Борис Грінченко: з нових досліджень

Антоніна МОВЧУН,
завідувач НДЛ грінченкознавства Київського університету імені Бориса Грінченка, директор Музею Бориса Грінченка

2013 року минає 150 років від дня народження Бориса Дмитровича Грінченка — великого патріота, вірного невтомного сина України. Він, як ніхто інший, заслуговує на вдячну пам’ять нащадків. Адже, за словами С. Єфремова, “повинність стала Грінченкові за Аріаднину нитку, що провела його по нетрях життя. Він не перебирав у праці. Свідомо обмежував себе в тому, чого прагнула душа. Це було виконання раз узятої на себе повин­ності — служити всіма справами громадським інтересам рідного краю”.
Єдиним мірилом життя для
Б. Грінченка була корисна праця задля рідного народу:
Прагне і розум,
І серце великої праці такої,
Щоб і вікам тим, що будуть,
Зосталась вона дорогою….
І він дбав не просто про працю, а таку, щоб її плоди були дорогими для наступних поколінь. Нині важко переоцінити зроблене цим трудівником. І в наш час, як і за життя Б. Грінченка, “в яку галузь україно­знавства не заглянеш, зустрінеш Грінченка” (І. Липа).
Своєю подвижницькою багатогранною діяльністю Борис Грінченко має право вслід за
Т. Г. Шевченком сказати, що історія його життя становить частину історії його батьківщини. У часи заборон усього українського не тільки праця Грінченка, а часто навіть його голос патріота був одиноким на всю Україну… В одній людині розкрилився талант письменника, мовознавця-лексикографа, етнографа-фольклориста, педагога, автора підручників, за якими навчалися діти в Україні на початку ХХ століття, перекладача, журналіста, видавця, редактора українськомовної преси, голови київської “Просвіти”, засновника першої публічної бібліотеки в Києві, вченого-енциклопедиста.
Проте ми майже не згадуємо, що він залишив працю своїх рук і розуму в Чернігівському історичному музеї імені В. В. Тарновського, в Національному музеї Тараса Шевченка, у спорудженому в Києві пам’ятникові Тарасу Шевченкові, в найпотужнішій бібліотеці України — імені Вернадського.
Коли Б. Грінченко відійшов у вічність, його сучасники, високо оцінюючи творчу та громадську діяльність митця, наголошували на тому, що письменник залишив рідному народові два не­оціненних багатства: численні праці й такий же великий і красивий твір — власне життя.
Мусимо зізнатися, що саме власне життя Б. Грінченка, цей його великий і красивий твір, достатньо не досліджений і не поцінований. У ньому залишається ще чимало білих плям. Тож ювілейні публікації хотілося б розпочати з деяких життєписних уточнень — фактів, ще непомічених і неопублікованих грінченкознавцями.
Опрацьована нами частина епістолярію, зокрема листів батька Бориса — Дмитра Яковича Грінченка — до Марії Загірньої, дружини Бориса, дозволяє долучити досі не помічені його дослідниками деякі біографічні відомості.
Знаємо, що одним із перших біографів Б. Грінченка був Микола Плевако. Його головним консультантом при написанні життєпису Бориса Дмитровича стала Марія Загірня.
Написана М. Плевако біографія викликала в батька Бориса певне незадоволення, і він вносить коректуру до прочитаного. У листах до Марії батько розповідає про свій рід, пишається дворянським походженням і статками. Він наголошує, що бабуся Бориса, двоюрідна сестра Г. Квітки-Основ’яненка, мала великі будинки в Харкові на площі Миколаївській і вул. Катеринославській [1, с. 2]. Про себе батько розповідає, що він навчався у єдиній тоді в Харкові чеській гімназії, після 6-го класу якої вступив у кавалерійський полк і дослужився до чину штабс-ротмістра. Зміст зазначеного листа дозволяє дослідникам констатувати, що батько Бориса був людиною освіченою, знав іноземні мови, мав глибокі громадянські, на жаль, самодержавницькі переконання. Він сам готував Бориса до вступу в гімназію, а потім уже взяв репетитора. Чи й не від батька в Бориса глибоке знання чеської мови? Синівську повагу до батька, хоч вони мали різні погляди та переконання, Борис зберігав упродовж свого короткого віку.
Опрацьовані отцем Іллею, настоятелем Архангело-Михайлівського (нині Свято-Тихонівського) храму села Борщева, в якому хрестили малого Бориса, клірові книги Харківського обласного архіву дали змогу скласти документальну характеристику хутора Кути (Долбіно, Долбін Кут). Сюди родина Грінченків переїхала 1874 року після смерті батькового брата, продавши Вільховий Яр — хутір, де народився Борис. Клірові книги та листи батька дають цілісну картину про підліткові літа малого Бориса на хуторі Кути й формування його світогляду. Тут майбутній письменник вивчав рідну мову, частина зафіксованих ним тоді українських слів увійшла навіть до “Словаря української мови”, кращої української лексикографічної праці [2].
У Кутах Борис щоліта відпочивав зі своєю родиною, тут написав оповідання “Дядько Тимо­ха”, “Ксеня”, “Підпал”. Письменник дуже любив Долбинський ліс. Мав улюблені дерева. Тож по смерті сина батько передав Марії Загірній, дружині Бориса, саджанці тих дерев, під якими відпочивав і працював Борис, і в листах до неї просив посадити їх на могилі сина та розповідав, як саме це зробити. Можливо, й сьогодні вони ростуть на Грінченковій могилі?
Опрацьована частина архівного епістолярію — листи до Марії і Марії до Бориса — дала нам цікаві знахідки щодо поетичної творчості Грінченка. Донині в українській поезії склався ореол Грінченка як поета-патріота, співця громадянської лірики. І це справедливо. Та проаналізовані нами листи відкривають ще одну грань таланту митця — співця кохання, поета інтимної лірики.
Інтимна лірика Б. Грінченка є і в листах до коханої дружини, і в Херсонському щоденнику — важливій джерелознавчій праці про життя письменника впродовж 1886—1887 рр. Не забуваймо також, що Херсонський щоденник мав свого адресата: Борис писав його для Марії і тільки для Марії (і в цьому теж небуденність його людської особистості та його взаємин із коханою дружиною). Тож і в щоденнику, і в листах цього періоду поет умістив вірші, які потім чітко розмежував: ті, що можна друкувати, і ті, які не “для чужого ока”, а тільки для коханої Марії. Для прикладу наведемо одну з поезій, що мала Грінченків гриф “самій тобі треба читати” [5, ІІІ, 42190]:
Є слова, що їх сказати
можу я тобі самій, —
то мої думки найкращі,
то квітки в душі моїй.
Як вони там виростали
І зросли, щоб зацвісти,
Знаєш ти про те, кохана,
І єдино тільки ти.
Так, як наші поцілунки
Я не хочу, щоб хто вздрів, —
Так не хочу, щоб хто інший
Хоч словечко знав з тих слів.
Те, що ті слова живії —
Єсть то скарб і твій, і мій.
Хто чужому показати
Зможе скарб свій дорогий?
17. Х.1886.
Епістолярій Бориса і Марії — найкраще джерело пізнання Грінченка як людини, наділеної глибоким розумом, феноменальною працездатністю і красою духовного світу, осяяного почуттям любові.
Глибина справжнього вірного кохання відчувається у кожному рядку Борисових листів. Є в листах та особлива цнота почуттів, що властива тільки йому і його коханій Марусі. Із першого й до останнього закінчував листи словами “Цілую твої ніженьки. Твій Борис”. У листах називав кохану сонечком, щастям, зіронькою, серцем, святою, голубкою, зорею ясною; коханням своїм єдиним і довічним; голубонькою сизокрилою; дорогим, любим серденьком; дорогим голуб’ятком своїм; своєю єдиною; писав, що нікому так не вірить, як їй.
Почуття були взаємними. У розлуці вони чекали зустрічі й розважали один одного від смутку. Марія писала: “Не сумуй-бо, серце моє, мій голубе коханий! Ну, як воно тяжко знати, що кохана людина сумує, і не мати змоги розважити її! Твоя до віку вічного Маруся”. Писала йому, що “ніколи, нікому” не оддасть його, “вже поки сам не скажеш, що ти вже не мій!”, “Цій Марусі, мабуть, і на світі не жити без свого Бориса”[5].
Листи Бориса до дружини Марії свідчать, що йому пощастило створити ще один прекрасний твір — власну українську родину, в якій панували любов, вірність, взаємодопомога і взаєморозуміння — та духовна основа, на якій трималися Грінченків феноменальний розум вченого, і талант митця, і невтомна громадська праця Людини Повинності.
Сила його кохання звучала і в останній розмові з дружиною. “Так мені важко, що про все байдуже. Тільки про тебе не байдуже”, — сказав їй, помираючи в Італії [5].
Ще ми ретельно дослідили матеріали преси 1910—1928 років. Саме вони дозволили виправити прикру помилку дати поховання Б. Грінченка. Тож це слід зробити хоч би в ювілейний рік. Чимало дослідників подають 9 травня 1910 року як день його похорону. Насправді Бориса хоронили на Байковому кладовищі не 9 травня. Помер письменник 6 травня (за новим стилем) в італійському містечку Оспедалетті. Чи ж могли за три дні привезти його тіло з Італії до Києва? Відповідь на це запитання ми відшукали в тодішній пресі, що відгукнулася на смерть Б. Грінченка.
У спогадах Марії читаємо про таке: “Не пам’ятаю скільки, здається, два з половиною дні був Борис Дмитрович у хаті — так, три ночі, а потім був у каплиці на цвинтарі. Італійські соціалісти дуже якось гарно поставилися до нас. Хотіли навіть провести його з музикою і з прапорами своїми. Та мені сказали, що краще цього не робити. Тоді тільки депутація була з вінком і промовою й попрохала портрета його. Вагон прикрасили пальмами, квітами і травою…” [4].
Про останні дні Бориса Грінченка згадує і Надія Кибальчич, уроджена Симонова Надія Матвіївна (1857—1918; псевдоніми — Полтавка Наталка, Наталка-Полтавка та ін.) — українська письменниця. Закінчила Лубенську гімназію, писала вірші та прозу українською і російською. Листувалася з І. Франком, друкувалася в журн. “Зоря”, “ЛНВ”, “Дзвінок”. Дочка фольклориста М. Номиса (Симонова), небога В. Білозерського та Ганни Барвінок, мати української письменниці Надії Костянтинівни Кибальчич.
Вона перебувала тоді в Оспедалетті, її чоловік, лікар Козловський, лікував Б. Грінченка. Останній запис, зроблений рукою Грінченка, — на книзі “Під тихими вербами”, що її письменник подарував цьому подружжю.
У спогадах Надія Кибальчич згадує, як італійці проводжали домовину з тілом Грінченка, що три дні перебувала в капличці на цвинтарі. Отже, тільки на шостий день по смерті Грінченка його прах відправили в Україну.
Про похорон Б. Грінченка знаходимо також і в книзі С. Єфремова “Над могилою Бориса Грінченка”:
“Смерть невтомного працівника на українській ниві, Бориса Грінченка, показала, як цінив його працю й заслуги рідний край, коли все громадянство з верху донизу без різниці поглядів і переконаннів озвалося на цю сумну подію. У Львові, скоро прийшла туди звістка про смерть його, над будинком “Просвіти” замаяла чорна корогва на знак національного трауру; товариства видали траурні оповістки. В Києві зараз же зібралось громадянство на пораду, і знаючи, що ховатимуть незабутнього небіжчика не де, як на Україні, а саме в Києві — вибрало похоронний комітет і ухвалило ховати небіжчика коштом громадським, щоб цим виявити свою глибоку пошану й подяку за його вікопомні перед рідним краєм заслуги. З усіх усюдів до дружини, Марії Миколаївни, та до редакції “Ради” почали прибувати телеграми й листи з виразом спочуття великому горю, що опанувало цілу свідому Україну. Нижче ми подамо ті голоси, а тепер скажемо про самий похорон.
Як тільки прийшла до Києва звістка, що тіло небіжчика наблизилося до рідного краю, то 5-го травня виїхала до Волочиська, щоб зустріти тіло на кордоні, депутація…” [3].
Отже, знову плутанина в цифрах: Грінченко помер 6 травня, а депутація виїхала до Волочиська 5 травня.
Ще одне джерело хотілося б озвучити: “Заходом Українського Історичного Товариства в Чернівцях відбулася в неділю 9-го мая у великій залі “Народнього дому” Академія в честь невіджалуваного українського письменника-діяча Бориса Грінченка.
Академію розпочав короткою, але чулою промовою професор Мирон Кордуба. Казав він, що у той день, коли там, у серці України, в місті Києві гомонять сумно дзвони на золотоверхім Володимирськім соборі, випроводжаючи Бориса Грінченка у вічність, коли його тіло, привезене з далекої чужини, складають у рідну землю — українське “Історичне товариство” за ініціативою свого голови проф. Ст. Смаль-Стоцького уладило оцю академію і спросило українську чернівецьку громаду, щоб ушанувати великого Сина України, котрий зложив усі свої найкращі сили, своє життя на жертвеннику дорогої України” [3].
Як бачимо, суть помилки — в розрізненні стилів: Грінченко помер 23 квітня за старим стилем — 6 травня за новим; день його похорону — 9 травня за старим стилем — це 22 травня за новим.
1910 року різниця між стилями становила 13 днів. Отже, хоронили Б. Грінченка 22 травня 1910 року. Цей день — особливо сумна дата України. 22 травня 1861 року Україна хоронила Тараса Шевченка на Чернечій горі.
Грінченкознавці стверджують, що в Грінченка було святе, трепетне захоплення Шевченком. Він називав Т. Шевченка Апостолом, що сягає головою неба, а Кобзар — Євангелієм. Грінченко прожив шевченківський вік — 47 років.
Доля зрівняла їх у прагненні зробити з українців народ. Зрівняла їх і в значенні національної роботи. Смерть Грінченка пробудила Україну. Багатотисячна процесія, що проводжала Грінченка на Байкове кладовище, була хіба що такою, як і за Шевченком. Дата похорону Бориса Грінченка теж Шевченкова — 22 травня. Упевнені, що Марія Грінченко знала про ставлення свого чоловіка до Т. Шевченка, тож і хоронила його в день Шевченкового перепоховання.
По смерті Б. Грінченка для вшанування його пам’яті культурно-просвітними заходами було створено фонд імені Бориса Грінченка.
Серед пропозицій, на які заходи обернути кошти фонду (а одразу тільки з дрібних пожертв зібрано 1867 крб), заслуговували на увагу — стипендії для навчання народних вчителів; на видання збірника, присвяченого пам’яті Б. Грінченка; видавництво популярної народної літератури. Більшістю громадян ухвалили останню пропозицію: зібрані кошти підуть на видання дешевих популярних книг для народу — справі, якій так багато праці і своїх сил віддав Б. Грінченко.
Борис Грінченко — унікальна особистість. Впевнені, що його дослідників чекає ще не одне дивовижне відкриття.
У ювілейний рік частіше згадуймо слова М. Коцюбинського, адресовані не тільки Марії Загірній, а й нам: “Нехай буде потіхою Вам, як і всій Україні, що він був серед нас, що його велика праця, його велика любов до народу не згинуть ніколи і в них він ще довго житиме серед вдячних нащадків” [3].

Література
1. Грінченко Д. Листи до Марії Грінченко. / Дмитро Грінченко // ІР НБУВ. — Ф.ІІІ.  — Спр.42298.
2. Грінченко Б. “Слова з Харківського та Зміївського повіту. Записані рр. 1880–1882”. /ІР НБУВ. Ф. 1, № 34437. 31 арк.
3. Над могилою Бориса Грінченка. — К.: Вік, 1910. — С. 18—25.
4. Грінченко М. Спогади. / Марія Грінченко // ІР НБУВ. — Ф. 1. — Спр. 32567. — Арк. 38.
5. Грінченко Б. Лист до Марії Грінченко. 22 липня 1893 р. / Борис Грінченко // ІР НБУВ. — Ф.ІІІ. — Спр. 42190. — Арк. 2зв.
6. Грінченко Б. Лист до Марії Грінченко. 10 жовтня 1899 р. / Борис Грінченко // ІР НБУВ. — Ф. ІІІ. — Спр. 42126. — Арк. 2—2зв.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment