Юрій БУРЯК Із семикнижжя поезій «Амальгама»

Поміж троянд і сукулентів

І

Дивився на годинника і переводив стрілки,
А погляд застигав на гілці, схожій на дубову,
Та це був європейський клен, а за парканом —
Клен галікарнаський. Їх роз’єднали, щойно
Посадивши, ще на початку минулого століття;
Там рифлені тополі італійські (тепер де
Ресторан “Велюр”) й робінії з великими
Квітками, ніжнішими, ніж цвіт акації звичайний.
Тепер до діла. Скло вікна, промите зливою,
Зір переводило убік реліктового клена, що
Ріс посеред папоротевих, просто обіч, поряд
З червоностовбурною горобиною, сік якої
Схожий на людську звичайну кров; всіх інших
Персонажів веґетативних — із Роксбурґа
Шипшиною, з ліріодендроном, тюльпанним
Деревом, каштанами зі старожилів залишимо

ІІ

У спокої до часу. Дрозди і білки, сойки,
Дятел (не сирійський, а зелений, з червоним
Гребінцем і голосом глухих лісів), метелики,
Малинівки і горихвістки давали зорові поживу
І відвертали від сумних думок, а їх було — хоч
Греблю з них гати! Тож іноді зір застигав на
Точці, і тоді з’являлися видіння: день соняшний
І річка степова, і відчуття блаженства (stop!),
Гіпноз минулого — так, мовбито із пащі часу
Стирчали ніжки жабеняти, а полоз із незмигними
Очима, прекрасними і сповненими насолоди,
Заковтував цей день й не відпускав його очей,
В яких метафора була позбавлена жорстокості
Такої, насичена жіночністю, увагою, любов’ю
(Так йому здавалось); і так подовгу очей не зводив
З клена Фоміна, з ділянки папоротей із таємничим
Папоротевим квітом, який він бачив (і не раз),
Десятиліття живучи поміж троянд і сукулентів,
В оточенні дроздів, котів і білок. Коти — єдине,
Що нагадувало про хижацький світ за садом,
Поза садом, за межами, позначеними ліхтарями
З чавуну, прикрашеними денеде такими ж
Маскаронами із буклями Зевеса, відкритим ротом,
Що втілювали жах: революцій, війн, погромів —
Ті хвилями проходили над садом, не зачіпаючи
Його єства. Ба, навіть гінґо, спиляні на дрова
Під час облоги Києва, зросли із пня безсмертним
Інь і янь, як у буддійськім храмі; тут усе
Відроджувалося й мало відродитися єство його,
Яке згоріло, випалене дотла обвалом із видінь,
Які раз по раз іще з’являлися під полозовим
Оком у склі, промитім зливою, в саду. В саду…

III

Лунають кроки в пам’яті моїй…
Т. С. Еліот

В один кінець, що завжди є присутній, ми йшли
В один кінець — між тим, що вже було, і тим, що
Бути лиш могло б… і дрізд лякливий був нам
За провідника, як Дантові — Вергілій, ми йшли
В чагарниках, і дрізд (насправді він боявся за пташат)
Відводив нас від дрозденят у хащах; ми йшли
Із того часу, що явився у спекотний день над берегом
Орелі, день, переповнений тим, що спиняє мить.
У час поміж троянд, кизилових і хвої, і рододендронів,
З усього світу зібраних, утім, уже одквітлих
І з тяжким духмяним духом на межах дурману,
Поміж магнолієвих, що уже замкнулися для бджіл
І для очей цікавих; у світ дітей, що стали підлітками
І на галявині між сосен сновигали і сміхом
Виринали з примерзлого і всохлого каркасу
І піній зі стежками смолистими проворних білченят;
Над плесом із чорнот зеленого латаття і тритонів
Із написами золотом по допотопних спинах,
Де я прочитував родинні монограми гілок
Шляхетних наших родоводів; і це було на думці,
Коли на коліщатах наш нащадок юний з гори
З’їжджав і розвертався на швидкості, я зауважив
Як вправно володіє тілом, зрізаючи кути
Евкліда в просторі безмежнім поміж троянд і сукулентів.

IV
Смараґдом сяяла на сонці смола шишок і смерчі
Батьківщин усіх рослин з усього світу горнулись
До ліщини, а та схилила віття понад плесом басейну
Із тритонами; і хаос первісний на круги повертався
Через город з троянд і польових ендеміків, над
Головами равликів зі спомином орільським до
Вікна, промитого очисною сльозою. Порожніми
Алеями я сад перетинав і йшов у той кінець, де те,
Що вже було, навіки з’єдналося з присутністю того,
Чого ще не було, а бути б мало… Поміж троянд і сукулентів.

V

“Ідіть, ідіть, ідіть”, — сказав нам птах,
бо людський рід не може знести дійсности…
Т. С. Еліот

І він перелітав з чагарника на білокінчикові кущики
Рослин з табличками на грудях, неначебто поховано
Було під ними якісь давніші почуття, якісь абстракти,
Абсолюти, на буття надія мертвого каміння, яке іміту
вало стовбури дерев. “Ідіть, ідіть!..” — подалі від гнізда, якщо ви втратили
Своє гніздо, мого не руште: “Ідіть, ідіть!..” —
аж до розриву
Голосників пташиних — так дятлиха кричала на березі,
Поки висиджувала дятленчат… з трави від польових
ендеміків —
Смішки летючих дитинчат з насіння їхнього із білих
Парашутів, смішки шибайголів і шалапутів, не з дійсности…
А з того, що могло б, якби не втрутились Верховний
Вседержитель
І нікчемний — можливо, одночасно, творці і руйначі
Реальностей — того, що ти крізь шибу постеріг між європейським і галікарнаським кленами, о проклятущий ріг! Ти роз’єднав братів
По виду… не перекинетесь своїм слівцем шумливим,
доки світу!

VI

Ой у лузі в Базавлуці козак помирає…
З пісень про козацьку смерть

А та ріка була із сонячного світла і звалася потюркськи
Базавлук*, один кінець якого упадав у Луг, а з нього
У Дніпро, а другим торкався кристалічного щита,
Що підминав наш степ, сей щит з урановим осердям
Від Урана і від племен Турана, від іраномовних скіфів,
Котрі лишили по собі ці стоси міфів із води і сонця,
Ти припадав до ополонки, прорубаної в часі, до віконця
У заростях виткого винограду, який чомусь був названий
Дівочим. Дивився на алеї, на басейн, на Лєдоховського
В цементі, “засумованого” часом, на адміральський дах
У вигляді кокарди і на летовище з “конкордом” готелю
“Ibis” проти “Калібану”, і з “боїнга” на вечорову панну,
Котра, мов дріж хребтом, алеєю нічною ходила
слід у слід
З примарами нічного саду, де попід вербою японською
Дзюрчав ручай мелодією степовою: “Ой у лузі в Базавлуці
Козак помирає…” Поміж троянд і сукулентів.

VII

Час сходження і час падіння, поміж якими три десятиліття
Являється тобі солдат Суворова, що переходить Альпи,
Ти прориваєш чагарі і випадаєш в простір дня,
в геометричні
Побудови креслень, теорем, рівнянь Евкліда.
Проте лиш рух
Запам’ятався, рух скажений на пару з кимось
із наближених
А. Т., але внизу — летейська тиша. Хіба що, ну хіба що —
Пістоль, мушкет чи ґвер ти заряджаєш і грозишся у щупу
Розрядити одному стукачеві, що з переляку маску свою
Скинув, якраз напроти входу до амфітеатру. До патефона
На високій тумбі А.Т. підходить, як піаніст Башкіров
із почту
Короля Іспанії підходив до фортепіано, і пальцем
Башкірова
Знімає з патефона кришку, на себе тягне машинерію                         “комбайну”,
Прикидану тисячолітнім пилом, і, як Башкіров,
кришкою рояля
Над клавішами патефонний устрій розгойдує ривками                         спересердя.
І пил століть здіймається над ним і осідає вже під
супровід мелодій,
Що линуть із усіх шпарин і дір, і накладаються шарами                                на взір
Комп’ютерних на слух, на зір, на простір і на час. Тоді й                               розплющуються
Очі, і триває павза, щоб знов поповнить лави
Екстремалів суворовської армії у Альпах, зустрітися
з гаркавим
Стукачем і вигавкатись люттю, послухати Утьосова
нарешті,
Припавши до шпарини в подобі музикальної шкатулки
З Башкіровим, котрий живе у ній, як домовик
у старосвітській скрині.

VIII

А той ставок водою був налитий сонячного світла…
Т. С. Еліот

Покритий ряскою у заростях старих дерев бузку,
Де рай був для метеликів ендемних, тут все було
Едемне, і вписувалося до Червоних книг ще
Спервовіку. А той ставок водою був налитий
Сонячного світла. І того року на чужині далекій
Померла та, котра в сітківці ока носила спомин
Про осушений ставок, що співи пам’ятала
Вимерлих пташок, занесених до Книг червоних,
Щойно опанувала слухом світ і розрізняти
Почала тонкі відміни — гру світлотіней у нічних
Алеях, плями й звуки родинного маєтку у степу.

ІХ

В один кінець дорога — в нескінченність,
Не можна повернутись в інший час,
Немає там альтан, і нас
Немає, дощ тупцює, певність
Того, що він радіє, безпідставна:
Абсурд того, що означав кінець,
Настільки явним є, що віднедавна
В безмежжя шлях є шляхом навпростець.
Розрив поміж минулим і майбутнім
Безоднями вже зяє поміж люду,
Як поміж беззмістовним і посутнім,
А люд перетворивсь на папірці,
Рулони туалетного паперу (це після розпаду еСеРеСеРу),
На шмаття паперових парій партій,
Регіональних кланів і камор, болтів і гвинтиків
(аби ж то членів!),
На порожні мізки безбатченківтроцькістів
бронштейністів,
І ленінців, і сталіністів, і маоцзедуністів, андроповки
любителів,
Нових Распутіних на звалищах імперських,
Приниження до виселень і примус ґвалтовний
До розриву поміж минулим і майбутнім,
До вибору між сутністю і порожнечею на користь
Останньої, між смертю і життям — на користь
Першої.
Сей поступ — у зростанні ентропії,
Занепад — у вирівнюванні і стиранні відмінностей,
Час ваг і терезів, коли минули переваги, коли
Минуле переважає над майбутнім, а майбутнє
Втрачає слід минулого і губиться в безмежжі.
Поміж троянд і сукулентів.

__________
* Сонячна вода (тюрк.).

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment