Крути, Крути — не забути…

У Мирогощанській загальноосвітній школі І—ІІІ ступенів Дубенського району Рівненської області завершилося створення музею, де з-поміж багатьох експонатів є документи й матеріали, присвячені славі й трагедії бою під Крутами 29 січня 1918 року. Як досі стверджували поважні історичні джерела, найстаршому студентові-вояку на той час було 22 роки, а наймолодшому — щойно виповнилося 15. Зовсім недавно з’ясувалося, були й старші. “А до чого тут Дубенщина?” — запитаєте. Аби відповісти на це запитання, процитуємо листа, який надійшов кілька років тому на мою домашню мирогощанську адресу із заокеанського міста Оттава. Його автор — Теодор Шумовський.
Микола ПШЕНИЧНИЙ,
член Національної спілки
письменників України

“Коли ми зараз можемо заспівати “Ще не вмерла…” відважно і голосно, то в січні 1943 року в Києві ми дослівно шепотіли наш національний гімн. Це було таємне відзначення 25-ї
річниці бою під Крутами. В приватному помешканні на вулиці Обсерваторній під номером 23 зібралася жменька киян, в тому числі учасник бою, доктор медицини Ткачук. Будучи старшим гімназистом, він вступив до студентського куреня в січні 1918 року, щоб боронити Київ від московської навали. За його словами вгадувався молодечий ентузіазм: “Ми всі хотіли, щоб Центральна Рада проголосила незалежність хоч на один день”. Щоправда, навіть після проголошення Четвертого Універсалу всім стало ясно, що замало проголошення — треба було волю здобути, вибороти…”
Детальніше довідатися про “доктора Ткачука” допоміг випадок. Дубенська телестанція запросила мене на передачу, аби ще раз згадати закривавлені Крути, де теж виборювалася воля України. Наступного дня — телефонний дзвінок:
— Пане Миколо, а Вам відомо, що не всі студенти тоді загинули? Дивом залишилися живими і двоє наших земляків. Із села Липа, що на Дубенщині…
Ось так, дякуючи старості церковної ради Липенської Дмитрівської церкви п. Ігореві Переті, я вперше дізнався, що в їхньому старовинному селі донині мешкають родичі та близькі, знайомі Сергія Марковича Ткачука й Івана Федоровича Павлюка. Негайно зустрівся з ними. Але про це — згодом. А поки що продовжимо знайомство зі споминами Теодора Шумовського:
“…Я з батьками опинився у Києві під час німецької окупації і як 14-літній хлопець мав честь бути присутнім на тому зібранні 1943 року. Мої батьки знали молодого Ткачука ще гімназистом у Дубні на Волині, де він заробляв гроші, працюючи телеграфістом. Знали також, що вступив до Студентського куреня, але не сподівалися, що він пережив Крути. Й ось, у 1942—43 роках, я випадково став пацієнтом доктора Ткачука.
У тих часах мій батько, Арсен Шумовський, колишній учасник визвольних змагань, працював у фірмі “Цукротрест”, що завідувала цукроварнями України, директором якої був Мирон Луцький із Галичини. Коли група працівників довідалася про крутянця доктора Ткачука, вирішила відзначити 25-ту річницю Крут гідним способом. Спершу мій батько, один з ініціаторів, звернувся до Київського архієпископа УАПЦ Никанора з проханням відправити панахиду в Андріївському соборі. Владика Никанор, хоч свідомий патріот, відмовився це зробити із суто практичних причин. Знаючи антиукраїнські настрої гітлерівської влади, владиці й усім учасникам панахиди загрожувала б небезпека. Тому вирішили вшанувати юнаків скромно і таємно.
Але яка насправді була тоді ситуація в Києві? Хоч після війни Київ дістав титул “Місто-герой”, та насправді його можна назвати “місто-мученик”. Коли німецька армія зайняла Київ 19 вересня 1941 року, місто було в основному не пошкоджене. Але днем раніше диверсійні групи НКВС і комсомольців підклали міни під будинки Хрещатика і навіть під Успенський собор Печерської Лаври. Через тиждень ті міни почали вибухати. Між вулицями Свердлова і Леніна містилася німецька комендатура і штаб. Коли вибухнули міни, загинуло багато німецьких офіцерів і місцевих людей, що стояли в черзі за документами. Німці шаленіли, розстрілювали на місці десятки людей, шукаючи диверсантів. Хрещатик горів, а диверсанти різали шланги, які постачали воду з Дніпра, бо водоканал був знищений тими ж саботажниками… Проте Київ ніколи не був понурим містом, і згодом життя нормалізувалося. Діяли опера і балет, відбувалися симфонічні концерти, виступала капела “Думка” Нестора Городовенка, але не на такому рівні, як перед війною, бо з початком війни совєти вивезли на схід багато науковців, письменників та артистів. На базарах ще можна було почути гарну українську мову від селян, але на вулицях було чути переважно російську. В німецькій адміністрації було багато прибалтійських німців, які вороже ставилися до українців. У такій атмосфері важко було думати про публічне відзначення національних свят.
Коли ми зібралися в помешканні панства Луцьких, нас було приблизно 35 осіб. Був суботній вечір 30 січня, який мав завершитися перед десятою годиною, тобто перед комендантською годиною. Наймолодші з нас стояли біля дверей в коридорі, щоб ніхто не підслуховував.
Доктор Ткачук був скромною, але енергійною людиною, симпатичним, років сорока, середнього зросту, брюнетом, з вусиками. Він відразу пояснив, що студенти розуміли загрозу для молодої української держави, коли в середині січня 1918 року московська армія почала наступ на Україну і в Києві вибухнуло повстання місцевих більшовиків. Студенти були свідками, як частини армії УНР, Вільного Козацтва і Галицький Курінь Січових Стрільців ішли разом проти ворога. Це був перший символ Соборності! Коли 28 січня вони сідали в потяг у напрямку Крут, лише тоді майнула думка, що їх там можуть вбити.
Виїхавши в невідоме, студентів на станції Крути зустрів невеликий відділ Вільного Козацтва. Почали укріплювати станцію, копати шанці. Другого дня, 29 січня 1918 року, після обіду більшовики почали наступ. Спочатку вогонь із бронепотягів і легкої артилерії, потім лави підпитих матросів. Кулеметник поруч Ткачука дістав кулю в голову. Хлопцям було страшно виставити голову з окопів, але виставляли, боронилися. Коли звечоріло, стріляли з рушниць замерзлими руками в матросів, які виглядали, як тіні, бігали на станцію по амуніцію між пораненими і забитими товаришами. Стемніло, брак амуніції, рукопашні бої, кінець. Ткачук із товаришем пробували пробитися до станції, заблукали, врятувалися, розчинившись у селянській юрбі. Його товариш також пережив усі лихоліття і донедавна жив у Києві, але під час Другої світової війни контакти між ними втратилися…”
Дозволю собі дещо уточнити. По-перше, щодо “доктора медицини”. Сергій Маркович був лікарем. Коли із дружиною-киянкою, Валентиною, переїхав до міста Дубна, то працював тут хірургом. Помер на початку 1960-х
років. По-друге, щодо віку — “років сорока”. Народився С. М. Ткачук 1889 року, тобто 1943-го йому вже йшов 54-й рік.
Його племінник, Петро Іванович Ткачук, який живе у селі Липі, розповів мені деякі подробиці дядькової біографії.
Виявляється, Сергій Маркович школу закінчив у Мирогощі (тоді цей навчальний заклад називався училищем). Потім учився на телеграфіста, здається, в Озерянах. А в Києві тоді, в 1917—1918 роках, чомусь кілька липенців опинилися. На Дубенщину він повернувся разом із дружиною й тещею. “Трішки жили ось тут, де нині наша нова хата, а тоді була стара, ще під стріхою.
Потім перебрався у Дубно, жив неподалік міліції. Похований у Дубні”, — уточнює Петро Іванович.
А від п’яних ленінсько-муравйовських матросів С. М. Ткачук врятувався ось як. Бій ще тривав, мела хуртовина, довкола стрілянина, худоба повибігала з хлівів, селяни пробували зганяти її до гурту, а він, пробираючись до залізничної станції Крути (бо ж набої у рушниці вже закінчилися), випадково потрапив туди і ось так у цій веремії залишився живим.
Ще кілька речень споминів Теодора Арсеновича Шумовського:
“…Про традицію відзначення Крут, яка почалася між студентами і пластунами в Західній Україні, доктор Ткачук довідався щойно від нас. Він думав, що краще святкувати перемоги, як, наприклад, битву під Конотопом, де в 1659 році війська гетьмана Виговського розгромили москалів і де загуло 30 тисяч московського війська. Все ж таки Крути ми вшановуємо, бо хоч це не перемога, але символ посвяти, що вимагається від нації, яка себе шанує. Колись у приватній розмові з батьком на тему визвольної боротьби доктор Ткачук напівсерйозно сказав: “Україна може бути незалежною і вільною тільки тоді, коли в Москві будуть стояти війська України, Польщі, Прибалтики і Фінляндії. Все інше для нас — вічна болячка…”
А ще один учасник того вікопомного бою І. Ф. Павлюк похований у рідному селі Липі. Про нього мені розповіла Анастасія Йосипівна Шуляк 1923 року народження:
— Іван працював колись чи то бухгалтером, чи то касиром на пивзаводі у Мирогощі, де і жив самотньо. Сім’ї не мав. В останні роки ходив із кульбочкою, а коли його паралізувало, то сестра Гапка білизну прала, доглядала за ним…
Із інших джерел я достеменно знаю, що Іван Павлюк був неабияким просвітянином. Кохався у книжках: навіть до Львова їздив неодноразово, щоб збагатити бібліотеку Дубенської “Просвіти”. Є фото, де він пліч-о-пліч із такими ж істинними українцями, як сам. Підпис: кінець 1920-х років, місто Дубно. Безцінна світлина збереглася у домашньому архіві Тамари Всеволодівни Горук, за що ми їй щиро дякуємо!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment