Роман ЛУБКІВСЬКИЙ
Фото Йосипа МарухнЯка
Продовження.
Поч. у ч. 2, 3 за 2013 р.
Особливої уваги заслуговує перша успішна спроба повернення “до джерел” шашкевичезнавства. Ідеться про збірник “Іван Крип’якевич. Шашкевичіана. Статті. Рецензії. Публікації” (упорядник і автор передмови Ф. Стеблій, Л., 2012). Діапазон досліджень автора дуже широкий: від генеалогічного дерева Шашкевичів до узагальнень історичного, політологічного, культурологічного характеру.
Із розвідок дослідника сучасний читач може збагнути обставини побутового характеру (“Львівське житє в часах Шашкевича”, “Про Львівську семінарію в часах Шашкевича” тощо).
Фактографічний матеріал, почерпнутий із праць І. Крип’якевича, — безцінний. Відомі його розвідки з літературознавчої галузі, щоправда, породжували дискусії, полемічні протистояння.
Але нам важливо це знати сьогодні. Та й завтра буде важливо! Тому треба сподіватися, що невтомний упорядник і дослідник Феодосій Стеблій перевидасть у згаданій “Бібліотеці” Омеляна Огоновського, Володимира Коцовського, Василя Щурата, Михайла Возняка, Михайла Тершаківця, Василя Лева, Луки Луціва…
Цей компендіум наукових праць заслуговує сучасного осмислення, а найважливіше з переліченого — коментування, розповсюдження серед наукових і просвітянських кіл.
Сучасне шашкевичезнавство розвивається принаймні в двох площинах: інформаційнопізнавальній та академічній. Академічна — чітко простежується в спеціальному числі “Записок Наукового Товариства імені Шевченка” (філологічна секція) т. 264, де згруповано публікації про 200річчя від народження Шашкевича і 150річчя від смерті Шевченка. Поруч із відомими шашкевичезнавцями, — Михайлом Шалатою, Феодосієм Стеблієм, Романом Кирчівим тут виступають дослідники, які спеціалізуються у такій важливій проблематиці, як перекладацька спадкоємність (Микола Легкий. “До історії перекладання “Короледвірського літопису” українською мовою: Маркіян Шашкевич та Іван Франко”). Спадкоємність творчих зв’язків між Шашкевичем та Франком досліджує Валерій Корнійчук через дискурс романтичної традиції.
Важливою є спроба увійти в сферу, ще недавно “закриту” для досліджень (принаймні в Україні). Маю на увазі дослідження Богдана Криси “Проповіді о. Маркіяна Шашкевича”. Відомо, що мовознавець Наталя Хобзей працює над темою “Мова проповідей о. Маркіяна Шашкевича”, а в “Записках” приверне увагу її стаття “Мовний світ Маркіяна Шашкевича”.
Зроблю невеличкий відступ: мовний аспект сучасного шашкевичезнавства, як бачимо, перебуває в полі зору багатьох науковців, що дає підставу сподіватися: ближчим часом “висвітиться” інформація, хто з них, чи, може, сукупно працює над “Словником мови Маркіяна Шашкевича”, “Словником мови “Руської Трійці”.
Такі словники не тільки бажані, а й украй необхідні.
Ще два моменти: розвідка Ростислава Пилипчука “Руська Трійця” на сторінках української преси на Буковині. Кінець ХІХ—поч. ХХ ст.” розширює “географію” зацікавлень Шашкевичевої плеяди. Важливо, що, окрім буковинського, можемо більш упевнено говорити про загальноукраїнський акцент стосовно розуміння діяльності “Руської Трійці”, маю на увазі публікацію Андрія Матвієнка “Захисник нашої пам’яті” (газета “День”, №219—220, 30.11.2012 р.), котра містить свідчення етнографа і лексикографа Михайла Левченка про національне відродження в Галичині.
Ціла бібліотечка з’явилася друком завдяки відомому науковцеві, педагогу, керівнику Львівського товариства “Рідна мова” Петрові Сікорському. Він, зокрема, опублікував 10 книжечок (краєзнавчих і популярнонаукових), перевидав альманах “Русалка Дністровая” (Радехів, 2011). Ці видання готувалися в екстремальних умовах (п. Петро Сікорський паралельно працював над створенням музею М. Шашкевича в Нестаничах), отож не всі з них однаково вдалися. Але ентузіазм і відданість справі годиться пошанувати: досвідчений педагог і активний громадський діяч береться до подальшої праці на шашкевичезнавчій ниві.
До ювілею Шашкевича вийшли в світ і два поетичні вінки. Львівське крайове товариство “Рідна школа” заопікувалося антологією “Наш Маркіян” (2011), а впорядкувало і оформило її творче подружжя: Марія Людкевич та Орест Білоус (родом із с. Нового Виткова Радехівського району).
На обкладинці книги нестаницький пейзаж О. Білоуса з Маркіяновою церквою. І хоча книжка відкривається хрестоматійними присвятами (Богдан Лепкий, Дмитро Павличко, твори сучасних львівських поетів), приваблює місцевий, радехівськонестаницький колорит у тематиці творів різних авторів, — аж до найголовніших, що заявляють: “Так, Маркіян — наш”. Ця родинна нотка виразно звучить у віршіпосланні Софії Прилуцької (народилася в Нестаничах, нині закінчує Вузлівську середню школу):
Ти відійшов. Та пам’ять
залишилась,
І згадка в серці знову ожила,
І ніби вчора, двері відчинились. —
Недільна служба в церкві
почалась.
І повертають дзвони у минуле,
На ту стежину, що вела
у храм.
Село маленьке, долею забуте,
Покривджений і виснажений край.
Ти працював. Ти жив у цьому краї,
Ти бачив злидні, горе і обман,
Ти бачив, як народ твій
понижали
За рідну мову і талант.
Можна було б цитувати вірші й інших літгуртківців “Літературного товариства імені Осипа Турянського” (м. Радехів), але мені здається, що Софіїна присвята є своєрідним “за всіх скажу”, чітко заявленою готовністю — і сьогодні! — боротися за справу Шашкевича, перемагати “правнуків поганих” тих, котрі “народ твій понижали / за рідну мову і талант”.
“Невмируща молитва. Поети Маркіянового краю” (Видво “ПростірМ”, 2012). Назва антології, впорядкованої Олесем Гордоном, говорить сама за себе. Багато в ній відомих присвят. А з нових можна виокремити найкращі — поезії Богдана Чепурка, Ігора Павлюка, Богдана Смоляка.
…Понад чверть століття тому в Києві було видано поетичну антологію “Вінок Маркіянові Шашкевичу”. Яка ж то була “антологія” без поетичних присвят Богдана Лепкого (збірка “Для ідеї”)! Сьогодні є всі можливості перевидати “Вінок”, включаючи до нього все найкраще з поетичної Шашкевичіани.
Дрогобицька метрика “Русалки Дністрової”
“Не журися, Русалочко знад Дністра, щось не прибрана, в наряді, який від природи і простодушного, і добросердного народа твойого приймалась, стаєш перед твоїми сестрицями. Они добрі, вибачат ти, приймут тя і прикрасять”.
Такими словами завершував Маркіян Шашкевич “Передслів’є” до “Русалки Дністрової”. І мав рацію, бо першовидання 1837 року таки дочекалося “прибирання” від ученого, поета, громадського діяча — і то кілька разів. А цього разу авторитетному дослідникові допомогло “приймити і прикрасити” улюблене дитя Маркіяна: дрогобицьке видавництво “Коло”. Книжкову Шашкевичіану 2011—2012 рр. увінчують три перевидання альманаху “Русалка Дністровая”. Уже згадуване, “радехівське”, укладене П. Сікорським, призначене для “масового читання”, воно виконує функцію ювілейної пам’ятки. Другим за часом є видання, підготовлене Михайлом Шалатою і випущене “Колом” (уже отримало назву “дрогобицького”).
Третє з черги (“Русалка Дністровая”, критичне видання (2012) вийшло в світ з ініціативи СокальськоЖовківської Єпархії УГКЦ. Її керівник єпископ Міхаїл відкриває альманах вступним словом. Думається, що видання приверне увагу священицтва і членів релігійних громад.
У дрогобицької “Русалки”, кажучи Шевченковими словами, “своя доля і свій шлях широкий”. Вона відрізняється од своїх ровесницьпосестер не лише барвистою обкладинкою та блоком дбайливо дібраних ілюстрацій. Це видання (з хвилюючою передмовою владики Ярослава (Приріза), єпископа СамбірськоДрогобицької єпархії УГКЦ — велика культурногромадська подія в житті Франкового краю. І не тільки Франкового!
Здавалося б, про “Русалку Дністровую” важко сказати щось нове чи несподіване. На зоряному небі європейського національного відродження книжка сусідує з “Дочкою Слави” Яна Коллара, сербськими епічними піснями, записаними В. Караджичем, з фольклорними публікаціями Вацлава з Олеська, з “Ластівкою” Євгена Гребінки…
Визначний шашкевичезнавець Михайло Шалата заново проробив велетенську роботу (це — п’яте перевидання на його науковому рахунку). Як упорядник і редактор, заново вивірив і скрупульозно дослідив історичне, політичне, фольклорноетнографічне тло, на якому вирізьблюється феноменальний прорив Шашкевича та його побратимів, ґрунтовно пояснює передумови (ризикну сказати: необхідність і закономірність) появи першої книжки в Галичині живою народною мовою. Благоговійне ставлення М. Шалати до предмета дослідження допомагає розшифрувати суть Маркіянового проекту, заглибитися в чар його метафорики, захопитися “ладом і складом” його писань (передмов, коментарів, публіцистики), заново відкрити його “переводи”, подивуватися красі записаних ним “Пісень народних”.
Владика Ярослав (Приріз) так оцінює зусилля упорядника, редактора, автора наукової розвідкипіслямови: “Літератор і науковець Михайло Шалата немовби увійшов у добу Шашкевича, відчув його глибокі почуття віри, любові до свого народу та постарався увиразнити його світлий образ”. Що ж означає “увиразнення образу”— Адже багатогранний образ Франкового попередника давно сформували історики, архівісти, літературознавці. І, звичайно, поети, прозаїки, есеїсти, скульптори, живописці, графіки. Кожен автор (мабуть, і дослідники теж) уявляє собі Шашкевича як живу особу, але і як символ; кожен відтворює і відстоює “свого” Шашкевича. Скажімо, у наших сучасників Любомира Медвідя чи Романа Безпалківа, Євгена Безніска Шашкевич інакший, аніж “хрестоматійний” портрет роботи Івана Труша. У Теодозії Бриж — це образ зосередженого аскета, у Михайла Гаврилка — юного романтика, у Дмитра Крвавича — мислителя, одержимого боротьбою з несправедливістю. Та й навіть Крвавич у різні іпостасі образу (барельєф, монументальний пам’ятник) вносить певний елемент увиразнення…
Михайло Шалата творить образ Шашкевича не тільки в поезії та в наукових дослідженнях. Цього разу поставив перед собою надзавдання: відкинути узвичаєні штампи, а “нерухомі матриці” відкласти вбік. Одна з таких матриць “зображала” Шашкевича, “Руську Трійцю” та й саму “Русалку Дністрову” наче “тло доби” — картонний додаток до живої людини і живого, динамічного процесу. У загальних рисах політичносуспільний пейзаж ХІХ ст. давно зафіксовано, але ж у 40 рр. ХІХ ст. вирував нурт гострих протистоянь — політичних, релігійних, культурних, мовних! Не завжди одновимірно, “лінійно” розвивався процес національного пробудження. Мотивацію поведінки Шашкевича Михайло Шалата пояснює не “впливами” чи “запозиченнями”, а його власним рішучим, безальтернативним вибором, як ідеолога і лідера протестної хвилі в середовищі освіченої радикальної галицької молоді. Ініціативи молодого Шашкевича були своєрідним галицьким гандізмом. Окупаційна влада відреагувала на це негайно. М. Шалата наводить показовий приклад: із листування братів Якова та Івана Головацьких відомо, що угорський цензор довірливо зізнавався поважному філологуславістові Францу Курелацу стосовно арешту накладу “Русалки Дністрової”: мовляв, високі урядовці у Відні “не хочуть допустити піднесення руської літератури… І наші керівники звикли, що їх раби сплять, бо за сплячими легко слідкувати і бути над ними наглядачем; оскільки тепер все це міняється… бо ми трішки пробудились, і протверезіли, вони занепокоєні і стурбовані”. Цю стурбованість відчув і сам Шашкевич, коли його викликали на допит слідчої комісії з приводу його ставлення до власних творів, опублікованих в альманасі.
Зацитую М. Шалату: “… поет відповів чітко й вичерпно: “Я випробовував свої сили руською мовою, яка значно відрізняється від мови церковної і великоросійської (московської) і хотів заложити наріжний камінь для її дальшого розвитку, і тим самим зародити нестачі руської літератури”. Зауважу: цей монолог разюче подібний до відповідей Тараса Шевченка під час поліцейських допитів у справі КирилоМефодіївського братства…
Більш глибоко й переконливо розшифровує М. Шалата і зміст оцінки, яку І. Франко дав “Русалці Дністровій”. “Русалка Дністровая”, хоть і який незначний її зміст, які неясні думки в ній вказані, була свого часу явищем наскрізь революційним”.
Далі буде.
