Анна Лавреха — директор галереї “Митець” Київської організації НСХУ — запросила художників відзначити свято Богоявлення виставкою акварелей. Відгукнулися Тіна Ардельянова, Наталія Кохаль із 16річною донькою Ганною Цариковською, Віктор Медведєв, Віктор Михайличенко; потім Паула Литовченко додала в експозицію свої монотипії. Утім, утаємничена Олена Сергієнкова також викликала цікавість єдиною представленою роботою — свіжим, прозорим “Літнім ранком”.
Ганна КОЗАЧЕНКО,
член правління Українського фонду культури
Акварель — техніка, що потребує від художника досконалості. Вона унеможливлює помилки в завершеному творі. Тому доводиться працювати, аж поки Дух Святий опуститься в серце і врешті поєднає на кінчику пензля фарбу з освяченою водою. Тоді виникає божественне “Радуйся!”, проголошуване ангелами в молитвах, і повторюється в аркушах, коли душа митця літає. Тут кожен лет — неповторний.
Тіна Ардельянова, скажімо, літає над київськими храмами — Видубичами, КиєвоПечерською лаврою в різні пори року, аж поки “Лаврські дзвони” не змінять напрям лету вниз, до підніжжя Андріївського узвозу, над яким височіє Андріївська церква. І вже здається, що спокушена божественною архітектурою її душа складе крила й назавжди зануриться у виміри людської свідомості, аж ні… “Дощ змив усе зайве” з фіолетових квітів, лишився тільки ірреальний образ і пахощі ірисів. Отож художник у ній переміг архітектора.
Наталія Кохаль — онука й донька видатних живописців — не повторює нічий шлях. Її фантазії зманюють глядача у химерний і лагідний світ, де рибки народжуються, як листочки на гілці з голови здивованого йоржа. Зовсім поряд цілком реальні настурції вільно буяють у своєму світі, не здогадуючись про людське існування навіть тоді, коли пестлива рука поливала грядку. І “Мальви”, і “Кактуси”, і “Серпневі квіти” — правдиві й незабутні на картинах Наталії Кохаль — раптом поступаються “Павутинці”, сплетеній між білих півоній маленьким нахабоюпавучком. Художниця змальовує їхні стосунки — щедропрекрасних квітів і маленького хижака, що примостився для полювання. Вона не нагадує ні Катерину Білокур, ні будького іншого. Можна хіба що говорити про гідну, високу майстерність, вершиною якої є білі півонії Михайла Дерегуса, представлені колись його родиною на виставці в Спілці художників із нагоди 100річчя класика. Втім, на зимовій виставці не могло не бути “Засніженого лісу” від Наталії Кохаль, ані картини “Падає сніг” біля будинку з химерами на Ярославовім Валу, бо не міг він не падати, захищаючи небуденну старовинну споруду від ненажерних загроз і замахів.
Несподіваним у цьому контексті експозиції Наталії Кохаль здавався яскравий “Птах” — жарптиця чи фенікс, чиї сльози цілющі і який може переносити важкі вантажі, а помираючи — відроджується з попелу. Але підпис під картиною виявив справжнє авторство — Ганнусі Цариковської, онуки видатного живописця Володимира Кохаля.
Завдяки виставці акварелей найкращі, найпроникливіші краєвиди середньої зони України знову повернулися до Києва у картинах Віктора Михайличенка. “Річка Сумка взимку”, “Двір у селі Мельня”, “Вечір на Сеймі”, “Рибалки на ставу”, “СпасоПреображенський собор”, “Заливний лужок”, “Осінь у Битиці”, “Скоро весна”, “Сосни. Вечір”, “Село Вирівка”, “Місячна ніч”, “Кінь на лузі”, “Осінній дощ”, “Шипшина” і неперевершена “Осіння пора”. Акварельна поема, де в глибині краєвидів чути ліричні народні пісні, тихий плескіт води од весла і човнадовбанки, сполоханий птах у верболозах на вранішній риболовлі, комарине дзижчання перед грозою і фиркання лошака на пасовищі… Коли Віктор Михайличенко малює сніг у батькових Сумах, котрі йому теж стали рідними, здається, чути, як сніжинки торкаються одна одної, наче зникло усе зло світу — перемерзло в небесних сферах, щоб симетричними візерунками заспівав над землею сніг. Без високої моралі високе мистецтво неможливе. Тож Віктор Михайличенко заговорив про диво монотипій, яке виставила в цьому акварельному царстві молода художниця Паула Литовченко.
На перший погляд здається, що “Дама в кріслі”, “Набережна Дніпра”, “Парк у Криму”, жіночі портрети й два “Розписування кераміки”, а також “Дерева над рікою” Паули Литовченко виткані, виплетені сонячним промінням. Але Віктор Михайличенко захоплено розповідав гостям галереї, як написана фарбою на склі робота уже довершена, коли художниця, ризикуючи, накладає аркуш паперу на вологе зображення… Чи відбиток передасть повноту барв там, де фарба вже підсохла? Як один тремкий рух в акварелі може звести нанівець всю роботу, так і в техніці монотипії неможливі будьякі виправлення. Гості галереї “Митець” на Червоноармійській, 12 обмінювалися враженнями перед кожною роботою, а я закохалася в дерева Паули Литовченко.
І зовсім інше буяння почуттів, хвала земному життю — в акварелях Віктора Медведєва. Його вишукані “Ню” — то горизонтальні, то вузько вертикальні, — мов ознаменування кожної пори року в образі незмінно прекрасної жінки (міняються тільки рослини в її руках, бо позначають весну, літо, осінь), наче дихають свіжістю. Його картина “Захід сонця” — то щедрість достиглих яблук, що заполоняють увесь простір, обмежений рамою. Прекрасні торси, літні натюрморти, “Полудень” у буянні трав, — усі ці картини випромінюють потужну енергію, тож спонукають оптимістично ставитись до життя.
Один із найстаріших виставкових залів у Києві, що його вдалося зберегти від бізнесової грабіжницької навали завдяки спільним зусиллям різних верств, особливо дорогий нам. Він не бере коштів за огляд експозицій, хоч нелегкий хомут комунальних платежів. Тут кожен охочий може причаститися серцем до справжніх художніх творів і збагатити своє серце (а іноді й оселю, адже бувають і виставкипродажі). Живописець Іван Пилипенко, підтримуючи починання Анни Лаврехи, запропонував зробити згодом ще й виставку малюнка.
