Василь СТЕФАК: «Випробування українців на живучість триває»

Василь Стефак — письменник, за фахом — журналіст. Автор низки книг прози й однієї поетичної збірки “Примха посеред літа” (2012). Переклав українською повість А. Приставкіна “Золота хмаринка ночувала” (1990), роман В. Гроссмана “Життя і доля” (1991). Твори В. Стефака перекладено білоруською, російською, болгарською, литовською, молдавською, узбецькою мовами. Заслужений працівник культури України.
Про культуру — зокрема й письменницького творення — розмовляємо з прозаїком, твори якого ось уже 40 років радують читача.
“Я змалку хотів бути письменником”
— Ліна Костенко сказала: “Поезія — це справа серця, бути дуже розумною в поезії погано. А я з юності любила читати філософські книжки і хотіла бути мудрою. А потім зрозуміла, що це мені починає заважати, відчула, що поезія хоче іншого. Я перестала бути розумною і дозволила собі бути вільною”. А Ви — розумний чи вільний? Адже, окрім прози, часом повертаєтеся до поезії. До кого Ви ближчі?
— Ближчий до вільного. На мені ніхто не возив воду дуже сильно.
— Як Ви ставитеся до Шевченківської премії? Григорій Штонь вважає, що письменникам від неї “варто дистанціюватися. Хоча б заради Шевченка, якому вона ні до чого”. А Ігор Павлюк стверджує: “Всі премії так чи інакше суспільно, політично, суспільно-політично заангажовані, і тому ставати лауреатом найпрестижніших, найсвятіших із них… — найоптимальніше було би посмертно”.
— Таких, як Г. Штонь — тисячі, це ображені на життя ідеалісти. Літературні премії є в кожній країні. Інша річ — як їх розподіляють. Якось я запитав одного з членів Шевченківського комітету, чи він читав мій роман “По той бік ночі”, висунутий тоді, кілька років тому, на здобуття Шевченківської премії. Він подивився на мене і не зумів збрехати: чув, мовляв, чув. Ось так.
— Омелян Пріцак, відомий український історик із діаспори, вважає: представники вищих верств українства, на жаль, “відрізали українську історію від її основних коренів. Почали шукати історичних моментів там, у тій верстві, яка є поза історією…, де село має тільки проблеми села…, де нема якісної свідомості, не тільки національної, а навіть регіональної… Тому… Грушевський мусив до своїх людей звертатися з тим, хто такі українці і що вони хочуть”. Що Ви про це думаєте?
— Варто низько вклонитися пам’яті кожного. Ті люди, кого він називає байстрюками (Костомаров, Антонович. — Б.З.) — не байстрюки. Вони переймалися тією землею, на якій жили. Вони — не зрадники, а прийшли на допомогу Україні. Але нині наша інтелігенція не має ні Тараса-другого, ні Шептицького-другого. Нема сенсу у такому запитанні. Це — не інтелігенція.
— Уже понад 15 письменників були (або є) у складі Верховної Ради. Вам туди не хочеться?
— Як казав Сковорода: “Стовпів дуже багато!”. Ні, не хочу.
— “В НСПУ назбирається 10 % справжніх письменників, а решта — літературні невдахи, пропиті таланти і графомани, — стверджує один письменник, член Асоціації письменників України. — А ще — кадебістські стукачі… То як я можу бути з ними в одній компанії?”. А Ви можете бути в одній компанії з такими діячами?
— Цей письменник проводив соціологічне дослідження? Звичайно, і в Спілці достатньо баласту, може, навіть половина. Але без баласту теж не можна. До прикладу, є пошуки Ю. Андруховича, а є і його “послідовники”. Окрім недоліків, є й те, що не відбереш, — він письменник.
— Папа Іван-Павло ІІ вважав і писав у своєму листі до митців, що “ніхто краще од вас, митців, геніальних будівничих краси, не має відчуття того пафосу, з яким Бог на світанку створення світу глянув на витвір своїх рук”. Погоджуєтеся з цим твердженням?
— Людина поволі пізнає саму красу, починаючи від краси слова… Так, письменники — будівничі краси, але не всі. Ось молода література, де повно матюків. Де люди самі себе викидають із краси того храму. Звичайно, я можу помилятися.
— В Україні, за повідомленням Михайла Наєнка, в КНУ імені Т. Шевченка відкривають Літературний інститут. Це підмога Спілці письменників і українському суспільству?
— Я мріяв про Літінститут у Львові. Але далі обіцянки справа не зрушилася з місця. Я тоді навіть “запалив” керівників Спілки львівської. Врешті, Літінститут мусить бути. Скільки років людина доходить до розуміння слова? Тож має володіти тим ремеслом. Це гарна ідея.
— Василь Стус у таборовому зошиті занотував: “Тільки божевільний може сподіватися на те, що офіційна форма національного життя може щось дати”. Чи в цьому висловлюванні йдеться і про нинішню ситуацію в Україні, як Ви вважаєте?
— Це складне питання. Ось, скажімо, наша нинішня практика. Щоб видати книжку, кланяємося грошовому мішку. Хтось підтримає тебе, хтось — ні. Йдемо до обласної ради чи до Верхов­ної Ради. І теж шукаємо допомоги у влади. Те, що сказав Стус, — не стосується нинішньої влади. І тієї — теж. Там ішлося про ворога держави. А тут — про байдужість.
— Як Ви ставитеся до конкурсу “Коронація слова”? Має він вагоме значення для сучасного літературного процесу в Україні?
— Так, мабуть, будь-який конкурс, якщо його проводять професійно, має благородну мету, — це добре. Особливо для молоді.
— Чи є такі книжки, які Ви перечитуєте час від часу?
— Це українська класика. У мене є полиця з українською літературою. Панас Мирний, Нечуй-Левицький, Франко… Дратують малоосвічені критики, які стверджують: є велика російська література, а українська — “не доганяє”.
— Що Вас потягнуло до віршів?
— Я їх для себе пишу ще від 1950-х років. Коли пас корову, брав зошит і писав. Змалку хотів бути письменником. Але я надто пізно почав працювати над собою професійно. Аж у 24 вступив до університету. Вірші — то інтимний пласт мого життя. Чотиритомник Гемінгвея починається з віршів, Євген Гуцало видав вірші, Олесь Гончар писав…

“Бог нам дає час, щоб ми відшліфували себе”
— Ігор Бондар-Терещенко вважає, що “література західно­українського регіону” мала б розвиватися в “західному напрямку…, аніж крокувати легким шляхом на ще не спаплюжений Мазохом та Іздриком літературний Схід”. Ваш коментар.
— Західноукраїнської літератури (сучасної) немає, принаймні немає відповідних облич. Питання розв’язав би і, може, розв’яже Літературний інститут. Він повинен мати відділення теорії. Випускники того відділення і вносили б свої пропозиції, був би всебічний огляд сучасної української літератури.
— Пам’ятаєте, з чого почалося національне відродження в Україні? 1986 року на травневому з’їзді письменників УРСР виступив російський поет Єгор Ісаєв. Те, що він говорив, прокоментував у своєму виступі Борис Харчук, автор роману “Волинь”: “Шановна Москва! Не присилай іншого разу на наші з’їзди таких дурнів, як Єгор Ісаєв. Тому що у нас своїх дурнів багацько!”
— Пам’ятаю я той з’їзд і виступ Б. Харчука. Коли говорили про радянське мистецтво — ще за тих часів, то казали, що ми — народи-брати. Був такий ідеологічний штамп. А про українську літературу в Росії взагалі не мали жодного уявлення. Я був у складі десятьох українських письменників у 80-х роках, які звітували в Москві, у Тюмень потім потрапив. Там було багато молодих людей, випускників університетів, але про українську літературу вони поняття не мали. То ми їм у Москві розповіли про нашу літературу. Цікаво, що звітували тоді тільки львівські письменники. Було б добре, якби наша Спілка влаштовувала звіти письменників по областях. Хіба ж не диво, що мій роман “По той бік ночі”, який мав 40 рецензій, до читача не дійшов. Я не нарікаю. Розумію, що нині треба самому бути менеджером своєї книжки.
— Микола Вінграновський ще багато років тому запитував:
Прозрімо ж, люди! Люди ми чи ні?
Чи ми раби борщу і сала?
То прозріємо нарешті?
— Прозріємо обов’язково. Через якийсь час. Бог нам його дає, щоб ми відшліфували себе. Маючи таких глибоких поетів, як В. Стус, М. Вінграновський, І. Калинець, маючи глибоку тисячолітню культуру, Кам’яну могилу, яка в нас є, — відшліфуємося.
— Шарль Бодлер вважав, що “художник перед мораллю не відповідає. У нього повинен бути талант, а не добрі наміри”. Мав він рацію?
— Українські письменники інші, ніж Бодлер, Верлен. Ми дуже поволі виборсуємося з напівколоніального існування. Культура підневільних народів дещо відрізняється від культури повністю розкріпачених народів.
— Як Ви ставитеся до висловлювання Анатолія Стріляного: “Сім’я для мене все-таки вище від нації, ви вже мені, друзі, вибачте”?
— А я вважаю, що Гельсінкські угоди грішать однією річчю. Їх підписували представники тих народів, які вийшли на биту дорогу. Має бути право нації попереду. А вже тоді — права людини.
— Чому українцям так тяжко порозумітися один з одним?
— Бо чомусь не любимо і не шануємо один одного.
— Хто від кого більше залежить: письменник від читача чи читач від письменника?
— Я колись сказав одному старшому колезі, що мене не цікавить читач. Він обурився і частково мав рацію. На читача треба оглядатися. Поезію В. Симоненка читає кожен, а в І. Калинця чи В. Стуса — поезія інтелектуальна й абсолютно недоступна. Як тут судити?
— Як поезія “на виріст”…
— Напевно. Зразок — Т. Шевченко. У нас вдома був “Кобзар”1900 року. Часто мій тато брав верету, “Кобзар” і в саду собі читав. І якось сказав: “Тут Шевченко написав про моє життя”. Так, бо тато ріс сиротою. Треба, мабуть, писати так, щоб боліло і рафінованому інтелігенту, і людині фізичної праці.
— Які свої твори вважаєте найкращим доробком?
— “Примови проти темряви” — збірка оповідань і новел. Причому написані вони у різних форматах: і в модерновому, і в звичному. А друга — роман “По той бік ночі”. Це розповідь про долю вояка УПА. Роман, як на мене, вдала спроба художнього осмислення недавніх подій національної історії в самоідентифікації сучасного українця. Подумати тільки — армія, яка воює лише трофейною зброєю, протистоїть не лише гітлерівській армаді, а й понад десятиліття — такій потузі, як російська імперія… Маємо лише за одне десятиліття стільки взірців подвигів, що могли б ними поділитись із цілим світом.
Роман до читача, на жаль, не дійшов. А висувався на здобуття Національної премії імені
Т. Шевченка. До речі, це той роман, який я писав уже не як учень у літературі, а сказати б, той, хто вже освоївся в письменстві.
— Як Ви вважаєте, чому не дійшов?
— Окупація нашого культурного, чи, як кажуть тепер, інформаційного простору, робить мільйони українців байдужими і до свого історичного минулого, і до того, що відбувається в Україні нині. Словом, випробування українців на живучість триває. Тому українцям щодня варто нагадувати про тих, хто в минулому високо піднімав рідні прапори, освітивши їх власними світлими душами.

Спілкувався Богдан ЗАЛІЗНЯК

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment