«Тільку ві Львові!» Ложка дьогтю, або Яким героям «слава»?

Не збиралася я взимку до Львова, та доля подарувала кілька святкових незабутніх днів. Хоча Львів сам по собі — це свято, яке завжди зі мною, як Париж з Ернестом Гемінгвеєм. А тут моя добра посестра по перу, відома письменниця Марія Людкевич відзначала свій ювілей, на який запросила і мене.
Серед спогадів того вечора — імпровізована письменницька коляда, нова поетична книжка Марії під назвою “Спитати в янгола”,  виступи легендарних Ігоря Калинця та Романа Лубківського, “дзвонарів” Юрія Коваля та Романа Дідули, голови ЛОО НСПУ Ярослава Камінецького і Петра Шкраб’юка, скульптора Ярослава Мотики і молодої скрипальки Лариси Людкевич. Такі свята вже не належать особисто ювіляру, вони стають артефактом літературномистецького процесу не тільки Львівщини, а й усієї України.
Серед атракцій, які мріялося відвідати в місті левів, соборів і кав’ярень, був, як значиться у рекламі, “концептуальний авторський ресторан “Криївка”. Бачила в Інтернеті світлини стилізованого під бункер дизайну — дерев’яні столи й лави, бандерівська символіка, листівки і газети, металеві кухлі, декорації та утвар часів УПА. Хотілося відчути атмосферу. І ось я у Львові, Ринкова площа, 14, разом із друзями. Про цю пригоду розповім докладніше, бо вона мене дуже вразила.

Леся СТЕПОВИЧКА,
письменниця, позапартійна українська націоналістка,
Дніпропетровськ—Львів

У дерев’яні двері старовинного будинку cтукають туристи, ціла група. Відчиняється віконечко, чоловік у формі вояка УПА питає пароль. Туристи знають його від свого гіда, “Слава Україні!”, їм відповідають “Героям слава!” і… слідом за цим гуртом і ми переступаємо поріг знаменитої ресторації. Роззираємося.  Вільних місць практично немає. Жінкагід різкуватим голосом, намагаючись бути почутою серед людського гамору, починає екскурсію:
— Друзья, поздравляю вас, вы в знаменитой партизанской землянке, которая польвовски называется “Криивка!”
— А что это слово обозначает? — питає молода туристка.
— “Криивка” — от слова “скрываться”. Взгляните направо! Это шинель, в которую одевался боец.
— Так це ж шинель бійцякрасноармійця! Тільки без погонів! — здивувалася я. — Бійці УПА носили фуфайки.
— Все военные шинели похожи друг на друга! Главное, что вещь из той эпохи! — відреагувала гід і продовжила: — А вот круглая металлическая каска партизана!
— А хіба то не німецька каска? — не втрималася я знову. — Бійці УПА носили кашкети з козирками!
Гід невдоволено скосила на мене очі, але промовчала.
— А это ветка с петлей. На ней подвешивали и казнили врага, попавшего в руки бойцов, — продовжила вона.
“Вєтка!” — це вона що, про нашу гілляку!? Я поглянула в той бік, куди було показано. Зі стіни стриміла гілка, до якої додавався цілий стенд з інформацією на тему “Гілляка”. Сміх та й годі.
— А это самогонный аппарат! — показала вона на невідомий прилад із кількома сучасними датчиками. — Партизаны гнали самогон и согревались им после боя.
— О, клево! — вигукнув довготелесий турист. — Скажите, а девушки у бойцов были?
— Конечно, связные.
— О, жесть, я бы сам не прочь пожить в таком подполье! — реготнув його товариш.
Чи гнали повстанці бімбер? Помоєму, “гнала” ця цьоцягід. Чи вживали його бійці УПА? Я ніде про це не читала. Навіть якщо й вживали, то не так розв’язно, як це може комусь здатися. Закортіло сказати цим цибатим телепням: “А ну замкніть бузю! Заткайте писки!”. Та хіба хлопаки винні, що їм так розповідають про упівську криївку?
— А вот обрезы, из которых расстреливали противника. Можете подержать их в руках и сфотографироваться! — дозволила гід.
“Обрєз”! Це вона про повстанський кулемет! Я на мить взяла до рук знаменитого трофейного “машингвера”, а якщо зовсім точно, німецькою — Maschinengewehr’а. Він виявився таким важелезним, що ледь не вислизнув із рук. Як їх тягали на собі зовсім молоденькі або не дуже молоді повстанці, як же тяжко це було, певно кілограмів із десять один важить!
— Пройдемте дальше! — сказала гід, затуляючи спиною (можливо, ненавмисне?) велике фото, на якому зображено Головнокомандувача УПА, генерала Романа Шухевича з групою повстанців.
Навколо все пило, їло, розважалося. Серед ресторанної вакханалії їдлапитвабалаканини присутність цієї світлини, святої для кожної нормальної української людини, здавалася нереальною, неможливою, несумісною з гастрономічним балаганом. Які вирази облич у вояків, які очі — цю чистоту, це молодече натхнення, цю виснаженість не можливо ні зіграти, ні підробити. На світлину провідника Степана Бандери теж ніхто не повернув голови.
— Шановна, ви хоч би на фото звернули увагу туристів, імена бодай командирів УПА назвали! Вони ж перед нами! — вже відверто “наїхала” я на гіда.
Вона не відреагувала на мій пристрасний заклик або вдала, що не чує, і повела групу далі, в інші відсіки криївки. Щось іще дорогою плела про побут “бойцов”, показувала валянки, старий радіоприймач, розсипані на підлозі гільзи, мішки і ящики зі зброєю. Яких бійців, якої війни, якої армії, якої країни? Чи вона сама хоч знала про це до пуття?
— А вот, обратите внимание, — зупинилася гід біля столика, за яким відпочивали хлопець і дівчина, — это любимое меню партизан: полметра колбасы!
— Класс! — захоплено вигукнув довготелесий.
— Недурственно! — підхопив його товариш, ковтаючи слинку.
Аж раптом у “Криївці” залунала музика, дорога моєму серцю колядка “Добрий вечір тобі, пане господарю!” і її підхопило багато гостей за столами. Туристи й деякі гості за столами дивилися  здивовано на співаючих. За цю сцену можна було багато віддати. Так співають — “Тільку ві Львові!”.
Але екскурсія закінчилася, місць не було, щоб сісти, і група потягнулася на вихід. Немов загіпнотизована, я йшла за гідом, не в змозі відірватися від неї. Немовби вона була змія, королева нового року, а я — якийсь приголомшений український кролик. Ми вийшли у під’їзд. У мене всередині кипіло від обурення та образи, неначе мені плюнули в обличчя. Я не могла подарувати їй невігластва, мусила з нею перекинутися бодай словечком. Тількино я зібралася з духом, щоб сказати туристам, що все почуте маячня, як гід усміхнулась:
— Не расслабляемся, друзья! Сейчас мы поднимемся по лестнице на один этаж, я хочу вам показать любопытное местечко — как выглядит современная коммунальная квартира.
— А что, во Львове есть еще коммунальные квартиры? — поцікавився хтось.
— А то, еще какие! — пирснула екскурсовод і посвійськи натисла на ґудзик дзвінка квартири № 8.
У відчинених дверях з’явився напівсонний господар у домашніх капцях і халаті. Позіхнув, чемно прикривши рота долонею.
— Добрый вечер, я сегодня не одна, — вишкірилася гід. — Сейчас, минуточку!
Вони перемовилися кількома словами і двері знову зачинилися.
— Товарищи, прошу собрать по гривне, а то както неудобно, завалим к людям, а они уже отдыхают, — звернулася вона до туристів.
Усі скинулися по гривні. Та по хвилині жінка передумала:
— Ай, ладно, заберите свои гривни, я вас разыграла. Здесь и вправду раньше была коммуналка, но теперь это самый знаменитый и дорогой ресторан во Львове. Он называется “Масоны”. Прежде чем мы войдем, послушайте краткую историю. Масоны — это всемирный тайный заговор против человечества сильных мира сего. Вы будете удивлены, когда услышите их имена: Джордж Вашингтон, Черчилль и Рузвельт, не удивляйтесь, когда увидите на стенах среди золоченых старинных зеркал их портреты. Масонами были также Богдан Хмельницкий и Иван Мазепа, Котляревский и Шевченко, Кулиш и Франко. Вследствие заговоров тайного общества стало возможным осуществление многих проектов…
Отакої! Мені відібрало мову. Ми зайшли до переповненого ресторану, і пройшли кількома його залами. У напівтемряві на столах горіли свічки, у великих старовинних дзеркалах відбивалися портрети названих “масонів”. Один зі стендів містив портрет Кобзаря і називався “Шевченко і масони”. Лунала тиха приємна музика, у вікнах ресторації можна було побачити старовинний герб Львова на фронтоні міської ради. У “Масонів” вечеряли ті, хто може заплатити за 100 грамів горілки 100 гривень, а за вечерю викладе щонайменше 1000 гривень. Таке пояснення дав гордовитий офіціант на запитання туристів про ціни.
— Ого! — загелготіли неприємно вражені почутим туристи.
Гід усміхнулась:
— Не волнуйтесь, так дорого лишь для тех, кто пришел впервые. Скажем, у меня есть карточка постоянного клиента, потому мне один нолик снимут, тогда все в 10 раз дешевле.
“Оце так гід, еге ж таки “молодця”! — думала я, поки вона повела групу дивитися на золотий унітаз, вмонтований у старовинне кріслотрон, яким “нельзя пользоваться посторонним, но сфотографироваться можно”. Це ж як закрутила! Гайгай, лукава пані! З нуликом чи без нулика, а відвідувач ресторації проковтне разом із дорогими стравами і її дешеві істини про масонство Батьків нашої нації. Аякже! Це ж бо, якщо йти за логікою горегіда, то й наша з вами, панове, Незалежність є не наслідком героїчної боротьби тисяч і тисяч бійців, не довгого ланцюга затятих національних змагів, а “проектом масонів” Шевченка і Франка, який здійснено внаслідок їхньої змови. Причому в кілька етапів, аж до серпня 1991 року… Та ні, недолуга пані! Для кого — мафія, а для нас, українців, — то перемога національної ідеї, здобуття власної держави.
Жаль огортав душу. Друга частина екскурсії (“Масони”) мене просто доконала.
— Не вірте, це маячня! — вигукнула я нарешті до гурту туристів. — Шевченко не масон! Це — хвороблива уява!
— Я тоже считаю, что Тарас Шевченко не мог быть масоном, — голосно заявила молода жінка.
Натовп зашумів:
— И правда, бред какойто, — сказав хтось із туристів.
— Да это просто прикол такой, а мне по приколу, — кинув довготелесий.
— Ви хто? — спитала я жінку, що підтримала мене.
— Я Анна, из Москвы, преподаю литературу.
Я підморгнула їй і потиснула руку, хоча ладна була розцілувати таку “москальку”. Аж тут гід розвернулася до мене всім корпусом і роздратовано кинула:
— Дама, кто вы такая? Вы меня достали еще в “Криивке!” Не мешайте работать, вы вообще не из нашей группы!
— Так, тут ви маєте цілковиту рацію, я, слава Богу, не з вашої групи! — сказала я.
Ми з друзями  пішли геть із цього дурдому. От і все, панове. Усвідомлюю, що не всім читачам сподобається моя розповідь. Хтось скаже: ресторація добра, то “провідниця” була непідходяща. Хтось подумає, що я надто ортодоксальна, що мені бракує почуття гумору. Е ні, не вгадали! Я нормальна, в міру серйозна, в міру весела, вмію тяжко гарувати і люблю пожартувати. До Львова приїжджаю, немов до кисневого апарата припадаю, не можу надихатися Україною, наслухатися рідної мови, яка так природно лунає на вулиці й у кав’ярнях.
Пановехазяї ресторації! Невже у вас не знайшлося достойніших екскурсоводів? Можливо, ця пані чи товаришка раніше працювала в музеї совєтської армії чи в військкоматі, що нічого не тямить у найгероїчніших сторінках трагічної історії українського спротиву середини ХХ століття? Або грає вар’ята, навмисне приховуючи чи викривляючи факти. Але вона зводить нанівець ваше благеє переконання, що ви, мовляв, робите для популяризації української історії значно більше, ніж нудні шкільні підручники.
Пане Юрію Назарук, якого величають найкреативнішим ресторатором Львова. Є, панове хазяї, святі речі, які недостатньо сприймати розумом як історичний факт, а треба тримати в серці як негаснучий смолоскип. Таких сакральних святинь у нас не так багато лишилося, одна з них — УПА. Не знаю, як можна на цьому заробляти, та ще й грубі гроші, та Бог вам судія. Видно, прийшла і перемагає епоха дратви, драйву, стьобу та бабла. Навряд чи воїниповстанці, які полишили домівки, родини і повстали проти червоної і коричневої орди, і поклали свої молоді життя за Україну, пораділи б такому жируванню, такому гучному бенкету, такій “Криївці” в час лихої чуми і новітньої ординської навали.
Якщо такі екскурсії — ваш новий атракціон, то це епатаж, ба, навіть чорний адреналін не для “москалів”, а для українського націоналіста, і він вам удався. “Москалі” чи інші іновірці, яких ви нібито сподіваєтеся завербувати та обернути в українську віру чаркою дармової горілки на вході, легенько проковтнуть усю цю розказану їм дурню, помосковськи “развесистую клюкву”, “схавають” цю дезу і зап’ють її холодним пивком, заїдять гарячою кишкою. І поїдуть зі Львова з таким туманом у голові, що й до купи не складеш мозаїку цього божевільнoго фентезі. На кого розрахований цей кіч — на лохів, на одноклітинних амеб, прямолінійних дебілів? Такі гіди “Криївкою” служать не популяризації УПА, а розтлінню та марґіналізації і без того змарґіналізованої масової свідомості. Може, росіянам такий чорний самопіар “хохлів” і до шмиги, може, галичани його сприймають спокійніше на своїй території, а що робити українцям зі сходу, які їдуть до Львова як на прощу? Моляться на Львів як на Храм Господній? “Тільку ві Львові!” Та нас просто “шляк трафив”.
Відомо, що з різних боків нині лунають заклики закрити “Криївку” і “Масони”. Прошу не ідентифікувати мене ні з комуняками, на яких ім’я Степана Бандери діє, як червона ганчірка на бика, ні з “регіоналами”, які сплять і марять про новий “союз”. Дозвольте дати вам пораду з позицій українки, яка свого часу пройшла вишкіл націоналіста Степана Хмари. Гадаю, панове, що маю право висловитися перед вами щиро і безстрашно. Якщо ви, роблячи вельми успішний ґешефт, хоч трохи вболіваєте за українську державницьку справу, за національну ідею, а не цілковито продали свою душу Мамоні, закрийте ваші розважальні заклади. Тому що поєднання жратви і високої пам’яті несумісне. Ви позиціонуєте себе як ресторанмузей, але у ньому за наявності матеріальної символіки УПА втрачено головне — дух повстанського підпілля. Якщо ж не можете так вчинити, то хоча б запросіть інших гідів, щоб вони зустрічали людей і нашою мовою розповідали їм правдиву історію національних змагів. Щоб ваші гості відчували не тільки набите черево, а й повагу до міста Лева, яке на неї заслуговує.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment