Йонкожидик Уривок з нового роману Мирослава Дочинця «Горянин. Води Господніх русел»

протягнеш і місяця. Ліпше приший собі чорний — цим позначають набрід із цілого світу. Їх б’ють, але поки що не нищать”.
“А у вас латка червона”.
“Таку тобі не треба. З червоними звідси виходять лише димом. Хоча не відомо, скільки й тобі ще бігати з такою мармизою — рейхсдойчі не люблять незугарне. А самі потвори з потвор. Та губи — пусте, добре що маєш ще цілі зуби, не вибиті, як у мене. На, закуси”, — чоловік простягнув окраєць.
Йонко відщипнув крихту і кинув під язик. Він не поспішав перемелювати хліб зубами, бо давно не мав у роті такої смакоти.
“Вуйку, тут можна вижити?”
“Там, де люди, все можна. Чоловік не Бог, його можна обдурити, улестити, залякати, підкупити. Кожному своє, як кажуть тут. Коли затвердне серце, буде легше. Але затям собі дві речі. Хоч би де ти був, ти дома. І немає більшого страху, ніж сам страх. А якщо з тобою Бог, то кого і що боятися?!” — грубо порубане морщинами і шрамами обличчя скривилося в подобу усмішки.
“Вуйку, чому ви дали мені хліб?” — не втримав подив Йонко.
“Дав то й дав, — відбуркнув той неохоче. — Нині я тобі дав, завтра ти мені, якщо матимеш. Але не чекай, щоб тебе живосилом запхали в ярмо, приставай сам до якогось діла. Робота хліб найде”.
Йонко попросив собі віник. Підмітальники не надто голодували, в смітті завжди щось та знайдеться. У роздягальні, куди заводили новоприбулих, Йонко знайшов перстень із самоцвітом. “Потягне на п’ять пачок сигарет”, — прицінився Бандьора. Ціле багатство! Сигарети мінялися на все. За дві давали голку, за три — довгу нитку, за п’ять — четвертину буханки. Бандьора мав знайомого капо, якому довіряв обмін. А харчі ділив на всіх. Дещо передавали й жінкам, яких тримали на юшці з брукви. Хлопці прихитрялися просунути через дріт не лише їжу, а й погладити кволі жіночі груди. Табір убивав душу, але не молодість тіла.
Йонко запитав когось про Бандьору. “О, то клятий вояка. Бив і поляків, і німців, і руських. Бандерівська кість”. Той перейшов не одну тюрму і не один табір. Чув людей на дух. Мав і тут ворогів, передусім польських шовіністів. Гатив їх камінними кулаками. Хоча серце мав лагідне. У вільну часину мугикав собі щось під колючками вусів: “Там татари полон женуть… Один полон з діточками, другий полон з жіночками, третій полон з дівочками…”
Якось їх погнали копати рів для водогону. На чотири метри глибини. Піщана земля осипалася. Ті, що приймали нагору пісок, зірвалися в яму в’єдно з насипом. З ними і Йонко. Та його лише причмелило, а Бандьору з іншими дев’ятьма небораками, що були насподі, прибило на смерть. До воза його тягли аж троє “музульманів”. Так називали в Аушвіці старожилів, висхлих на тріску, з жовтою, як старий віск, шкірою. Мертвий Бандьора виглядав ще більш поважним, грізним. Може, тому, що лише смерть тут ліпила на обличчя спокій. А спокій є вираженням сили.
Так Йонко залишився без найменшої опіки і пустився напропалу в нетрі табірної юдолі. Кожен день кидав йому в очі скалки вражень, що глибоко пороли беззахисне, незвикле серце. Та й хіба до такого можна звикнути?! Навіть пам’ятаючи головне тутешнє правило: май завжди відкриті очі і вуха (у Йонка був відкритий ще й рот), але замкнене серце. Не допускай у нього ніяких жалощів і м’якості.
Він не послухався ради підмітальника і закрався до котельні, ближче до тепла. Принишк за димарем і все бачив, і все чув. Була ніч, і Йонко, холодіючи тремким тілом, шептав собі, що це сон. Але то була явність, моторошна й дика. З-під колод витягли дірявий міх, а з нього — тіло дитини без ніг. Ноги були відрубані. Тепер вони пластували тулуб. Ніж був тупий, і чоловік лаявся по-іспанськи. Інші четверо підсміювалися. Розрубані кусні розклали на залізній лопаті і запхали в піч. Дверцята не причинили, і скоро приміщення наповнив дух печені. Так пахла вдома смажена материна гуска. (З того часу Йонко гусятину не їв). Прийшли ще троє. Кочегари товпилися коло печі, щоб першими вхопити поживу. Ледве не билися. Дитинча було худе, і кожен, мабуть, виглядав собі жирніший кусень…
Десь за три тижні двох людоїдів заскочили на гарячому. Витягли їх на вечірній апель, виголосили провину і били киями. Після того один із покараних сам потягся в котельню, а другого відвезли до шпиталю. То була звичайна кара за рядовий переступ таборового режиму. Не вільно було їсти більше і щось інше, ніж передбачав припис Аушвіца. А розпоряджатися людськими тілами мали право лише господарі.
Час від часу есесівці з псами просіювали табір дрібним ситом. Тоді Йонко прибивався до штубів, помагав черговим із хатніми роботами. За це його підгодовували. Хтось умирав, труп приховували, щоб до плацового перегуку брати його порцію. Мертві підживляли живих. Головне — аби не догледів капо, бо тоді черговий міг стати трупом сам. Приховування мерців вважалося серйозним злочином. Убивство — ні.
Трупів було багато. “Гефлінги”, переважно євреї, вмирали на тяжкій роботі з камінням. Три тижні — така була тут середня міра витривалості. Після цього терміну від перевтоми і недоїду вони ставали “музульманами” і тихо конали. “Arbeit macht frei!” — було виписано на арці таборової брами. “Праця звільнює!”
За непослух теж могли вбити палицями чи кованими чобітьми. У чварах за їстівне могли прибити й свої. Під стіною шпиталю задубілі тіла лежали, як колотвиці дров. В останньому розпачі люди кидалися на дроти й висли смугастим лахміттям. Їх знімали тичками. А офіцери лаяли вартових на вишках, чому не випередили самогубство автоматною чергою. Порядок є порядок! Нічого тут не дозволялося робити самовільно. Навіть умирати.
Трупній команді не вистачало возів. Мерців тягали й на мотузках із гаком. Кістки і черепи торохтіли об брук. Робітники годинами чекали під крематорієм, щоб здати вантаж. Нерідко й сиділи на трупах, гризучи щось виявлене в їхніх кишенях. Йонко й сам сюди навідувався, коли голод діймав особливо нестерпно. І тут порушував заповіт Бандьори: трупів не чіпати. Бо мусив, щоб вижити. Крім того, тут, серед мертвих, не шукали живих “цугангів”. А палячі, хоч і недовго, та ситно їли і навіть пили. І мали за що купувати собі поміч таких сіромах, як Йонко.
Трупи лежали у дворі, як пліснява картопля. І так же смерділо зісподу, де від давності плоть уже почала розкладатися. Бо й тут панував гендль: щоб скоріше позбутися своїх небіжчиків, унтеркапо підсували палячам “дими”, себто сигарети. З тіл здирали лахи, витрушували їх, чи не випаде якась мізерія або табірні бони. І кидали на теліжку. Головне — натоптати чимбільше. Бо на кожне спалювання треба тратити п’ятнадцять хвилин, а теліжок до печей лише чотири. І доба така коротка…
Відтак попіл із корит висипали й ретельно визбирували переплавлені зуби, персні та інші приховані в тілах цінності. А тоді Йонко пакував його в міхи. Людський попіл вивозили на поля й на ливарні заводи, де його використовували замість шламу. Так було дешевше. Палячі, масні і чорні, сиділи в клубах сигаретного диму й потягували ром, заїдали ковбасою. За золоті зливки могли будь-що виміняти на “чорній біржі”. Коли печі ставали на коротку остуду, вони давали ковтнути з пляшки і Йонкові, щоб веселив їх. Той, вищиривши безгубий рот, весело голосив: “Та як мене відібрали, впав я до підлоги, пішли мої кучерики панам попід ноги…” І пристукував у бетон дерев’яними підметками, аж порох курив. Порох із людських кісток. Він чесно відробляв ром, танцював увиванця, метляв собою від одної до другої масної стіни. Дими лягали на покрівлю, на вікна й стіни крематорію чорним жиром. Людським.
Бувало, його посилали за дітьми. І він дочікував надворі, поки їх виноситимуть з “лабораторії”. Діти заходили тихо й чемно, уважно розглядали санітарів. Декотрі усміхалися. З ними поводилися дуже лагідно. Роздягали й читали з карток прізвище. Дитина підходила до чорної завіски. Служник затуляв їй долонею очі, другою рукою відхиляв ширму. Звідти вистромлювалася довга і гостра, як зміїне жало, голка і пронизувала серце. Дитина коротко зойкала, ніби ступила в холодну воду, і в’яла в руках санітара… Дітей у пічну теліжку можна було набити більше. Вони не встигали схуднути, були кругленькі і теплі, як тісто. І їхнім кісточкам достатньо було й дванадцяти хвилин. Палячам з дітьми працювати було легше. Але після дітей не лишалося золота.
Таким же робом убивали шприцом із фенолом калік і хворих. А свіжі партії новоприбулих, якщо блоки були переповнені, вели прямо в “небесну купіль”. Ця споруда була ошатною і легкою, наче голуба птиця, що збирається злетіти з пагорба. А може, так тільки здавалося, бо звідти щодня зринали в небеса сотні душ. На ту будівлю лячно озиралися навіть бувалі “кіблюки”, що пройшли не одну тюрму-табір.
Довірливих людей заводили до просторої зали, просили роздягатися до теплого душу. Доти їм приготують каву і чисту білизну за розмірами. О, як це гарно — покупатися з дороги і переодягтися у свіже! Люди рвалися один поперед другого. Завжди знаходився хтось, що стежив за порядком, аби спритники не лізли без черги. Зі шматочками пахучого мила заходили в купальню з душовими ситечками. За ними засували двері. Зараз пустять воду, — втішно чекали прибулі. Пускали, але не воду. З цівок шипів жовтуватий газ. У диких конвульсіях, у паралічі шаленства люди билися об стіни і підлогу, нігтями й зубами хапалися одне за одного…
Тоді заходила газ-команда, щоб струменями води змити зі стін кров і мозок. А заодно і обібрати тіла нещасних. Тут було завжди жнивно, бо пригнані носили коштовності на собі. Есесівці збирали те і долучали до іншої “канади”. Так називали звезену з цілого світу поклажу. Служникам щось вдавалося втаїти. Крім того, вони ще продавали й інше. За чотири “дими” чи одну “цулягу” (хліб із ковбасою) знаходилися ласі на жіноче тіло. Вже не живе, але ще тепле. Як вони молили газовиків перекрити рури бодай на півхвилини раніше, щоб жінки ще здригалися! Йонко бачив крізь шпару, з якою пожадливою хіттю злягалися вони з трупами, що лежали на бетоні з покорченими кінцівками і вибалушеними очима. Один старий так і вмер на дівчині. Його довго не проганяли — хай милується, заплатив же чоловік! А коли втямили, що неживий, винесли їх разом, задубілих в обіймах. “Солодка смерть”, — весело підмітив грек Маноле. І всі довкола, звиклі до смертей, як до вошей, десь на споді душі позаздрили старому. Таким було табірне кохання.
“Кохання — це ріка, що пливе між двох берегів, — життя і смерті”, — обрамить згодом цей спогад Йонка його шуряк Тимко.
Йонко обжився. Мав досить часу і товкся по всіх закутах. Знав, що, де і як. Розвідав “чорну біржу”. Там було майже все те, що й за дротом. Бо звідти щоднини приганяли нові лави різного люду з Європи. А з ним і гори “канади” — дорогого шмаття і взуванки, інструментарію, цяцьок, смачного їдла і питва. Турок Масхун навіть прихитрявся ліпити з муки, горіхів і патоки ласощі. Де він їх брав?! Масхун возив сміття, та всі знали, що під кришкою візка сховані солодкі коржики, цукрові зірочки й півмісяці, пахучі цукати. А на бляшаній кришці сміттярки було видряпано гвіздком “Gamsls Hayat” — “Життя без смутку”. І палячі, і газовики довіряли Йонкові своє золото на обмін. Він це робив уміло і хитро, й сам маючи з того хосен. Відщипував собі із смаколиків, а з пляшок навчився тягнути трунки через корок шприцом, який знайшов під шпиталем. Смоктав коньяки і ром, а спите доливав водою. І затужавіле серце м’якшало, світ добрішав. Небо над крематорієм розпогоджувалося.

Далі буде.
Можна було жити, але смерть завжди стояла за вухом. Йонко чув її холодне дихання. Видима смерть страшна, та можна звикнутися і з нею, якщо це стається не з тобою. Але смерть вістки не посилає. Одної ночі Йонко почув із-за комина, як увірвалися есесівці й вишикували під стіною палячів. Прикладали до потилиць цівки пістолетів і стріляли. Тоді вчинили трус і забрали приховані скарби. А постріляних приведені арештанти спакували в теліжки і запхали в піч.
“Вони багато бачили, такі не можуть довго жити”, — пояснив йому знакомитий прибиральник. І Йонко зрозумів, що від мертвих бджіл меду не чекати. Газовики теж кінчали так — у своїх “небесних купелях”. Треба було прибиватися до безпечніших служб. Але до яких? У таборі “жирували” лише кухарі, штубові й проміненти, бо вони крали, об’їдали інших. Забирали собі жир, а “музульмани” їли пісну сьорбанку, пусті глевкі макарони без маргарину і цукру. Приділи хліба половинили писарі, блокові, штубові і їхні прислужники. Щось із того перепадало стригалям, замітачам, доглядачам бараку. А мужва, що чорно працювала, ниділа на нікчемній пайці.
Йонкові теж там нічого не світило, бо був недоростком, та ще й нереєстровим. Приглядався до шпиталю. Там увесь час товпилися в’язні, що мали за що купити собі лікування. Та й кухня там, казали, ситніша. Йонко сподівався там комусь чимось прислужитися чи хоча б зігрітися. Надворі вже тягло холодком.
Був прийом до лікаря. Сутулий бурмило в шовковій сорочці під смугастою блузою стояв на дверях, пропускаючи хворих на свій вибір. Хто більше давав. Докуривши, кинув чималий недопалок — нечуване марнотратство. Йонко першим кинувся йому під ноги, поки не випередили інші. Але придверник того чекав: з усієї сили затопив носком чуні Йонкові в груди і беззубо ощирився. Хлопець віддихувався, лежачи на ліктях у болоті. Він здригнувся, коли запримітив у вікні сусіднього білого блоку сухорлявого чоловічка. За тим глухими пошептами ходила чорна слава. Це був доктор Кляубер, якого називали грубим різником. Коротке руде волосся охоплювало його череп іржавим обручем. Мав відкопилену губу під кривими міцними зубами. “Цей може й дріт перекусити”, — подумав Йонко, щулячись під його разливим поглядом. Офіцер, що проходив мимо, віддав доктору честь із підкресленою пошаною. А той навіть не кивнув. Зате стрілив очима в придверника і сухо скомандував: “Ком!”
Бурмило зняв шапку, зламався в попереку, дрібно зашаргав до нього.
“Ти хто?” — різко запитав доктор.
“Нумеро 10457, ласкавий пане”.
“Не те питаю. Хто ти був у світі і що привело тебе сюди?”
“Єстем поляк. Комуніст. Винен, пане, спокутую”.
“Комуніст? А-а-а, то це вишикувався твій інтернаціонал? — зловісно всміхнувся Кляубер, кивнувши на принишклий гурт хворих. — Ти хочеш добра і справедливості для всіх пригноблених? Добре, я тобі в цьому поможу. Скидай блузу, шапку, чуні”.
Той поспіхом роздягся.
“А ти, — доктор показав кістлявим пальцем на Йонка, — одягай це. І забери в нього реєстровий зошит. Комуніст вивищує тебе. Як там у вас співається: хто був нічим, той стане всім?.. Це справедливо, хоч ви це і вкрали в Христа. Послухай, якщо спробуєш позбиткуватися з хлопця, попадеш на прийом до мене. На останній”.
“Повинуюся. Але чому… за що йому така милість, пане?” — скиглив у поклоні поляк.
“Чому? Тому, що в тебе пісний писок, а в нього усміхнений. Велика Німеччина любить веселих людей”.
Йонко сціпив рот, аби ненароком не згубити того виразу. Мабуть доктор не знає, що це природа його лиця така — вічно всміхатися. Та він помилявся, той знав усе.
“Форарбайтер навчить тебе, що робити, а коли скінчиш вахту, зайди до мене”.
Сонце скісно вдарило з-за блоку, освітивши волосся Клаубера. Воно горіло над головою, як золота підкова німба на святих образах. “Бог цього світу. Світу за дротами”, — Йонко не встиг додумати це, як той в усміху ще більше випнув свої криві зуби: “Маєш рацію, хлопче”. Він читав думки.
Увечері Йонко чекав під білими стінами “різницької”. Так називали господу доктора Клаубера. В Аушвіці вбивали здебільшого без крові. Лише звідси виносили сувої кривавих простирадл і мішки відходів людської плоті. Казали, що Клаубер відрізає зайве й доточує чуже. Йонко знав, що на кого “різник” поклав своє зміїне око, той не вивернеться. Та мав смутну надію, що про нього забудуть. Не забули.
“Ком!” — упало з вікна, як горіх у бур’ян.
Клаубер всадовив його на ослін під лампою. Боляче роздирав рот, як коневі на торговиці, вистукував залізком зуби, закочував ніздрі, пхав якусь лопатку в горло. І говорив розлучні, гладенькі слова не по-німецьки. Нарешті руба запитав: “Чуєш себе хворим?” — “Я здоровий”, — з острахом відповів Йонко. Доктор сипло, по-когутячому розсміявся: “Всі пожильці цього пекла готові назватися хворими, аби хоч день-другий полежати в тиші на чистому простирадлі. Ти серед них один здоровий. Це добре, здорових лікувати ще цікавіше”.
Йонко мовчав, пожираючи очима колач із маком. “Бери, бери, — підштовхнув доктор блюдце. — Та скажи: а потворним себе вважаєш?” — “Не знаю. Люди кажуть. Одні сміються, інші жаліють”. Клаубер наблизив свої очі до його зовсім близько і, цокаючи кривими зубами, промовив: “Себе най пожаліють. Себе… Так Ісус казав”.
Простягнув пучку до книша в Йонковій руці і відщипнув кусничок: “Я зробив стільки операцій, як маку в цьому тісті. Спочатку для свого професора, відтак — для кар’єри, для власного самолюбства, для багатих пацієнтів, нарешті — для Рейху, для фюрера. Тепер я зроблю операцію для душі. І для тебе. Чи може бідолашний Клаубер дозволити собі якісь невинні забаганки?”, — запитав він суворо. — “Може”, — потвердив Йонко, смокчучи булку. Ковтати її просто так він собі не міг дозволити. Це задоволення треба було розтягнути хоча б до ранку. А там — хай хоч ріжуть.
Доктор теж кинув до рота крихту. “Як тебе звати? Звідки ти родом і ходом?” — “Іван. Русин із карпатських лісів”. — “А-а-а, там зайців багато. Добре, карпатський зайцю, стрибай у дезінфекційну, там тобі дадуть усе, що треба, а потім нагодують… Але як це тобі вдається їсти без губів і не впустити й кришки?!”
Йонко думав, що той доктор розумніший. Упустити крихту… Треба ж таке ляпнути! Попри все, цей чоловік Йонкові подобався. І не лише тому, що виокремив його, дав йому хліб і приязно з ним розмовляв. Головно за те, що не погидував узяти з його рук їжу. Це Йонка направду вразило. А може, він просто п’яний? На столі стояла напівпорожня пляшка коньяку.
Так Йонко став матеріалом великого різника, хірурга, підзвітного самому Гімлеру. Добрий тиждень він їв і спав, їв і спав. І ні про що не думав, готовий до всього. Бо знав, що свиней ситно годують перед м’ясницями. Їв і спав… А потім лише спав. Бо їсти не міг. Рот був замотаний і горів жаром. Привели його до доктора, і той дав йому соломину, щоб смоктав какао з горнятка. Йонко виссав одним духом і скосив очі на почату пляшку шнапсу. “Яволь, — кивнув ствердно різник. — Ми заслужили випивку. Добре попрацювали”, — і націдив йому повне горня. Дивно, але пекучий трунок гасив гарячку рота. А згодом — і душі.
Розпеленали бинти, і на Йонка з дзеркала глянула рийка сома — червона, губата, з одвислими вусами ниток. Знайомі були тільки очі й підборіддя з ямкою. Все інше — чуже, притулене й пришите, як латка до старої торби. Шви гнили, кровили сукровицею. Клаубер давав забарвлений чимось спирт, аби промивати, і втішно прицмокував: “Чистий Давид… Як у Мікеланджело… Недарма я так довго шукав натуру”.
Йонко тихцем спирт випивав, а рани заживали самі по собі. “Що він зі мною зробив?” — запитав якось санітара. “З тобою нічого. А з того молодого єврея злупив, як лико, півобличчя і пришив тобі. Тепер маєш чим шамкати. Було б що”. — “А де той бідака?” — “Де? Здимів через комин”. — “За що?” — “За те, що “морда жидівська”. Та ще й без морди…” — зареготав санітар.
Йонка тоді замлоїло, вперше за табірне буття. Губи йому довго не піддавалися. Учився чужим ротом розмовляти, сміятися, їсти. І пити. Це давалося найлегше. А спирту було вдосталь. Ним мили руки, інструменти, операційні столи. Йонко вже помалу прислуговував Клауберу. Коли випивав, снилося, що той, чиє лице він носив, шепоче йому щось сумне — його ж губами. Чужою мовою шепотів… Йонко силився зрозуміти, що він хоче йому сказати. І не розумів.
Рубці затягувалися, шкіра розгладжувалася, оживала. Його твар набула нової, виразної подоби. “Красунчик”, — називала його медсестра фрау Труді. Персонал добре ставився до нього, бо Йонко був “роботою доктора Клаубера”. Він подумав, що, мабуть, і Шпрінца вже не смішкувала б із нього. Тим більше, що відтепер і він мав дещицю іудейської крові.
Кошмарні сновидіння скоро минулися. Та явність була страш

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment