Як уже повідомлялось, всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Т. Шевченка висунуло на здобуття Національної премії імені Т. Шевченка фільм Михайла Іллєнка “ТойХтоПройшовКрізьВогонь”, який привернув небуденну увагу глядачів, критики, кінематографістів.
Сьогодні пропонуємо увазі читачів роздуми Михайла Герасимовича, написані ним як підсумок своєрідної глядацької Інтернетконференції.
Ця історія не могла відбутися ніколи, ні з ким, ні за яких обставин, але відбулася і має документальні підтвердження.
Нам пощастило.
Можливо, щось іще, крім проблем фінансування, уповільнювало роботу над фільмом, кілька разів зупиняло її. Наче пропонувало паузу для усвідомлення зробленого і порівняння з тим, що залишається зробити, а головне — для порівняння з долею Івана Даценка, якого не зупиняли ані випробування, ані вироки.
Давно з’ясовано: доля фільму залежить від його назви.
ТойХтоПройшовКрізьВогонь
Із самого початку роботи над фільмом щось підказувало: пощастило — поділись. Кожному дісталася його частка, кожному через край, — акторам, продюсерській групі, оператору, художнику, “світлячкам”… Усім.
У далекій перспективі чекав ще один партнер — Глядач. У контакті з ним відбувається остання дія — народження фільму.
Після того як фільм вийшов у прокат, я роблю вибір на користь Глядача — хочу передати слово йому, продовжити діалог із ним поза межами екрана.
Я вдячний за теплі слова на адресу фільму “ТойХтоПройшовКрізьВогонь” в Інтернеті, в періодичних виданнях, а також за взаємність глядацької аудиторії. Для мене, як і для кожного, хто працював над фільмом протягом п’яти років, результати прокату, рейтинг фільму і попит на нього — найвища нагорода і оцінка. Хочу поділитися своїми думками і враженнями від сказаного про фільм і про мене, аби відбулося логічне завершення розмови. Цитуючи моїх прихильників та опонентів, не вдавався до перекладу — хай зберігається і лексика, й інтонації, й підтексти.
Прикро, що підміна моїх висловлювань викривлює моє ставлення до проблем національного кіно. У газеті “КП” від 30.01.2012 року прочитав висловлювання, яке подається як моя пряма мова: “Все, что снималось в течение последних 20 лет, не интересно зрителю”. Ніколи не дозволяв і не дозволю собі так оцінювати фільми своїх колег. Протягом 20 років нам всім було нелегко. Всупереч обставинам український кінематограф щороку пропонує глядачеві фільми, про які неприпустимо сказати “не интересно зрителю”. Це — ляпас тим, хто працював над фільмами “Голод 33”, “Кисневий голод”, “Останній бункер”, “Іграшка”, “Лебедине озеро. Зона”, “Чортеня”, “Штольня”, “Останній лист”, “Труси”, “Гамлет з хеппіендом”, “Мамай”, “Спляча красуня”, “П’єса для двох акторів”, “Ave, Maria”, “Йшов трамвай № 9”, “Проти сонця”, “Тир”, “Крос”, “Світлячки”, “Молитва за гетьмана Мазепу”, “Сімейний портрет”, “Казка про Довбуша”, “Бійня”, “Як тато і мама розпрощалися в три раунди”, “Чешки”, “Миколине поле”, “Про Біг”, “Отроцтво” (не посоромлюсь додати й свої фільми “Фучжоу” і “Сьомий маршрут”).
Впевнений, що більшість фільмів, які я згадав, невідомі глядачу, критикам і пресі, так само як імена професіоналів і дебютантів, котрі їх знімали. Лише через фестиваль “Відкрита ніч” пройшло тисячі зо дві фільмів, п’ятсот з яких були представлені на нічному екрані. Які підстави у мене п’ятнадцять років поспіль збирати ці фільми, крім тих, що вони для мене цікаві і я оцінюю їх дуже високо?
Хочеться попросити шановних журналістів не переносити акценти і не змінювати контекст моїх висловлювань.
У цьому мені допоможуть опоненти і прихильники фільму, за що я їм ще раз щиро дякую. Отже, кілька коментарів — наголосів до розмов про фільм і навколо фільму. Їхню спрямованість означую назвами підзаголовків у своїх роздумах.
Забобони
Цитата:
“Глядачі разом зі мною побачили справді лінійно збудовану гостросюжетну драму. Де немає притаманного українцям пафосу, культу села, бідності й поразки. Де “українському поетичному кіно” роблять реверанс, але — короткий, ввічливий та, я сподіваюся, прощальний”.
“Если честно, то меня смешит такое понятие: украинский кинематограф, это то же самое, что польский реп”.
Михайло Іллєнко:
Забобони — не кращий порадник. Власне, упередженість відіграє свою роль і в розповсюдженні фільму. Прокатники розгубилися, кінотеатри зніяковіли: як показувати українське кіно після багатьох років його цькування? Адже всім відомо: “Українського кіна немає. До того ж воно дуже погане”.
У той же час — на “ТойХтоПройшовКрізьВогонь” ідуть, готові платити гроші… Але для цього директорам треба звільняти час для сеансів, які, згідно з угодами і завдяки упередженості, належать американському кіно…
Щодо “прощального реверансу поетичному кіно”: усе залежить від того, чи дадуть мені ще знімати. Якщо дадуть, то реверанси не робитиму — вклонюся поетичному кіно ще раз. Уся історія кінематографа — це змагання між протокольним кіно, яке можна переповісти (як переповідають плітки), і поетичним, яке переповісти неможливо, як неможливо переповісти “своїми словами” “Нічну серенаду” Моцарта, “Марусю Чурай” Ліни Костенко, “Ніч над Дніпром” Куїнджі… Остання яскрава перемога поетичного кіно над протокольним пов’язана з Україною, тому і назва закріпилася за нами. Зрікатися цього досягнення було б невдячним марнотратством.
Герой
Цитата:
“Міфологізуючи життя Даценка, який у фільмі зветься Іваном Додокою, сценаристи картини забрали з фільму все, що могло би прив’язати героя до конкретного місця чи події. Додока став збірним образом українця, який у своєму житті пережив усе: Голодомор, війну, німецький полон, сталінський табір, а згодом і втечу до Канади”.
Михайло Іллєнко:
Не вся біографія Даценка відома. Довелося дописувати невідомі сторінки. Фільм наш не документальний, а художній. Як кажуть: реконструкція. Або версія. Не можна версії привласнювати ім’я реальної людини. Тому у фільмі він Додока. Прізвище, як на мене, гарне. Взяв я його з книги “Україна. Козацька держава” (видавництво “ЕММА”, Київ, 2004). Розгорнув на списках реєстрових козаків і прочитав ім’я, на яке навмання вказав палець: “Хорунжий Лубенського полку Герасим Іллєнко”. Сторінка 586. Повне співпадіння з іменем мого батька. Хоч не я вибирав, а випадок, але мене не зрозуміли б — чому це я особисті подвиги Івана Даценка передав рідному батькові… Довелося ще раз розгорнути книгу навмання на іншій сторінці. Випало: “Додока”. Взагаліто я не містик, але містичні риси характеру Додоки протягом п’яти років роботи відлунювали співпадіннями, підказками, застереженнями.
Щодо літака: статус Героя вимагає вчинків, інколи несумісних із буденною логікою. Він повинен використати всі можливості для досягнення своєї мети, а якщо реальних можливостей немає, зобов’язаний звернутися до таких, які вважаються неможливими. У Додоки не було реальних шансів подолати “Залізну завісу” того часу і повернутися додому. Серед нереальних можливостей — залишалося зліпити саморобний літак з уламків на літаковому звалищі й перелетіти на ньому на Чукотку. До речі, індіанці у фільмі ставляться до цього з природним розумінням. Він для них Хейока.
Хейока — це ще одна грань містики, яка наділяє Додоку надприродними властивостями, як і належить Герою. Індіанська легенда, вигадана під час роботи над сценарієм, про людей, які вціліли після удару блискавки, знайшла (ще один містичний збіг) своє підтвердження в індіанському фольклорі. Хейока — це індіанська назва носіїв надлюдських здібностей. Понашому Характерник.
Фольклор дбає про необхідність існування Героя. Ми рухалися за цією підказкою. Тим більше, що героїв в українському кіно мало. Героїчний ряд нашого екрана, на жаль, рідкозубий. Насамперед — це спадок Імперії, яка делегує все героїчне центру, метрополії, а провінції залишає анекдоти про молдаван, чукчів, хохлів. Важко згадати казахський (естонський, азербайджанський…) фільм, де був би свій, національний Герой.
Мова
Цитата:
“Дехто плюється, що не скрізь звучала українська мова. Але це б і не було виправдано, враховуючи епоху”.
“Уже не первый раз читал негативные отзывы о “языке” в фильме. Однако здесь все в порядке: украинцы разговаривают поукраински, россияне на русском, индейцы поанглийски и индейски”.
“Панове, вибір мови, точніше, мов у цьому випадку — не питання зручності глядачів, і навіть не питання реалізму. Це художній прийом, що підкреслює українськість духу фільму більше, ніж якби він був одномовним. Коли син російськомовної татарки Люби говорить до неї українською, коли в найважливіші моменти герой переходить на українську (як у розмові англійською про намагання відібрати землю: “Хай, б.., спробують!”), чи коли в російському тексті — програмні, так би мовити, заяви (“Товарищ индеец, вы местный?” — “Тутешній”) — такот, все це робить українську символом, характерним для поетичного кіно — як лелеки, що їх Додока проводжав за лінію фронту і які проходять через усю історію, як вовки і характерництво, яблука і прізвище антагоніста героя — Степан Шуліка.
Ми можемо собі дозволити — принаймні у цьому випадку — не надавати мові політичного значення, а просто насолоджуватися, купатися у ній, як це роблять автори фільму. Це той випадок, коли можна не робити з української обов’язку, а отримати задоволення”.
Михайло Іллєнко:
Це вже було: Спартак, який розмовляє “американською” мовою, Друга світова, в якій радянські й німецькі солдати розмовляють російською, хіба що німці — карикатурною мовою і жахливими голосами.
Але річ навіть не в тім, щоби не повторювати ці схеми. Хотілося показати людину, котрій обставини і серце підказали шлях, закритий для багатьох наших співвітчизників, коли вони кажуть: “Я никогда не буду говорить на этом языке”. А Додока говорив на “этих языках”. І пройшов крізь усі випробування, вкарбовуючи у пам’ять чужі слова, як вкарбовують паролі, перетинаючи лінію фронту. І обмінявся з коханою незнайомими словами, наче діти — іграшками в той момент, коли слова, здавалося, зайві, але — не зайві вони були, щоби оголити, один перед одним, свої душі. І ім’я індіанське одержав… Чи став би Іван Даценко своїм, чи став би він Вождем, якби не міг звернутися до індіанців індіанською мовою?
Я називаю це “Український звуковий бар’єр”. В одному напрямі цей бар’єр подолано: більшість українців володіють російською мовою. В іншому напрямку “звуковий бар’єр” поки що не падає. Це як рекордні заїзди на соляному озері: рекорд зараховується за середнім значенням у двох протилежних напрямках — проти вітру і за вітром. Без цієї дзеркальності у взаєминах не буде нормального суспільства. І навпаки — щойно вдасться подолати цей “звуковий бар’єр” у двох напрямах, Україна зробить якісний, стратегічний стрибок уперед.
На жаль, я не дуже часто згадую про Бога. Суєта. Але щось мені підказує, що, звертаючись до іншої людини, ми звертаємося саме до Бога. Наші слова (освідчення в любові, лайка) транслюються Богові через того, до кого ми звертаємося. Так само і ми виступаємо в ролі ретрансляторів, коли хтось звертається до нас. Слова підтримки або прокльони розглядаються вище. Там вони і оцінюються. Звідти вони передаються назад через ретрансляторів до співрозмовників. У якій редакції ці оцінки дістаються пункту кінцевого призначення — питання не до Бога, а до ретрансляторів.
У фільмі “ТойХтоПройшовКрізьВогонь” татарка Люба звертається до ікони Божої Матері. Батьки, діди і прадіди її чоловіка завжди зверталися до цієї ікони українською мовою. Усвідомлюючи це, Люба також шукає і знаходить українські слова. Коли цих слів бракує, вона переходить на російську мову, яку знає краще. Коли бракує російських слів, переходить на рідну татарську.
Матір Божа розуміє і татарську.
Чи зрозуміє вона людину, якщо почує: “Я никогда не стану говорить на вашем языке”? Я впевнений, що це єдина фраза, яку треба викреслити зі фразеологізмів, всіх словників.
Можна освідчитися в любові до України українською мовою. Фільм освідчується кількома — аби це освідчення було зрозумілим не лише українцям.
Ідентифікація
Цитата:
“Схоже, що самі продюсери та прокатники фільму Іллєнка не до кінця розуміють, як подавати його глядачеві. В рекламних матеріалах до стрічки чомусь пишуть, що це “український блокбастер” та “український Рембо” і це дивно, бо фільм має мало спільного і з першим, і з другим”.
“Знаете, как у нас говорят: “Ну, слава Богу, что у нас есть хоть такой фильм”. И слава Богу, что люди на него пошли, но проблема в том, что пошли люди, которые обычно фильмы не смотрят. И, вдохновленные подобным зрительским успехом — подобному кино, прости, Господи, государство будет впредь давать деньги”.
Михайло Іллєнко:
Не можу погодитися з цією логікою: на фільм пішли люди, яким не місце перед екраном? Очевидно — глядачі другого сорту? Які не вміють дивитися кіно?
А якщо це просто жертви інтоксикозу — передозування модною депресухою і американським ширпотребом?
Адресат хвилюється: не можна допустити, щоби подібний глядацький успіх перетворився на державне фінансування подібних фільмів! Соромиться турбувати Господа, але розуміє, що хвороба може поширитися, тому — стуканути треба.
А було б непогано, якби поширилася!
Бо без глядача нам не обійтись.
Звичайно, найкраще, коли перед екраном збирається і перший, і другий клас, та ще й із вагона “Для тютюнозалежних”, загасивши недопалки, завітають… Ця властивість ілюзіону об’єднувати — сьогодні у нас — під великим сумнівом і підозрою.
Давно забута формула “Ми — для нас — про себе” безмежна. Наша унікальна дійсність чекає на своє екранне втілення. Я вже не кажу про величезний творчий і технічний ресурс, що давно дозрів до реалізації цієї стратегічної мети.
Цитата:
“ТойХтоПройшовКрізьВогонь” для мого реалістичного і навіть критичного погляду став несподіванкою. Відразу відкинув усілякі преференції “вітчизняному”, “своєму”, “українському”, Іллєнку… Це все забуваємо і спостерігаємо саме мистецьке явище.
“Я не любитель мелодрам, но это хорошая мелодрама. И главный герой красив и харизматичен, что тот Джонни Депп. И главная героиня красивая и милая. И второстепенные персонажи яркие, особенно “довгоносык” Андриенко в роли полкового командира. Это хорошее кино”.
“На моє глибоке переконання, Михайло Іллєнко надає перевагу кіно авторському. Яке призначено для вузької аудиторії фестивалів. Там же здобуває призи і зовсім не відповідає поняттю “блокбастер”.
Михайло Іллєнко:
Жодного разу я не вживав слово “блокбастер”. Не знаю, чому мені приписують прагнення його зробити. Можливо, з метою примусово долучити мене до модного змагання на звання “Першого українського” (музичного фільму, фільму жахів, комедійного фільму, екшену, блокбастера). Це некоректне змагання з тими, хто вже робив це все до нас протягом довгої історії українського кіно.
Мій фільм “Фучжоу”, згаданий у зв’язку з відсутністю “широкого прокату”, справді широкого прокату не мав. Так само, як і фільми моїх колег, які виходили, починаючи з дев’яностих років. Утім, судячи з телевізійного попиту на “Фучжоу”, — з численними повторами на різних телеканалах України і Росії протягом кількох років, — його без перебільшень можна зарахувати до фільмів, які мали переконливий глядацький успіх.
Я завжди тяжів до кінематографа, який називають “масовим”. І ніколи не відмовлявся від кінематографа, який прийнято називати “поетичним”. Поєднати одне з одним — азартна задача з величезним потенціалом. Щасливий, що прочитав в Інтернеті репліку з визначенням жанру: “ТойХтоПройшовКрізьВогонь” — поетичний екшен”.
Актори
Відгуки:
“Убогие топорные диалоги и такая же игра актёров. Актёры — отдельный разговор. Плеяда оказалась капустником”.
“Ансамбль цікавий і дещо несподіваний. Так, у “ТойХтоПройшовКрізьВогонь” ми бачимо і братів Капранових (епізод з хрущовською кукурудзою в Канаді), і “довгоносика” Віктора Андрієнка у суворій чоловічій ролі другого плану, і доньку режисера Іванну Іллєнко. Головний вантаж стрічки несуть Дмитро Лінартович (Додока), Віталій Лінецький (його супротивник, енкаведист Степан), Ольга Гришина (дівчинамрія Любов Карімова)”.
Михайло Іллєнко:
Перед виставою актори кажуть: “Чим будемо дивувати?” Більшість наших фільмів уперто продовжують пропонувати депресуху, монотонну констатацію безвиході, суворе і байдуже постмодерністське співчуття, герметичну чорнуху, призирливу артхаусну відчуженість. Я не виступаю проти цього, але — баланс? Чи не він виморожує нашого глядача з кінотеатрів?
І тоді обморожені глядачі згодні дивитися все, що завгодно, аби їх дурили. Мають право. Особисто я люблю, коли мене дурять, містифікують, водять за ніс, примушуючи сміятися і плакати в темряві глядацької зали, але сьогодні в нашому кіно цього забракло.
Кадр
Цитата:
“Перші кадри справили суперечливе враження. Краєвид Південних Анд, на тлі яких іде змарнілий головний герой — заради того, щоб зафільмувати це, тобто зняти Південну Америку не в Криму, а в Південній Америці, режисер витратив півтора року, зупинивши виробничий процес”.
“Почему я, как налогоплательщик, должен финансировать за счет своих налогов ваши творческие искания, плавание на яхте за рубеж, чтобы один кадр из ваших съемок за рубежом (так я прочитал в Интернет) попал в картину?”
“…где же они, те распиаренные сцены, снятые на границе Чили и Аргентины и причем, собственно, Чили с Аргентиной к Канаде…”
Михайло Іллєнко:
Сцен справді немає. Вдалося зафільмувати лише один кадр (перший у фільмі — він двічі повторюється). Жодних стосунків аргентинський пейзаж не має до північноамериканських індіанців. Але в кіно так буває: Італія знімається в Криму, а Канада — в центрі Кам’янцяПодільського під водоспадом. Уся проблема в грошах.
Можу заспокоїти платників податків: коли фільм зупиняється, це означає: “Всі вільні”. Фінансування припиняється на непевний термін. Гроші нікому не платять. Позаяк чергова зупинка була пов’язана з виборами Президента, всі розуміли: всі вільні мінімум на рік. Вільний безробітний, я одержав запрошення від своїх друзів (капітан Юрій Бондар, штурман Андрій Зубенко, стерновий Валерій Деймонтович), з якими вже багато років займаюся вітрилами в Київському крейсерському яхтклубі. Мені було запропоновано взяти участь у приватній навколосвітній подорожі на яхті “Купава” так би мовити стерновим. Маршрут передбачав відвідування Української Антарктичної станції, яку відкрито для яхт протягом 2—3 місяців на рік. Я подумав, що зможу зафільмувати там Аляску. Для цього треба було взяти костюм головного героя і відповідну апаратуру. Ми домовилися, що на початку наступного літа я вертатимусь додому, бо треба поновити зйомки літніх епізодів, що залишилися недознятими.
У грудні 2009 року ми вийшли з Очакова в Чорне море. Далі було Середземне і Атлантика. Дорогою я показував друзям фрагменти незавершеного фільму про Івана Даценка, розповідав про нього. Крім того, ми регулярно переглядали фільми з колекції кінофестивалю “Відкрита Ніч”. Коли фільм дивишся посеред Атлантики, це провокує ностальгійну увагу і викликає дуже багато питань: чому ці фільми ми не бачимо в ефірі або в кінотеатрах України? Як вони знімаються? Хто їх фінансує, якщо вони не повертають гроші з прокату? За що вони одержують призи на міжнародних фестивалях? За що їх цькують на Батьківщині? Були питання і щодо незавершеного фільму: скільки разів він зупинявся? Чому ми не можемо знімати Канаду в Канаді, Аляску на Алясці? Коли буде продовжено фінансування? Мої розповіді мимоволі перетворилися на факультатив завдовжки 8500 морських миль на тему: “Способи знищення національного кіно в Україні”. Екіпаж сприйняв ці лекції настільки близько, що коли стало ясно, що до Антарктиди ми запізнилися, капітан оголосив мені ультиматум: “Ми будемо знімати твій фільм разом з тобою — треба лише знайти для зйомок інше місце!” В БуеносАйресі ми взяли напрокат машину, склали в багажник шинель головного героя, апаратуру, свої пожитки і рушили в Кордильєри на кордон із Чилі (1200 км), відповідно до підказок українців з діаспори і працівників нашого посольства. Авіаквитки до Києва, які ми придбали заздалегідь, залишали нам на зйомки чотири доби.
Власне, всю подорож від Києва до Аргентини я описую в книзі, яку сподіваюся видати разом із документальним фільмом, що знімав на борту “Купави”. Тому зупиню свою розповідь на тому, що на зйомки великого епізоду в Андах у нас не залишилося часу. Вдалося зафільмувати один кадр. Під час зйомок лише на один дубль вийшло сонце і висвітлило вершини.
Я вдячний екіпажу яхти “Купава” за зйомки цього кадру. Подорож за три моря інколи допомагає краще зрозуміти один одного, аніж спільне проживання з громадянами на житловій площі одної держави.
Я знав і сьогодні знаю багато людей: колег, студентів, дебютантів, яких не влаштовує знімати кіно, обмежене формулою: “Гроші—товар—гроші”. Так знімається більшість серіалів. Мені до душі кіно як стверджувальна відповідь на запитання: “Чи готовий ти особисто безкоштовно (задурно — хороше слово у нашому контексті) на власне паломництво заради кадру, епізоду, ідеї? Аби не зупинилося!”
Побажання
Ама | 25.03.2012 19:55:06:
“Нет ну как можно такое снимать? Это же бред!!!!!!!! Какой жанр фильма? Комедия? Нет. Драма? Нет. Приключения? Нет. Арт хаус? Тоже нет. Жанр этого фильма — БРЕД. Здесь есть все и ничего. Пусть в Украине вообще ничего не снимают, чем снимают такое. Режиссер, ты прожил жизнь и не снял ничего стоящего, надеюсь — это последний фильм в твоей карьере”.
“Живите в доме, и не рухнет дом…”, — сказав Андрій Тарковський рядками свого батька. “А хіба Бог є? — У нас в хаті є…”, — відповів йому Михайло Іллєнко”.
“Заповідав Олесь Гончар берегти собори душ своїх. Забуваються ті заповіді. Михайле Герасимовичу, ви нагадуйте… Нагадуйте частіше.
Можна кричати, що українського кіно нема. Можна говорити, що “ТойХтоПройшовКрізьВогонь” — поодинока іскра, а можна ту іскру роздмухувати до палючої ватри. Можна кричати, що українськомовного мистецтва мало. Можна жити в домі, і дім не впаде… Живіть у домі, Михайле Герасимовичу, а ми його добудуєм”.
Влад Молодід, 22 роки, Київ
Михайло Іллєнко:
Ще раз хочу подякувати всім, хто відгукнувся на фільм. Мені вдалося процитувати зовсім невеличку частину цієї живої полеміки, але окремо (без купюр) існує ще одне послання з тих, які дають сили на майбутнє кожному з учасників роботи над фільмом “ТойХтоПройшовКрізьВогонь”. Це відгук Оксани Забужко. Їй особлива подяка.
Маю відповісти на традиційне запитання, яке я чув на всіх зустрічах із глядачами. Ці зустрічі — ще один майдан, крім преси та Інтернету, на якому після кожного перегляду фільму відбувається зворотний зв’язок з глядачем. Можу побажати всім, незалежно — сподобався вам фільм чи не сподобався, щоби і у вас складалися з глядачем такі близькі і добрі взаємини, а останнім запитанням, в очікуванні вашого наступного фільму, звучало: — Ваші плани?
Протягом історії українського кіно було екранізовано п’ятьшість творів Тараса Шевченка. Усі екранізації, крім одної, яку мало хто бачив (“Капітанша”, 1987 — режисер Б. Квашньов), закінчилися у шістдесятих роках минулого сторіччя.
Жодної екранізації творів Тараса Шевченка не було помічено на широкому екрані України за часів незалежності. Сьогодні ще не пізно розпочати роботу над фільмом, щоби встигнути до двохсотріччя Тараса Шевченка 2014 року…
