Хист, як і дім людський, не на землі, а в душі

Микола СУЛИМА,
доктор філологічних наук,
Інститут літератури АН України

Ольга Славнікова, відома російська письменниця, пише, що “провінційний письменник моделює себе не за друзями із тусівки, а за світовими величинами. Провінційний гігантизм: коли вже писати, то лишень як Маркес”.
Приблизно так я починав свою статтю “Made in rajcentr”, присвячену новелам Любові Пономаренко, надрукованим у гребінківській районній газеті.
Від цієї думки я не відмовляюся й сьогодні — вже у зв’язку з новою книжкою письменниці “Синє яблуко для Ілонки” (Львів: Піраміда, 2012), висунутою на здобуття Національної премії України імені Т. Г. Шевченка. Переконаний, що Любов Пономаренко, навіть коли б мешкала не в провінції, а в Києві, на вул. Гончара, 52, зуміла б залишитися собою, не намагалася б догодити студентам Національного університету “КиєвоМогилянська академія”, зорієнтованим на творчість В. Петрова (Домонтовича), Ю. Андруховича, Оксани Забужко та ін. Творча безоглядність, власне, й допомогла Л. Пономаренко зберегти й розвинути таку письменницьку манеру, яка й дозволяє вирізняти її слово серед інших братів і сестер по перу. Підозрюю, що Л. Пономаренко писала колись вірші — відгомін цього природного для філолога заняття вчувається, скажімо, в новелі “Кричав потяг у ніч, наче ворон” (Січеслав. — 2006. — № 2), де найтрагічніші прозові рядки, присвячені дівчинці, що колись загинула на описаній станції, ритмізуються, перетворюючи окремі фрагменти твору на білий вірш:
“…Політньому вдягнена,
платтячко наче з капрону.
І тільки з’явилася,
сніг на пероні розтанув,
бузок засвітився —
отой, що якраз біля входу.
Якби я не гнила
все життя на оцьому вокзалі,
то, може, б не знала,
що дівчина та — Марусинка,
дочка машиніста,
яка ще школяркою вмерла.
Його Собацюрою
всі у депо прозивають”.
І так аж до останніх рядків новели, де віршовий ритм завмирає, немов чиєсь схлипування:
“Тремтіла на шибці,
сміялась до нього і плакала.
А потім летів,
розтинаючи ніч криком
ворона…
У цей час на вокзалі спинивсь електронний годинник.
І зал спорожнів.
Зачинилися каси й буфети.
І тільки на стінах
лишились покинуті душі.
Поштар їх розсипав, а мо’,
пасажири забули?
Уранці змели їх разом
з павутинням — і в урну.
Вони копошились, ридали,
та хто там їх слухав?”
Л. Пономаренко добре засвоїла здобутки класиків світової та української літератури. Обробляючи ниву поетичної прози, письменниця часто спирається на чепігу плуга гемінгвеївської конструкції. Більша частина лемеша — в землі, менша — на поверхні. Письменниця лишень один раз дозволила собі назвати ім’я знаменитого американця — у новелі “І сонце піде геть”: “А годинник на стіні відраховує та й відраховує літа поміж горіховими ліжками, поміж томами Гемінгвея, поміж мокрими кущами”. Проте досвід цього письменника вчувається чи не в кожній новелі, включеній у книжку “Синє яблуко для Ілонки”. Письменниця ніколи не скаже зайвого, її письмо позбавлене багатослів’я, вона, виводячи читача на якусь височінь чи занурюючись із ним у запаморочливу глибину, залишає його, бідного, сам на сам із чиєюсь бідою, із чиєюсь проблемою, залишає напризволяще — часто без кисню від перехопленого дихання, проте зі сподіванням, що він випливе, що він спуститься з вершини на землю, що він виповзе з тунелю на поверхню землі.
Л. Пономаренко не була б українською письменницею, якби не спрямувала плуга чудернацької, “не нашої”, конструкції на українське поле, яке до неї обробляли наші класики. За допомогою того плуга письменниця вивертає зпід землі такі скиби, такі можливості українського слова, що мимоволі згадуєш слова І. Я. Франка, сказані на адресу Лесі Українки. Здається, лишень чоловікам під силу тяжка робота золотошукача, ловця перлин, мисливця за дорогоцінним камінням. Л. Пономаренко не грається в модернізм чи постмодернізм — це заняття вона залишає для літературних білоручок, що тільки й уміють колупатися у власних нікчемних проблемках, не здатні описати болото, в яке сповзає наше суспільство, не здатні зазирнути в безодню, в яку ми осьось полетимо.
Мабуть, лишень Л. Пономаренко вміє почати якусь новелу так, як це міг би зробити В. Стефаник, М. Коцюбинський чи Григір Тютюнник: “Не кидай мене самого в полі” — це, звичайно ж, схоже на одну з новел В. Стефаника, у “Домасі і камені” відчувається вплив М. Коцюбинського, у новелі “П’ятниця, чотирнадцяте” — Григір Тютюнник, у “Фікусі” — знову Григір Тютюнник, а ще великий шведський кінорежисер Інгмар Бергман; фраза з “Нехворощі” “бригадир міг розповісти про хуторян голові, якого майже ніхто не бачив, але всі панічно боялися”, звичайно ж, примусить згадати Ф. Кафку. Багато хто з молодих, амбітних, а частіше — самовпевнених письменників силкуються когось здивувати нехтуванням розділових знаків у своїх творах (це, за їхнім уявленням, — вияв новаторства…). Проте я радив би їм вчитатися в новелу Л. Пономаренко “Помри зі мною”, щоб збагнути, що розділові знаки у творі ставлять не письменники, а якась вища сила, яка керується не бажанням здивувати, а божественними творчими законами.
Л. Пономаренко, створюючи свої новели, не намагається приголомшити читача висмоктаними з пальця карколомностями. Кращі здобутки реалістів, імпресіоністів, експресіоністів, сюрреалістів переплітаються в них дивовижним плетивом, жахаючи і зачаровуючи читача, запам’ятовуючись назавжди. Доброта, милосердя, жорстокість, байдужість, надія, любов і віра стають ключовими словами не однієї новели письменниці. Як, зрештою, і всіх новел та оповідань, створених за багато століть. І все ж, авторка книжки “Синє яблуко для Ілонки” доповнює їх власними відтінками, повертає їх ще однією гранню — як то й належить людині, яка взялася за перо не задля забави чи постмодерної гри, а задля утвердження краси й істини, утвердження людської неперебутності.
Я не випадково звернув увагу на поетичновіршову складову творів Л. Пономаренко. Її твори й справді часто нагадують поезії у прозі — і на змістовому рівні, і ритмікою, і стилістичними знахідками. От, приміром, новела “Дві в колодязі”, де йдеться про пані Логвин: вона тримає ресторан “Колодязь”, під підлогою якого плюскоче вода. Вона бере собі за помічницю сироту, яку за малий зріст називає Половинкою. Здається, в цьому немає нічого дивного. Здивування викликає лишень те, що Половинка часом пересувається помавп’ячому, на чотирьох. А ще вона грає на скрипці. Одного разу пані Логвин помітила світло в кімнаті померлого чоловіка. Коли вона відчинила двері, то побачила чоловіка на ліжку, біля якого поралося вісім Половинок, й дев’ята стояла біля вікна і грала на скрипці. А потім пані Логвин побачила голови Половинки в усіх вікнах будинку. Що це? Фільм А. Хічкока? Галюцинації пані Логвин? Подібна таємниця присутня майже в кожній новелі Любові Пономаренко. Це “фішка” її творів. Проте вона не перетворює прозу письменниці на таку, що примушує завмирати серце, від якої холонуть руки й ноги і підіймається волосся на голові. Герої творів Л. Пономаренко часто літають, вони повертаються з того світу, одного, сліпого й залишеного серед поля, рятує мати, яка давно померла, в іншої зростаються ноги, мов у русалки, у Домахи з новели “Домаха і камінь” з’являється двійник, на місце знищеного німцями села приходять непоховані селяни і т. ін. Проте крізь плетиво таких сюжетних побудов повсякчас просвічує нагадування про доброту, людяність, про яку дехто забуває. Це нагадування, як правило, тихе, воно не має вербального оформлення, це жест, покладений палець на губи.
У тісному зв’язку з новелами перебуває й повість Л. Пономаренко “Нехворощ” зі збірки “Синє яблуко для Ілонки”. У доробку письменниці вже є повісті, “Тільки світу”, “На срібному човні” (зб. “Тільки світу”, 1984), “Небо дістати”, “З роси намисто”, “Ошалілі болотні вітри” (зб. “Дерево облич”, 1999). У “Нехворощі” ми зустрінемося з героїнеюжурналісткою, з таємничим чоловіком, який неодноразово з’являвся в новелах письменниці — отой, що десь був багато років і тепер приїхав, породивши питання: одружений? Приїхав назавжди? Де житиме? Але він уміє тримати жіночу руку, наче квітку, він може зупинити машину серед вулиці, обійняти жінку, поцілувати і повезти її назустріч листопаду. Л. Пономаренко відповідає на перше питання: де був суджений героїні, перш ніж зустрітися з нею. Паралельно вона описує й життя героїні. Ці дві самотності рухаються назустріч одна одній, переборюючи труднощі, щоб опинитися на сторінках ще не написаної останньої глави повісті “Нехворощ”. Як і в новелах,    Л. Пономаренко вдається в ній і до реалістичного письма, і до галюциногенного, отого, що його 2012 р. визнав Нобелівський комітет. І обидві вражають, і обидві відповідають найвищим світовим взірцям.
Книжку Любові Пономаренко “Синє яблуко для Ілонки” висунуто на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка. Важко сказати, яким буде рішення Комітету. Проте вже саме номінування на престижну нагороду переконає бодай якусь частину читацького загалу, що таланти в нас проізростають не лишень у столиці та обласних центрах, а й у центрах районних, і що хист, як і дім людський, — не на землі, а в душі.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment