неї, як про святість найбільшу”.
Прийшов час і мрія його здійснюється — він повертається до нас своїм світлим образом, безмежною любов’ю до предковічної землі, прикладом подвижницького життя в ім’я своєї, нашої Батьківщини…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment