Полювання на Україну

Марія МАТІОС,
лауреат Національної премії
ім. Т. Шевченка,
народний депутат України,
“Удар”

Лікбез для політичних
лайдаків
“Боже мой! Какая прелесть — этат Вадим Калисничееенка!” — зімітувала я перед дзеркалом неперевершене “акання” моєї покійної московської тітки Зіни, щойно вигулькнувши із Всесвітньої Павутини.
Ще Миколі Яновичу не віддячила за рекламу, а тут знову щастя звалилося на мене в образі усміхненого Колесніченка! Дізнатися б, в якому морозильнику зберігався ембріон цього жартівника, що так пошкодив йому, бідняткові, пам’ять і залишив чоловікові для вжитку на все життя тільки троє слів — “нацизм, фашизм і ксенофобія”?!
Ну, а де, скажіть мені, крім морозильних камер, можна було зберігатися з 1945 до 1958 року?! Мені не приснилося — це Вадим Васильович колись безстрашно посягнув на “Нобеля” одним своїм виступом у парламенті: мовляв, його батько згорів у танку під час війни, а він порадував світ своїм “уааа!” через 13 років по тому. То чи дивно, що з людиною дотепер кояться такі дива?!
Жарти — жартами, але мій колега по парламенту мало того що приписав мене у “компашку” до Гітлера, Муссоліні, ПолПота і Піночета, так ще спробував налякати мною не тільки Україну, а й Європу, перелякавши, скажу вам, і мене не на жарт:
“…С учетом последней резолюции Европейского парламента… и внесения Тягныбока и Мирошниченко в список 5 самых опасных антисемитов мира, численность “касты неприкасаемых”, видимо, увеличится еще на несколько персон: к Тягныбоку с Мирошниченко добавятся… и Матиос…”
Та якщо відкинути сарказм, доведеться визнати очевидне: поданий і за моїм підписом новий мовний законопроект до Колесніченкових ламентацій не має жодного стосунку.
Насправді триває велике полювання на Україну на всіх фронтах. Насамперед на її Конституцію, яка, може, єдина (хоч і стократ потоптана), поки що утримує нашу державність. А Колесніченко і Ко — у шерензі її браконьєрів. Але хода їхня груба. І це розуміють усі, хто, на відміну від Колесніченка, народився вчасно.
В Україні політичні браконьєри, які всіма силами систематично намагаються підкладати динаміт під державні основи, ідуть майже армійською шеренгою, незважаючи на державних єгерів, — і будьяка спроба громадськості стати їм на заваді викликає у них конвульсивну реакцію і незмінні три краплені слова з кишені — “фашизм, нацизм і ксенофобія”.
Скинуто з трону “невідзвітованого” колишнього голову Нацбанку — жодної реакції. Призначено майже німого наступника — бо він так і не розказав, що буде з українськими фінансами за його правління — у Ко мисливців повен рот води. Фальшиві — бо не персональні — голосування в парламенті — “нуль на масу”.
Корупційні скандали. Злочинність. Та що там — уже привид людських самосудів визирає зпоза стін українських домівок — і ні тобі пари з уст. А тут, бачите, якісь люди, зорієнтовані на Європу, а не на сибірські сніги, заговорили про європейські і світові гуманітарні стандарти — і сельові потоки опонентської ахінеї ринули на голови українських громадян, як колись із Бабиного Яру на Куренівку.

А де закінчується Україна?
Ясна річ, що кожен не може вникнути в юридичні тонкощі пропонованого законопроекту. Для цього є професійні тлумачі — юристи.
Проблема в тому, що досі в юридичну площину мовного питання ніхто так глибоко не заходив. Адже в Україні ніколи не дивились на українську мову як на інститут державності. А тут, бачите, знайшлися. І якраз саме це так стурбувало “мисливців”.
Бо пропонований законопроект відповідає усім світовим нормам і стандартам співжиття народів і націй у незалежній державі. І ясна річ, що багато хто з критиків законопроекту це чудово розуміє. Як розуміє і те, що, на жаль, за нинішньої ситуації цей законопроект може виявитися черговим просвітництвом.
Адже концептуальні речі цього документа — це тільки відправна точка на дуже тривалій дорозі до того, що всі інші цивілізовані країни давно вже мають і сприймають як аксіому. Хоч як би вони прикидалися, усі політики насправді добре знають ці відправні точки.
Але багатьом українським політикам невигідно “просвіщати” народ ще й у цьому контексті. Бо скільки б політиків не вважали наших громадян бидлом, люмпеном чи ще кимось, в Україні залишається дуже високим опірний механізм. І на гуманітарному рівні також. І якраз це — найвища точка “тремтіння” всієї владної верхівки, орієнтованої не на український інтерес.
Багато хто з політиків вважає так: шахтаря можна купити, бюджетника — залякати, хлібороба — репресувати. А що робити з тими, хто, попри купівлі, залякування, репресії, вміє думати й аналізувати, а потім передавати це іншим?
“Я не понимаю, почему они говорят порусски, но считают, что государственным должен быть украинский?!” — допитував мене один із “мисливців” минулого літа, коли так “буксував” Колесніченковий закон. “Тому, що вони зрілі громадяни, — відповіла я. — Тому, що багатьох ви так принизили рівнем життя і зацькували своєю регіональною псевдолюбов’ю, що вони вже спроможні чинити опір, зокрема й через порушення балансу у мовному питанні”.
Хіба Україна не може боронити себе так, як боронять інші? Онде Росія ухвалила закон про те, що представникам нацменшин на території Росії не конче вивчати свою рідну — материнську — мову (пригадуєте, як звільняли від вивчення української у школах у благословенні радянські часи?).
А Росія закінчується там, де закінчується російська мова, — сказано не мною. А де тоді закінчується Україна?! Але Ко мовчить, ніби недочула про російську “новацію”. Хоча чому мовчить? Депутат Чечетов ще минулого літа сказав, що “для купки людей” (угорців, румунів, болгар, молдаван, гагаузів, караїмів??? Так?!) влада мовних преференцій робити не буде — лише для російськомовних.
Ось саме через цей, а не інший пункт, тоді подали свій голос незгоди частково румунська, частково угорська меншина. І правильно зробила. А тепер Колесніченко і Ко мають намір розвернути голос національних меншин проти нового законопроекту, ще до того, поки вони не оговталися і не зрозуміли, що наш законопроект стверджує: преференції будуть для ВСІХ. Бо так є у світі.
І будьякі домисли з приводу “ущемлень” — є просто домислами і перекрученнями. Зокрема й спекуляції про нібито ненадання медичної допомоги на мовному ґрунті.
Прочитайте чорним по білому: “Особа може звертатися по отримання медичної допомоги чи медичного обслуговування українською або іншою мовою, яку розуміє медичний працівник”.
Ви скажете: це з області фантастики, такий випадок неможливий, щоб у нашій країні хтось із кимось десь не порозумівся, тим більше в лікувальному закладі. І я цілком погоджуся з вами. Але нічого немає поганого в тому, що ми передбачаємо механізми, якщо раптом трапиться навпаки. Бо ми у цьому разі шануємо право кожного з них — і лікаря, і пацієнта. Думаю, тільки лінь розуму і політична “вогнедишність” заважає побачити ці очевидні речі.
Так що немає жодної причини для майже передінфарктної схвильованості Колесніченка і Ко з приводу мовного законопроекту, внесеного до парламенту.
Він не наступає ні на чиї права і нікого не принижує. У ньому — “аромат” найкращих законів європейських країн, які дбають про свою могутність саме силою Закону. І цей законопроект стосується суто публічного життя держави, і жодним чином не впливає на мову приватного спілкування.
Але саме цей законопроект “драконівський” і справді дуже некомфортний для лінивого українського чиновника, який не хоче жити за законами ніякого — не те що цивілізованого — світу, бо ігнорує знання мови тієї держави, яка йому ще й платить за ці незнання. І саме це, некомфортне життя для чиновника, в цьому законопроекті — найголовніше. І саме воно так роздратувало Ко і тих, хто за їхніми спинами.
Простіше кажучи, хочеш працювати в державних структурах, отримувати платню з податків громадян — знай державну мову. Так, як у всьому світі. А поза тим, я вже це казала, спілкуйся хоч на мигах, хоч десятьма мовами одночасно.
Водночас цей законопроект є фундаментальним із точки зору усіх сфер життя держави. Так, у деяких пунктах він занадто регламентований. Але ці речі обговорювані. Як у всьому світі. І жодного “фашистського” духу там немає. І жодного порушення нічиїх прав.
Там є те, що дуже точно висловив один із “форумчан” “Української правди”: “Я так зрозумів, що в Україні ніколи не ухвалять закон про захист української мови, бо все це подаватиметься, як фашизм. Тепер захищати українське в Україні стало фашизмом. Хочеться просто емігрувати і покинути цю країну, бо не буде в ній майбутнього”.
Знаєте, я фізично відчуваю, як із цих слів капає жива кров небайдужого громадянина. І мені не залежить, якою є мова його приватного спілкування. Але це думка із присмаком емоцій.
А ось думка аналітика, того, хто “зуби з’їв” на знанні цієї теми — Миколи Рябчука: “Це добрий ліберальнодемократичний текст, який враховує потреби всіх частин суспільства. А найголовніше — він орієнтований на громадянина. Тобто він дискримінує чиновника — і це дуже правильно: чиновника треба “жучити”, він повинен вчити різні мови, і що більше, то краще, включно з англійською. А для громадянина законопроект створює оптимальні умови.
Є низка зауважень. Перше з них — він з’явився запізно. Друга проблема — можливо, він трішки деталізований. Я так розумію, що ми маємо негативний досвід того совєцького закону 1989 року про мови, який був чистою декларацією і не мав опори в підзаконних актах.
У цей закон ввіпхали всі підзаконні акти, які тільки можна. Тобто тут є певне перестрахування, я так бачу. Можливо, так і треба, враховуючи, що у нас не зовсім правова держава (або й зовсім неправова держава), то тут є намагання, так би мовити, описати цим законом все, що можна. Мабуть, інакше в цій країні й неможливо працювати…”
А таки неможливо. Чому? Та тому, що відносний суспільний спокій, встановлений в Україні з ухваленням Закону про українську мову в редакції 1989 і Конституцією України 1996 років, був порушений у найнахабніший антиконституційний спосіб минулого літа саме за помахом диригентської руки Партії регіонів. В Україні на той час не було жодних причин для неприродно гострого збурення суспільства на мовному ґрунті.
Це свідомо зробили політикипровокатори. Громадяни України не були ініціаторами підвищення такої суспільної температури. Ясна річ, що вся Україна — і українськомовна, і насамперед російськомовна — одразу відчула цю ненормальність. Тому електорального врожаю на мовній ниві Партія регіонів під час виборів не збільшила навіть у своїх базових областях.
Хоч би як хто тепер переконував у протилежному, та це таки правда, що для пересічних громадян питання мови в усіх соціологічних опитуваннях фігурує мало не у третій десятці життєво важливих проблем. Але це доти, доки тобі не наступають на мозолі. А коли тебе пронизують кинджальним болем, коли тебе вражають у саме серце — тоді це інтелектуальний інфаркт. І тоді тільки мертвий може змовчати.
Ніхто не пояснить раціональними словами, чому майже кожна людина так гостро реагує на замах на її материнську мову. Будьяку, але материнську. Невихід сотень тисяч на майдани з цього приводу не є ознакою байдужості. Глухий, але гострий спротив подеколи має вищий градус, ніж ревіння юрби.
І зауважмо, що минулого літа у час антиконституційного шабашу і у Верховній Раді, і у радах місцевих — не змовчало якраз дуже багато російськомовних патріотів України. Бо це свідомі громадяни. Багато з них принижені своїм соціальним становищем. Багато просто зацьковані страхом того нещадного владного бульдозера, що загнав їх у соціальні копанки. Але значна частина цих людей, що не є носіями державної мови, є носіями совісті й власної гідності. І цього у них не може відібрати жоден регіональний ембріон.
Зрозуміло, що та частина суспільства, яка не розпрощалася зі своїм громадянським сумлінням, та частина громадян, яка відчула небачене ураження і приниження своїх прав у своїй же країні, змушена думати, яким чином захистити свої громадянські, і мовні також, права. Зневажена честь будьякого громадянина потребує адекватного захисту.
Ну, не хоче більша частина України похристиянськи підставляти другу щоку для удару батогом “закону КолесніченкаКівалова”. І це вже не важить — християнин ти чи мусульманин. Ти — громадянин. Але громадянин хоче знати, що в країні є критична маса відповідальних політиків, які готові відстоювати його права. Який же у цьому фашизм, Вадиме Васильовичу Колесніченко?

Безкоштовний рецепт
для мисливців
Уже багато років у своїх книжках і публічних виступах я кажу: справжнім державникам не варто ходити ні “за бугор”, ні до близьких сусідів за перейманням досвіду, як облаштовувати життя в країні, враховуючи мовноетнічні традиції. Адже в Україні є доволі успішний регіон, який у мініатюрі не тільки відтворює всю багатоманітність Української держави, але водночас демонструє близьку до взірцевої картину нормально упорядкованого життя громадян різної національності, мови і віри. Це Чернівецька область — Буковина.
Коли б наші керманичі жили своїм розумом, то вони б на малій території, де мешкає неповний мільйон, системно вивчали цей феномен і впроваджували його правила у життя всієї країни. Так, на Буковині є вся Україна — свій захід і схід, свій центр, “червоний” пояс і навіть трохи Криму. І знання історії цього краю дуже просто це все пояснює. І всі давно знають очевидні речі, що Буковина — це не Галичина, як Україна — не Росія.
Подивіться на результати виборів у Чернівецькій області всіх часів незалежності і порівняйте їх із загальнонаціональними результатами. Можна сказати: майже синхрон. Подивіться і на результати останніх парламентських також.
Так, і в Чернівецькій області були величезні фальсифікації і шалений адміністративний тиск. В усі ці часи буковинський “П’ємонт” і буковинський “червоний пояс” мають відмінну політичну орієнтацію, але там немає нетерпимості. Там є свої колізії і драми — але гострої суспільної напруги немає, якщо раптово не вигулькує якийсь свій колесніченко з Ко, підкинуті ззовні. Однак на Буковині швиденько дають таким по політичних руках — бо державне і громадське єгерство ще не перевелося в “краю Черемоша й Прута”.
Коли б українські соціологи, політичні аналітики і просто совісні політики гарненько узагальнили досвід суспільного життя мого рідного краю і взяли його на озброєння для утвердження державницьких позицій — жоден закон “КаКі” не мав би шансу в українському парламенті.
Але авторам цього закону ніколи зазирати в підручники з історії України. А керманичам держави і не доводилося. Хочу їм мінімально допомогти. Думаю, колишній буковинець, професор Вольф Московіч — віцепрезидент Міжнародної асоціації україністів, голова Асоціації україністів Ізраїлю, завідувач кафедри славістики Єврейського Університету в Єрусалимі, візитуючий професор Лондонського університету у тексті одного зі своїх інтерв’ю, цитати з якого я пропоную, дохідливіше пояснить коріння і мого зокрема “фашизму” нечесній компанії політиків і їхніх підспівувачів, що зараз знову пішли буром на Україну, як тільки замаячили привиди Митного союзу. Отже, Вольф Московіч: “…Сучасна Україна — надзвичайно цікавий феномен. І хоча я не живу тут — 90 відсотків свого часу присвячую саме Україні. Ми можемо як завгодно критикувати ту страшну соціальноекономічну ситуацію, в якій вона перебуває, але в тому, що стосується дотримання прав національних меншин, Україна стоїть попереду багатьох країн Європи, зокрема Росії і Прибалтики. Єдиний район, де не існує цього духу “буковинізму” — це Крим.
А в інших регіонах країни він, безумовно, присутній. В Україні немає тих страхітливих міжетнічних катастроф, які кояться у Косово, Чечні й інших пострадянських й постсоціалістичних країнах Європи. Тому мені здається, що цю українську традицію толерантності й національної злагоди варто усіляко розвивати й поширювати.
Після поділу Буковини на Північну і Південну драстично змінилася демографічна ситуація, у Чернівецькій області проживає понад 75 % українців, тому не дивно, що тепер уже румуни мусять почуватися як національна меншина. Подруге, тепер узагалі зовсім інші часи — іншої економіки, політики, культури тощо.
Як на мене, йдеться лише про те, що тепер, коли ми знаходимося у новій Європі, настав нарешті час згадати уроки оцієї малої Європи, яка колись тут існувала. Віруючі євреї кожного року кажуть: не забувай, що ти був рабом у Єгипті. Хоча деякі з них і забувають — лізуть до влади в Україні і таке інше, але саме цього якраз і не варто забувати нікому…”

Резюме
Отой незнищенний дух “буковинізму”, який і я ношу в собі з кров’ю батьків, підказує мені таку ситуацію. Стіл переговорів притомних у своїй громадянській суті парламентарів на тему скасування неконституційного закону Колесніченка—Ківалова і повернення до Конституції. Не відмовляюся дискутувати ні з ким, крім тих, хто у парламенті до жінок застосовує фізичну силу. І тоді нарешті хай охочі запишуть мене “тушкою” за спільне голосування з ПР. Я це перекліпаю. Але від юридичного просвітництва не відмовлюся. Бо від нього — попри все — Україна уже не відмовиться ні на чию догоду.
Коли деякі перестрахувальники (а швидше, політичні комбінатори) бурчать: ну, ось, знову мова, а де економіка? А хто буде боротися з корупцією? Як реформувати медицину і освіту? А де робочі місця, пенсії, зарплати? — я на це відповідаю завжди незмінно: поперше, на все потрібна політична воля верхівки — і це єдиний спосіб змінити країну. А іншої причини таких незмін — немає.
Подруге, кожен має робити те, що вміє. Бажано, досконало. Чи принаймні прагнути до того. І ґрунтовна розмова (зокрема й у вигляді законопроекту) про корекцію гуманітарних проблем у країні жодним чином не заважає паралельному переглядові економічної чи антикорупційної проблематики.
Знаю, що у моїх колегпарламентарів — фахівців у різних галузях державного життя “наклювалося” немало необхідних і навіть радикальних у доброму сенсі слова законопроектів. Які, не маю сумніву, саботажники назвуть “фашистськими” чи придумають інший подібний ярлик. Ці законопроекти мають на меті звести “шлагбауми” остаточному занепаду країни і спрямовані на її розвиток. Але їх презентуватимуть ті, що знаються на цьому.
Знаю, що ці законопроекти викликатимуть не менше неприйняття тих, хто натискає на гальма розвитку країни. Проте без цих законів ми — як держава — не матимемо жодної перспективи, окрім тої, яку активно підтримує Партія регіонів: бути Україні м’ячем на футбольному полі світових гравців.

http://www.pravda.com.ua