Олесь ДОРІЧЕНКО
…Не знаю, чи маю право зневажати тих елітарних хохлів, що без будьяких переслідувань чи гонінь покидають рідну землю, шукаючи сумнівних благ і статків. Ох і багато їх є! Та не про них моя оповідь, а про тих самовідданих патріотів, що не згинаючись, служили ідеалам України.
Після концертів у Монреалі люди розбирали нас по своїх домівках, аби ще ближче відчути подих рідного краю в особі кожного з нас.
Не забуваймо, що ця неймовірна “крамола” відбувалася наприкінці літа й на початку осені 1967 року, коли в Україні були в розпалі політичні репресії і стеження за кожним свідомим українцем. Але радянська репресивна машина чи не могла впоратися з цим стихійним братанням, або імітувала свободу перед світом — а це ж “Експо—67” у Монреалі.
Та хоч би як там було, а я вповні скористався цієї благотворною ситуацією і зустрівся з українською елітою в діаспорі. Хіба це не усміх долі бесідувати з Олексою Повстенком, Святославом Гординським, Леонідом Молодожанином, Борисом Олександровим, Григорієм Китастим і з його славними капелянами. Дуже жалкую, що доля обділила мене зустріччю з Євгеном Маланюком — колосом української поезії, символом непримиримості й речником Свободи та істинної Української Сутності. Я ладен був упасти йому в ноги, аби висловити безмежну любов і просити прощення за всі ті страждання та образи розлючених, продажних совдепівських пігмеїв, яких йому довелося зазнати за свою жертовну відданість Україні.
Відразу по приїзді до Канади наш імпресаріо Володимир Климків вручив мені такого змісту папір: “Літературномистецьке стоваришення “Козуб”, довідавшись, що в складі хору ім. Г. Верьовки є молодий український поет Олесь Доріченко, звернулося до радянського посла в Оттаві про надання дозволу на влаштування зустрічі поета з українськоканадською громадою. На що була отримана люб’язна відповідь на дозвіл. Цим повідомляємо художнього керівника Українського народного хору ім. Г. Верьовки Анатолія Тимофійовича Авдієвського, щоб він посприяв цій зустрічі”.
Анатолій Авдієвський при розмові зі мною сказав, що він дав організаторам цієї зустрічі згоду, а все інше — це вже моя особиста справа. У цеківської дами та супроводжуючого кадебіста, який пильно стежив за нами, дозволу не питав, бо їм, мабуть, і не пристало перечити радянському послові, але по приїзді до Києва вони у своїх звітах уже посправжньому відведуть свою душу.
Ця зустріч таки відбулася в торонтському готелі “Лорд Сімко” у суботу 2 вересня 1967 року. Увесь склад хору поїхав тоді оглядати Ніагарський водоспад. Я ж у супроводі тоді ще зовсім молодого танцівника, а тепер найвідомішого художникакилимаря, Шевченківського лауреата Степана Ганжі, мого вірного друга й побратима, проводив авторську зустріч з українцями Канади. Та писати про це не буду, а лише наведу кілька уривків із часописів, які широко висвітлювали цю зустріч.
Щомісячний журнал
“Нові дні”
за жовтень 1967 року
…Вечір відкрив голова “Козуба” І. Боднарчук і передав головування П. Волинякові. Вступне слово про гостя з України сказав поет Борис Олександрів. Потім О. Доріченко читав свої поезії, а після того гості “Козуба” ставили йому питання і обговорювали його твори.
…На його поезіях виразно позначився вплив Ол. Олеся, якого твори він дуже любить. Хоч Олесь Доріченко й молодий поет, але в його творчості відчувається власний поетичний голос. Його поезія безпретензійна, але просякнута ніжною любов’ю до людей, до України.
Олесь Доріченко почав свою освіту в російській школі, але українську мову знає і любить, і, як бачимо, став українським, а не російським поетом.
Часопис “Українські Вісті”,
22—29 жовтня 1967 року
…Це вже шостий раз українці м. Торонто (Канада) мали змогу ближче познайомитися з нашими земляками, які творять українську культуру на Батьківщині. З першими двома авторськими вечорами виступив Віталій Коротич; група туристів, в склад якої входили діячі української культури і керівником якої був письменник Іван Гайдаєнко; Д. Павличко й І. Драч, а дещо пізніше — молодий і досить здібний диригент Ю. Луців.
Вечір і сама зустріч з поетом — цілком випадкова. Він один із солістів хору ім. Г. Верьовки. Отож при зустрічі з ним він і погодився виступити з читанням власних творів…
…Він прочитав своїх віршів більше десятка, які присутні прослухали із задоволенням. Зрозуміло, що з тих прослуханих поезій найцінніше це те, і це головне, що автор віршів знає, що і для кого він пише. Тематика і зміст вірша поєднані. Відчувається філософська індивідуальність, свіжість. І це вже добра ознака творчості поета…
Перед від’їздом на гастролі до Канади я зустрівся з Борисом Дмитровичем АнтоненкомДавидовичем і при розмові він попросив мене зустрітися й передати вітання від нього Петрові Кравчуку, з яким він мав зустріч у Києві і залишився задоволений його позицією щодо національного питання. У телефонній розмові з Петром Кравчуком у Торонто я передав йому вітання від Бориса Дмитровича, і він забажав негайної зустрічі зі мною, яка й відбулася після мого авторського вечора у його просторому торонтському будинку. Під час зустрічі він зажадав бесіди вічнавіч. Довелося залишити мого друга Степана Ганжу у передпокої, усамітнившись у кабінеті Петра Кравчука на добрі дві години.
Він мов сповідався мені, як йому замилювали очі в Україні, як дурили канадську делегацію, очолювану ним, — про вручення ним заяви секретареві ЦК Скабі, в якій йшлося про катастрофічний стан української мови, політичні переслідування українських інакодумців та багатобагато іншого. А ще розповів обурливий факт: коли він з’явився раніше зазначеного часу на українське радіо, а там поспішали змінити російські написи й оголошення на українські, він запитав у тих, навіщо, то вони, мабуть, прийняли його за свого, відповівши, що начальство їм наказало зробити заміну до приходу канадських націоналістів. Це переповнило чашу терпіння Петра Ільковича. Він же й сам те робив усе своє свідоме життя на догоду радянським партбосам: розвінчував підступні дії зарубіжного націоналістичного охвістя. Його ж зброєю його й побито! А ще він з обуренням розповідав про ті факти, що йому нещодавно відкрилися: про трагічну долю Мирослава Ірчана та інших мучеників радянської системи. Наостанок нашої зустрічі просив передати низький уклін АнтоненкуДавидовичу і запевнити його, що він завжди пам’ятатиме про їхню відверту розмову.
У моїх спогадах немає послідовності, як і не було її під час зустрічей і розмов, але все відбувалося щиро й зворушливо та все ж випадково, як і більшість життєвих ситуацій, які трапляються з нами за щасливого або несприятливого збігу обставин.
Пригадую наші незабутні зустрічі з артистами детройтської капели бандуристів ім. Т. Шевченка та її багатолітнім керівником, композитором і самобутнім кобзарем Григорієм Китастим. Заочно із цим всесвітньо відомим мистецьким колективом я знайомий ще з 1959 року, коли на гастролях у Мюнхені мені подарували їхню платівку, з якою я не розлучаюся ось уже 52 роки. Я її тоді привіз в Україну контрабандою, застосовуючи різні хитромудрості, аби одурити всевидяще око спецслужб. І слухали дивовижну капелу завдяки цій платівці і Максим Рильський, і Павло Тичина, і Григорій Верьовка, і ще чимало українських інтелігентів.
Пісні капели бандуристів ім. Т. Шевченка не залишали байдужим нікого — вони торкали серце, зігрівали душу та зволожували очі. За свій довгий вік я переслухав чимало різних співаків і колективів, але їхній проникливий спів ні з ким порівняти не можу. Декілька днів ми провели з Григорієм Китастим у безкінечних розмовах, бо крім усього я був добре знайомий із його сином Юрком, який працював у Києві в симфонічному оркестрі віолончелістом і з самого дитинства мріяв про зустріч із батьком. Така зустріч після неймовірно тяжких зусиль таки відбулася, але через досить тривалий час. Під час прощання з незабутнім Григорієм Китастим ми обмінялися з ним подарунками — він мені свою платівку історичних пісень і дум, а я йому свою першу скромну книжечку “Промені”.
Одного вечора у Вінніпезі, коли не було концерту, при виході з готелю мене гостинно запросив гурт поважних добродіїв поїхати до їхньої оселі, де вже чекають люди, які обізнані про мою авторську зустріч у Торонто, і дуже б хотіли зустрітися зі мною в менш офіційній та більш інтимній і теплій обстановці. Беру для підмоги Степана Ганжу, який уже має досвід подібної зустрічі. У машині нас п’ятеро: Степан Ганжа, господар, до якого ми прямуємо, він же за кермом, Леонід Молодожанин (автор пам’ятника Т. Шевченку у Вашингтоні), найвідоміший діяч української культури (поет, перекладач, художник, мистецтвознавець…) Святослав Гординський та автор цих рядків. По дорозі до місця призначення ще заїхали до оселіробітні Леоніда Молодожанина, погостювали близько півгодини й поїхали на зустріч.
У великій вітальні на нас уже чекало десь із тридцять осіб. Я читав вірші, відповідав на численні запитання… Святослав Гординський підписав свою книжечку перекладів. Вечір був вельми сердечний, але трохи і сумовитий, адже ми хоч і діти однієї Матері України, але не з нашої вини розділені відстанями та чужими нам ідеологіями.
У Торонто ми зі Степаном Ганжею гостювали і в Бориса ГребінськогоОлександріва, обмінялися з ним книжечками. На прощання він подарував мені свою улюблену платівку бразильського композитора Вілла Лобоса з ораторією “В лісах Амазонки”. І зараз, коли слухаю цей твір, згадую душевні бесіди з прекрасним поетом і перечитую його сердечні вірші.
Після однієї цікавої й напрочуд теплої зустрічі з українською родиною, їдучи в авто, на мене раптом напала істерика, сльози заливали обличчя, груди розривалися від ридань, спазми стискали горло. Мусили зупинитися біля зеленої галявини парку і я, впавши долілиць у траву, дав волю своїм розтривоженим почуттям… Скільки себе пам’ятаю, в Україні завжди треба було бути дуже обережним та обачливим щодо висловлювань, стримуючи свою українськість, а тут щире національносвідоме шляхетне середовище, яке розуміє тебе, а ти їх. Більшість моїх знайомих в Україні не довіряли один одному, бо кожного з них вербували, змушуючи писати доноси на своїх колег, товаришів, друзів і навіть на членів власної родини. Звичайно ж, багато хто не піддавався, але все ж дехто заради власної безпеки й уявного благополуччя ламалися й служили комуністичному молоху. Яка могла бути довіра до них, коли й тебе не одиноразово тягали для “співбесід” до спецслужб у надії, що ти нарешті розколешся.
Мабуть, порівняння задушливої атмосфери в Україні і те, що було тут, моя нервова система не витримала, і я дав волю почуттям за те життя, що доводиться проживати у себе на рідній землі — з безкінечним почуттям небезпеки й очікування загроз за кожне щиро вимовлене слово, за кожен рядок поезії. Цензура мене не балувала — забороняла книжку за книжкою, а якщо щось і виходило з друку, то настільки понівечене, що я мусив бігати по київських книгарнях і скуповувати для знищення увесь київський наклад.
Ох і мав же з нами клопіт наш добрий імпресаріо Володимир Климків, який взявся познайомити Канаду з українським хором ім. Г. Верьовки. Сам він музичний діяч і диригент вінніпезького аматорського хору ім. О. Кошиця, великий ентузіаст хорової справи і палкий шанувальник та пропагандист хорової спадщини геніального Олександра Кошиця — керівника всесвітньо відомої Української хорової капели, соратника Миколи Лисенка, Кирила Стеценка та Миколи Леонтовича, який за наказом і сприянням головного отамана Української Народної Республіки Симона Петлюри виїхав за кордон демонструвати своїм хором українську культуру. Про це багато й докладно описано у книжках і часописах. І тут я хочу навести хоч уривок із листа самого Олександра Кошиця, який написаний перед самою смертю і свідчить про його незламний патріотизм і жертовне служіння рідній культурі.
Лист Олександра Кошиця
до Павла Маценка
8.1.1944 р.
З Святим Різдвом та Новим Роком поздоровляю Вас і Вашу родину. Побажав би Вам багато й багато, коли б всі Нові Роки не були брехунами… Для нас українців та для нашої нещасливої Батьківщини сподіватись чогось гарного не приходиться, нема для того ні ґрунту, ні підстав. Хоч би Україна якось пережила те нещастя, що їй приніс минулий Новий Рік, та й на те надії мало.
Обоє ми слабували та так удвох і зустріли Новий Рік, а згадавши, які шляхи перейшли ми за останні двадцять п’ять “Нових Років”… заплакали. Але не з огірчення та жалю на пережиті прикрості та невдачі, а з того, що зараз ми є найбагатші жебраки на світі, бо в торбах наших набралось таких скарбів, за соту частку яких найбільші багатії світу віддали б усі свої скарби, а може, й життя. Ті скарби є високі естетичні та моральні переживання, які дала нам наша музикальна, до того ж ще й національна робота, про які можна говорити тільки з тим, хто те все сам пережив і бачив, а чого не можна переказати словами тому, хто того не знав. Згадували ми, плакали та молили Бога, щоб послав нам того ще хоч крихту перед смертю. Разом з тим пересувались перед нашими очима сотні облич співаків, на яких тоді сходив Дух Святий, та які, можливо, з примусу моєї волі, а всетаки приймали участь в “безсмертній трапезі на горнім місці”. А з ними пригадались і ті, хто хоч не переживав, то міг відчути й зрозуміти ті святі високі моменти…
Навівши уривок із зворушливого листа Олександра Кошиця, повертаюся у той час, про який ідеться в моїй оповіді… Після нетривалої прогулянки ми зі Степаном Ганжею заходимо до нашого торонтського готелю “Лорд Сімко”, а в холі юрба наших артистів, розтривожений і до краю збентежений Володимир Климків, вони з адміністратором готелю щось заклопотано пояснюють артистам.
Як з’ясувалося, брати Петро та Олександр Колоски, Микола Дрожжин та інші комуністи хору навідріз відмовились і збурили до того інших не заходити до своїх готельних кімнат, бо там під кожними дверима антирадянські прокламації, а на тумбочках товстелезні Біблії, а в тумбочках нічні горщики. І комуністи хору висловлюють свій протест. Адміністратор готелю й Володимир Климків, ознайомившись із так званими прокламаціями, пояснили стривоженим артистам, що то лише реклама готельного ресторану, щоб постояльці за помірну ціну могли там харчуватися. Біблія — для потреб духовних, а нічний горщик — для потреб фізіологічних, і це є нормою всіх готелів вільного світу. Але на цьому “пильність” наших комуністів не закінчилася — вони то там, то тут шукали й “знаходили” прояви антирадянських провокацій.
Перед одним із концертів біля входу до театру зазвичай збираються глядачі, соліст хору Василь Завгородній вчинив серед зібраних тут людей справжнє сум’яття. На репліку одного з глядачів — що ми, артисти, ллємо воду на млин окупаційного совдепівського режиму, мов наші концерти є свідченням щасливого життя і розквіту соціалістичної культури… Василь Завгородній, який у молоді роки служив у Радянській Армії, а може, і брав участь у Світовій війні з Німеччиною, спалахнув і показав істинну свою суть. Він почав поливати брудом націоналістів, бандерівців і всіх тих, хто прийшов на концерт, звичайно ж із протилежними Завгородньому переконаннями. Той чоловік, що кинув Василеві репліку, зняв із голови капелюха і перед всіма відкрилося страшне його каліцтво — буквально півголови було понівечено, він, ридаючи, говорив, що це його так змордували в радянських концтаборах, а всю його велику родину знищили, а він дивом залишився живим і хоч увесь покалічений, утік за кордон. На що Василь Завгородній зневажливо йому кинув: “Так тобі й треба, і це велика помилка і недогляд радянської системи, що ти лишився живим”.
Можна собі уявити, як обурилися й збунтувалися присутні. Концерт був на грані зриву. До мене звернувся наш парторг Сергій Баштан і представник Держбезпеки (знаючи мої національні орієнтири), щоб я утихомирив публіку. Я ж цього робити навідріз відмовився, бо не вважав себе ланцюговим псом системи.
Конфлікт якось сам по собі залагодився, і концерт хоч із півгодинною затримкою, усе ж розпочався.
Про всі ті прикрі казуси, що траплялися з деякими артистами, я розповідаю не для того, щоб кинути тінь на наших людей, а для того, щоб показати заідеологізовану совдепівську атмосферу, в якій нам доводилося жити на своїй батьківщині. Незважаючи на застереження та напучування совдепівських культрегерів, наслідки системи давали про себе знати й тут — у вільному світі. Затурканіших й дезорієнтованіших людей, мабуть, не було у цілому світі, окрім Північної Кореї. Те, що траплялося з деякими нашими колегами, — лише незначні витребеньки, а ось про що розповідав мені доброї пам’яті відомий український музикант, віртуоз на народних духових інструментах Василь Попадюк, який працював на той час у Кіровоградському ансамблі танцю “Ятрань”, то, мабуть, входить за межі здорового глузду. Двоє танцюристів ансамблю щось поцупили в лондонському супермаркеті, були спіймані і перебували у відділку поліції, але на прохання радянського посольства поліцейська машина привозила їх на концерт. Знявши на час їхнього виступу кайдани, пильнували за ними за лаштунками сцени. По закінченні концерту кайдани знову прикрашали їхні зап’ястя, коли вони поверталися до в’язниці у поліцейській машині. Майже детективна історія, в яку навіть важко повірити, але таких історій із радянськими артистами, що гастролювали за кордоном, траплялося чимало. При своїх порівняно невеликих заробітках у деяких була спокуса щось поцупити. Таких кричущих випадків у нашому колективі, слава Богу, не було, а ось моральноідеологічні зриви траплялися.
Ось приклад. Мій добрий канадський приятель розповідав цікавий факт, який стався в його господі під час дружньої вечірки, яку він влаштував на честь артистів хору ім. Г. Верьовки. На той час ми з Анатолієм Авдієвським і Григорієм Китастим були в іншій компанії. Так що переповідаю мого приятеля і за достовірність розповіді ручаюсь, бо відразу після тої вечірки сам герой казусу щиросердечно сповідався Анатолію Тимофійовичу по телефону (коли я був там присутній) і просив у нього поради. А було це так. Гості проголошували тости, піднімали чарки за визначних особистостей України, портрети яких висіли на стіні оселі й красномовно свідчили про політичні орієнтири господарів. Пили за Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, деяких гетьманів, а один портрет усе оминали й оминали. Тоді підводиться наш бандурист, він же парторг Сергій Баштан.
— А я пропоную підняти келихи за цю вольову і цілеспрямовану особу, — і показує на портрет українського діяча, якого промовці оминали. Всі з великою охотою випили. А тостарю Баштанові все кортить дізнатися, за кого він примусив підняти келихи. І тут підводиться наступний промовець.
— Коли вже шановний Сергій Васильович проголосив тост за Симона Петлюру, то, мабуть, і мені не гріх підняти чарку за борця української свободи, трагічну жертву совдепівського тоталітаризму доброї пам’яті Степана Бандеру.
На Сергія Васильовича мов хто вилив відро окропу. Він дуже багато чув лайливих слів рідної йому радянської пропаганди на адресу Симона Петлюри, але ж ніколи не бачив (а може, бачив і забув) портрета головного отамана Української Народної Республіки, за якого так полум’яно проголошував свій тост. Не забуваймо, що це 1967 рік, в Україні суди над інакодумцями, а тут “перед зборищем націоналістів” парторг Державного Заслуженого Академічного народного хору ім. Г. Верьовки вславляє “лютого ката” й “погромщика”, ненависника радянської влади. Мабуть, стілець пік йому сідниці, в уяві кружляли назви Соловків, Воркути та багатьох інших концтаборів і тюремних мурів. Володимирська, 33, брязнула за ним брамою і бандура його назавжди лишилася сиротою…
Треба віддати належне борцям нашого колективу з українським буржуазним націоналізмом (були й такі!), що вони, мабуть, усупереч власним переконанням, а може, й для своєї вигоди спромоглися вивчити декілька українських слів, аби оперувати ними наліво й направо. Та то все політичні й побутовоморальні придибенції, а я хочу навести хоч декілька фрагментів англомовних рецензій на виступи Державного Заслуженого Академічного народного хору ім. Г. Верьовки в Канаді.
Щоденник “ТЕЛЕГРАМ” від 25 серпня 1967року, музичний рецензент Пол Енніса.
“Народна пісня лежить в основі кожної музичної культури. Що більше, народна пісня передає найглибші почування людини безпосередніше і простіше, як будьяка інша форма мистецтва за винятком танцю”.
…“Тим то, — пише рецензент, — коли ансамбль, такий як народний хор ім. Верьовки, що культивує багату українську народну спадщину, дає показ пісні і танцю, то можна сподіватися всебічної картини народної культури і шкода було б його пропустити. Такий цей показ і був”.
“Ансамбль Верьовки показав нам есенцію одної з найбагатших і найвідмінніших культур…”
“Програма робить враження чарівної винятковості. Звертають увагу особливо два аспекти цілого показу: надзвичайна ритмічність і плавність як сольних виступів, так і продукції всього колективу…”
“Я вважаю цей концерт величним, винятково збалансованим і проведеним незвичайно плавно. Це найкращий ансамбль цього року, який я колинебудь бачив”.
“ГЛОБЕНД МЕЙЛ”, рецензент Г. Томпсон, під назвою: “Розкішний дебют Українського Державного Народного Хору”.
“Перша частина концерту була повна стихійності і буйності, але вершиною усього була друга частина, коли хор без акомпанементу співав народні пісні “Як була я маленька”, “Дударик”, “Чуєш, брате мій”.
А далі про Анатолія Авдієвського:
“Він диригував без розмахування й хореографії, якою так багато хормейстерів намагаються заворожити публіку. Він диригував тільки для своїх співаків, а вони реагували здисципліновано і з теплотою почувань. Баси були на диво повні й багаті, немов важкий килим, простелений, щоб по ньому могли ходити вищі голоси”.
І далі Г. Томпсон продовжує:
“Сцена нагадувала гуляння в таверні у якійсь опері, а тенор і бас співали такі чудові арії, які бувають лише в операх. А один танцюрист зробив справжній подвиг: він протанцював дуже важкі танці, попихкуючи люлькою, і навіть не закашлявся”.
Рецензій і схвальних відгуків було чимало, та це вже справа музикознавців та істориків культури, а мій скромний обов’язок хоч побіжно розповісти про власні відчуття та настрої від вікопомної подорожі до Канади, про зустрічі з українськими емігрантами, які у вітчизняній культурі відіграли неабияку роль.
Про це можна було б розповідати і вкотре ятрити рану за тим, що вже ніколи не повториться. Нова еміграція, нові люди, що в більшості своїй далекі від української ідеї, для них головне збагатитися, набути статків та благ на тій землі і тих підвалинах, що будували політичні емігранти. Ми із Степаном Ганжею й досі спілкуємося з милими нам українськими канадцями Аллою та Миколою Гавришами, які, не маючи власних багатств, допомагали нам у скрутні часи початку нашої незалежності. Я їх люблю й шаную, любитиму й шануватиму, поки житиму на нашій не своїй землі.
Ті незабутні зустрічі залишили помітний слід на усе моє подальше життя — я там зустрічався з політичномистецькою елітою української діаспори, тужив разом із ними над гіркою долею України, ділився найсокровеннішим. Майже всі вони покинули цей світ, не йшовши на компроміси, свято вірили в Україну.
