Микола ВІнграновський (1936—2005) Мистецтво чаклування: модерн у національних шатах

Упорядник і автор
літературнокритичних розвідок лауреат Національної премії ім.
Т. Шевченка
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ

Не одійде мій голос, голос мій не відлюбиться
і не одійде…
М. Вінграновський

Сублімація дитячого в доросле, звичного у фантастичне й навпаки — це Вінграновський. Одна з найулюбленіших його масок. Із нею він не розлучався до кінця життя.
З листа С. Городецького Блоку: “Міф — це найбільша брехня. А велика брехня — це істотна ознака тієї великої, здорової поезії, якої так тепер хочеться. Бреши по правді — ось формула, тобто так, щоб тобі повірили. Вигадуй, видумуй, і це буде найпотрібніша поезія” (виділено автором).
Істинний Вінграновський той, який “бреше по правді”; “А тим часом над лиманом чорт зубами тягне хмару, другий ззаду підпихає” і далі за текстом. Як тільки вигадка стає самоціллю, вона обертається на нісенітницю. Це відчує (відчув) кожен, хто прочитає (прочитав) “Северина Наливайка”. Кажу про окремі епізоди.
Йому писалося в роки неволі і не писалося в роки хором оспіваної свободи. Чому? Чи не тому, що свобода явила рабське обличчя? Мої маргіналії на берегах його віршів сумбурні: позитив упереміш з негативом. Спробую означити найсуттєвіше.
Налаштованість поета на усне мовлення. Пафос, модний тоді космізм у пишних шатах красномовства. Довженківська поетика з її надмірностями — довженківщиною. Сукупний чар — образний і мовний. Україноцентризм. Він присутній навіть у тріскучій риториці. “Демон” як спроба намацування путівців у плані філософічному. Засоби: звукопис, метафорика, ефект повтору. Першіліпші ілюстрації у такій же послідовності: “Сива стомлена сутінь снігів, слід сорочий і заячий слід”. “І квітів жовтосиня повінь біжить навшпиньки до Дніпра”. “Сестри білять яблуні в саду”. “Марія” як дотримання традиції: “На базарі рученьки ісклала, в білій хустці, в сірім піджаці, на хлібину голову поклала, задрімала в хліба на щоці”. Початок гри, що стане нормою: “Джмелі спросоння — буц! — лобами! Попадали, ревуть в траві”. Підвищення ліричної температури. Озирання на Пушкіна: “Коли моя рука…”. Творення власної поетичної мови (“У синьому небі я висіяв ліс…”). Намагання діяти синтезом. Уміння лаконічно передати піднесений душевний стан (“Широка ніч” та інші). Налаштованість на прості радощі і як наслідок — увиразнення конкретики. Доросла дитячість чи дитяча дорослість. Тому, либонь, і не виділив віршів для дітей в окремий розділ, що їх призначення — достукатися до первинного. До тієї солодкої омани, яка загнана в печери пам’яті. Наїв як облагородження, а не ґандж. Але й реальність. Заклинання від зворотного (“Не дивись…”). Вірш “Дванадцять рублів пенсії”, а в ньому: “І босі її ноги у пороші дрібненько пухкають, як темні два листки, по спориші, по баранцях додому” (зблиск з накопиченого колишнім хлопчиком). Поезія як несподіванка. Мовні неправильності, що стають правильностями поетичними. Опосередкована присутність Шевченка чи й Мисика (“Сумні без батька”, “Оксана”).
Коли поет при силі, не шкодять навіть банальні рими. Зокрема й там, де зміщуються два плани: реальний і фантастичний. Здатність обертати на святкове буденне, так ніби він побачив його вперше. Доглибна прозірливість за не завжди прозірливого висловлювання. Поет мовби підштовхує доуявлювати, домислювати те, що тільки назване чи й не назване зовсім. Навіть коли це видається абсурдом.
Світ Вінграновського — не ящик Пандори, а скриня з таємницями і чудесами. Світ благородних поривань й одухотвореної інтимності. Власність казкаря, який зупинив час.
Але будьяка зупинка часу — не тільки здобутки, а й втрати. Бо це час зачинений у собі, позбавлений циклічності, отже, приречений на самоповтори й одноманіття. Він привабливий, але завузький для польоту. І хоч поет літає високо, це літання в просторі, обмеженому ним самим. Така його планида. Озирнімося на генія: як писати, запрограмовано природою самого таланту (Гете).
Негації природи цього хисту співіснують з позитивом. У тій чи тій мірі вони простежуються на всіх етапах творчості. Виокремити їх нескладно. Надмір матеріалу без урахування того, чи конструкція витримає. “Архітектурні надмірності”. Піротехніка для сцени, декламація з декораціями, а не схильність до “самотнього висловлювання”, як у Лєрмонтова (Зайцев). Не завжди виправданий виклик логіці. Вигуки як заповнення смислового вакууму. Розбалансованість строф: два чи й більше віршів в одному (“Ти бачиш…”, “Я скучив по тобі…”, “І є народ…”, дві передостанні строфи, “Рябко і дощ”). У цьому зв’язку: той же Б. Зайцев захоплювався імпровізаційним хистом Бєлого, та підкреслював при цьому — “но постройкой не владел”. Надуманість: “І квокче сонце і хати”. Ложка цукру на відро води: чудові рядки, що губляться у словесній гущі. “І сизий цап — іранський шах”, “чорний чай Цейлону”, танський фарфор, кімоно і т. ін., як ефектні, але й сторонні тіла в контексті віршів. Редакторські недогляди (ідеться про вибране, видане у “Бібліотеці Шевченківського комітету”): бряцати замість брязкати, бряжчати, запахнувши (поли) замість загорнувши, “і душа вже дзеленчить, як шкло”: подвійне “ш” глушить звук. Доречніше б — скло. Дрібниці? Плями й плямочки на білій сорочці таланту? Що ж, можна й так…
Чим же передусім бере цей поет? Оригінальністю ліризму, у якому дивним чином традиція не дає впасти новаціям, новації ж підпирають традицію, а в підсумку маємо сплав, що сприймається як модерн у національних шатах. Тому незрідка Україна й смертна жінка зливаються в нього в один образ, а якщо й дистанціюються, то при невтраті романтичного наїву, а він — одна з чеснот лірики.
Вінграновський — майстер сколихувати застійні плеса свідомості. Це ж він сказав, що не має зла до жодного народу, щоб потім видихнути: “Чому ж тоді все важчає мені на світі жити в множині духовній?” Коли ж зронив: “Могил нема. Могили повтікали. Дніпро утік — лишилася вода”, “І нипає помазаником Божим півправда, півсвобода, півжиття”, а потім і знамените — “Ми на Вкраїні хворі Україною, на Україні в пошуках її”, — то тільки сліпого й глухого не пройняли ті рядки.
Трагізм у тому, що формула актуальна й досі. Досі шукаємо Україну в Україні. І все важче її знаходимо. Він знайшов її у своєму серці. Створив як Пігмаліон Галатею. Але в Галатею вдихнула життя Афродіта. Він же вдихнув сам, оточив муром, впустив туди свого Наливайка, але не того, якого живцем спалили у мідному бику у Варшаві, і — зачинив браму. Та з’ясувалося, що й брама не порятунок.
Вінграновський у певному сенсі — метафора України, як і Шевченко, хоча, звичайно ж, не той масштаб.
Він — прекрасний анахронізм, якому у такій формі не дано повторитися: повтікали села — опора, живильня і першопоштовх українського духу.
Цей поет був популярним і тоді, коли мовчав роками. Щоправда, популярність, як відомо, не завжди показник якості. Чужа думка: читацьку прихильність має той, чия особистість не вельми вивищується над загальним рівнем. Її висловив олімпієць Гете, а він не міг поскаржитися на брак уваги до своєї творчості і до себе. Так — і до себе.
Вінграновський ще й заступав свою творчість собою. Це одна з причин, чому навіть промахи його сприймалися як щось другорядне. Він був вродливий тією степовою вродою, з якою асоціюється тип українця. Природа подбала про гармонію між його зовнішністю і словом. Поет випромінював такий же чар, як і його поезія. Надто коли хотів сподобатися й артистично грав на струні ласкавості й уваги, його притягальність відчували навіть люди, не пов’язані з літературою. Метушню навколо себе він сприймав як належне. Навіть тоді, коли вступив у пору вимушених самообмежень і ностальгійно проводжав очима чарку, яку пили інші. Незатишно почувався лише, коли при ньому заводили вчені розмови. Це була не його стихія. Він хворобливо реагував на неувагу до себе, нудьгував, намагався уникати подібних ситуацій.
Бував і небезпечним. Коли щось зачіпало за живе, обличчя пересмикувалося, багряніло, карі очища буксували на тому, хто мав необачність висловитися упоперек. Це був сармат і скіф в одночассі, підпилий січовик, козак Мамарига, Жбур з “Наливайка” чи й сам Наливайко в гніві.
Такий характер і такого поета міг породити тільки степ — серце України. Ось чому те непоясниме в нас, про існування якого ми інколи й не підозрюємо, раптом вдячно озивається у наших генах навіть на його недосконалості. Довженко знав, кого брав в учні.
Саме його українськість, здатність словом викликати дух предків, зіграла домінуючу роль у тому, що, лишившись переважно поетом юної думки і слова (Розанов), він створив своє осібне магнітне поле.
Інтимна лірика Вінграновського — порятунок від корозії любовної теми в нинішній літературі, де поліфонія стосунків чоловіка й жінки, уся їхня складність і метафізика зводяться до гри гормонів. До тієї біомеханіки, що, за А. Григор’євим, “и псами храма понята”. З огляду на це, Вінграновський — то й тисячолітня традиція в її аристократичному вияві.
Навіть Сосюра, давши зразки патриціанської лірики, опускався до найгрубішого натуралізму й вульгарності. Вінграновський і в сум’ятті, у наближенні до стану любовіненависті зберігає за жінкою право на частку небесної власності, а не обтинає їй крила. Він уміє поглянути мовби збоку і зачудуватися нею як мистецьким твором. Звідси й лицарський жест, фактично майже втрачений лірикою.
Дзюба назвав Вінграновського чарівником слова. Так воно і є. Як уже мовилося, у частині творів дуже непросто збагнути до кого, власне, звертається поет — до жінки чи до України. Ця загадковість функціональна: вона — один з елементів поетичного чаклування.
Поет, який щонайменше був схильний до філософем і силогістики, ще коли назвав свій вік віком цивілізованих калік. Втрати ж намагався компенсувати тим, що не завжди надається до найменування — на це й таємниця таланту.
Пейзаж у Вінграновського теж неоднозначний. Він як добування корисних копалин.
Сьогодні на поета наводять глянець. А він — втеча від осмислення. Уникання відповіді на питання про промахи чи й поразки. Уже твердо можна сказати: уся складність роботи душі у її всеохопленні, уся амплітуда її коливань, що пов’язана з трагізмом існування, явлена в нього тільки частково. Сильний гравець на своєму полі, на чужому він почувався невпевнено. Імпульс — реакція на подразник, а не рефлексія — його сила. Він зупинив свій крок (“…непевний кроче мій, не йди….”) на тій межі, за якою пітьми більше, ніж світла, і назавжди лишився екзальтованою дитиною, яка побоюється складних питань і не знає на них відповідей.
Але цей поет ще й уособлення того образу поета, який підсовує нам наша патріархальна уява. Він, повторюю, мав дивовижну інтуїцію на материзну. Цим і взяв. Навіть лад його фрази — інтонаційний, синтаксичний виказують у ньому глибинно своє, родове. Тут логічно знову зблизити його з Шевченком. До речі, як і Шевченка, перекладати його — намучитися: губиться головне, лишається тільки те, що на поверхні. Тому він так болісно реагував на російські переклади і відмахувався від них обома руками.
Перечитуючи віддавна читане, я з подивом відкрив, що попри невеликий обсяг поетичної спадщини, за кількістю ліричних шедеврів чи принаймні наближенню до них, Вінграновський не поступається старшим поетичним авторитетам, у тім числі і Тичині.
Є в поета вірш “Відпахла липа, білим цвітом злита”. Паустовський порівнював літературу з липовим цвітом і нагадував: поблизу чути не так, більше — на відстані.
Вечірнє

Чорніє повітря… шляхи засиніли,
Гойднулися квіти пахучими снами,
Натомлені села вечеряти сіли
Під грушами, вишнями і небесами.

І, тихий туман пригорнувши до себе,
Вечеряє поле піснями з долин,
Над селами й полем вечеряє небо,
Вмокаючи в ріки хлібини хмарин.

І серце вечеря своїм сподіванням,
І думкапорадниця мріями свіжими,
Вечеряють очі просторами ніжними,
І губи вечеряють чистим мовчанням…
1954

* * *

Над Чернівцями вороняччя,
Над Чернівцями голуби,
І поетичним щастям плаче
Михайла погляд голубий.
І сміх, і шепіт серцю милий,
Гуцулки погляд чорнокрилий,
Як птича тінь? Небесна тінь!
Під небом зустрічі й розлуки
Карпатських вин таємні руки
Нам загойдали далечінь.
І час гойдається, і гори,
І день, і ніч, і щастя й горе —
Чи не гойдаємось і ми?
В зіницях просторінь безмежна,
Як світ у птиці під крилом,
І — качка дика, обережна —
Нога гуцулки під столом.
1957

* * *

Коли моя рука, то тиха, то лукава,
В промінні сну торкнеться губ твоїх
І попливе по шиї і небавом
З плеча на груди, із грудей до ніг…

Коли твоя рука, солодка, ніби слава,
Червонооким пальчиком майне
В лимонній тиші і коли мене
У темну глибину повергне темна слада —

У білій лодії тоді ми пливемо
По водах любощів між берегами ночі:
І голоси у гніздах ластівочі
Стихають тихо… Золоте кермо

Заснулої хмарини понад полем,
І спить рука в руці, і на щоці
Краплина щастя, виказана болем,
До ранку світиться…
1965

* * *

У синьому небі я висіяв ліс,
У синьому небі, любов моя люба,
Я висіяв ліс із дубів та беріз,
У синьому небі з берези і дуба.

У синьому морі я висіяв сни,
У синьому морі на синьому глеї
Я висіяв сни із твоєї весни,
У синьому морі з весни із твоєї.

Той ліс зашумить, і ті сни ізійдуть,
І являть тебе вони в небі і в морі,
У синьому небі, у синьому морі
Тебе вони являть і так і замруть.

Дубовий мій костур, вечірня хода,
І ти біля мене, і птиці, і стебла,
В дорозі і небо над нами із тебе,
І море із тебе… дорога тверда.
1965

* * *

Вже небо не біжить тим синьобілим бігом
В своєму зорехмарному ряду.
Завіяло, заговорило снігом
У полі, попід садом і в саду.

Погасло небо, і землі не чути.
Сплять босі села в хаті на печі.
І сняться їм борщі, та калачі,
Та день будущний, миром не забутий.

Лиш царство заяче гасає і живе,
Бринить деінде безголовий сонях,
І скиртадума у сніги пливе,
Пливе стара, позаторішня соня…
1966

* * *

Так треба. Повернень — доволі!
Не треба. Даремно.
Недолі потреба?
Напевно, недолі…

Недолі, напевно, потреба? Недолі?
Даремно!
Не треба! Доволі
Повернень! Так треба.
1966

* * *

Не дивись у сніги на дорогу оту,
Не дивися на заячий слід у сльоту,
Не дивись на крило, не дивись на стебло,
Не дивися на те, що було і цвіло.

Не дивися на небо, де хмари пішли,
Не дивися на сон, де наснилися ми,
Не дивись на сльозу, що покинута в пил,
Не дивися на пил полинових могил.

Не дивися на люд і на вулик його,
Не дивись на ім’я від наймення його,
Не дивися на те, на що завжди дививсь, —
Ні на що, ні на що, ні на що не дивись!
Не люби свого батька — ту руку стару,
Не люби його саду вишневу кору,
Не люби свою матір в печалі й жалі,
Не люби її кроки м’які і малі.

Не люби свого сина від колиски його,
Не люби товариства від порога його,
Не люби всього світу, себе не люби,
Не люби свого духу —
домовину роби!
1969

* * *

В кукурудзинні зза лиману,
Де тихі дині в жовтих снах,
Де зайченята плачуть маму
І голубим сміється птах,

В невільнім вив’яленім літі,
Де в переліті вже крило,
Де сохнуть далі перемліті
І за селом сидить село, —

Мене окликнув хтось! Був голос
Жіночий — вогкий і тремкий.
Я оглянувсь — ніде нікого:
Ні губ, ні кроку, ні руки.

Але душа моя затерпла —
Відкрилась голосом отим
Дорога біла середстепна,
Де йшлось великим і малим,

А множество вже стало станом
Позаду мене в небесах…
І я заплакав над лиманом,
Де голубим сміявся птах!
1970

* * *

Поїхали на Сквиру, на гриби,
На свіже слово, на меди на темні,
Поїхали за тінями орди,
Що вічно юні, вічно і зелені.

Де дядько крише підсвинкам буряк,
Де тітка гусям — гиля, гуси, гиля! —
Де жовтими свічками коров’як
На наших на козацьких на могилах
Цвіте і плаче жовтими слізьми,
Очима жовтими — однаєдина квітка!
Любове дорога моя бездітна,
Моя удово, вибачте, — це ми.

Ми карасів наловим до обіду,
У балачки полізем як на те,
І так поїдемо і зникнемо без сліду,
Що й коров’як на нас не зацвіте.
1970

* * *

Не руш мене. Я сам самую.
Собі у руки сам дивлюсь.
А душу більше не лікую.
Хай погиба. Я не боюсь.

Переживу. Перечорнію.
Перекигичу. Пропаду.
Зате — нічого. Все. Німію.
Байдужість в голови кладу.

Одне я хочу: старій швидше,
Зів’яльсь очима і лицем,
Хай самота тебе допише
Нестерпно сірим олівцем.

Погасни. Змеркни. Зрабся. Збийся.
Збалакайся. Заметушись.
Офіціантським жестом вмийся,
Але — сльозою не молись.

Не — відбувалось. Не — тремтіло.
Не — золотіло. Не — текло.
Не — полотніло. Не — біліло.
Не… — Господи! — не — не було!

Як танський фарфор — все минає:
Корою, снігом, рукавом…
Лише бджола своє співає
Над малиновим будяком.
1972

* * *

Сумні без батька двоє діток цих.
На пагорбах, на вицвілім стернищі
Одне пасе козу, друге пасе корову,
А мати із сапою день при дні
На буряках на школу, і одежу,
Та на харчі вже грішми заробляє
Й поволі старіє щовечора сама…
Вони ж собі обоєнько удвох
Тихенько граються та сваряться тихенько…
Я вже забув, як звати їхню маму.
Якщо ж і не забув — то що із того? —
І цинкове відро на лишайчастій лаві,
Та їх обох, темнавих в темноті,
Одне до одного притулених в дрімоті.
Їх не забув я. Не забув сапи,
Що їх обсапує для школи, та одежі,
Та для харчів, та й більше ні для чого…
Я вже забув, як звати їхню маму…

Її ім’ям мій освітився хрест.
1974

Елегія

Одійде, і вишневі сади одійдуть,
Одійде, і моя біля тебе пора одійде,
Не одійде, не знаю, але не одійде,
Оте люблене раз на плечі, на щоці, на устах.

Одійде, і вишневі сніги одійдуть,
Одійде, і твоя біля мене пора одійде.
Не одійде любов — серце в серце влетіло! —
вона не одійде,

Аж як вив’ялить час
і плече, і щоку, і уста.
Одійде, і вишневі літа одійдуть,
Одійде і пора — і моя, і твоя одійде,
Не одійде ріка, що веде нашу пам’ять,
вона не одійде —

Білий цвіт поколінь,
на плечі, на щоці, на устах.
Не одійдуть сади, і сніги, і літа, і бринінь
не одійдуть.
Все впада у ріку, а ріка у мій голос впада.
Не одійде мій голос, голос мій не відлюбиться
і не одійде

На зорі і в зорі,
на плечі,
на щоці,
на устах.
1976
* * *

Вас так ніхто не любить. Я один.
Я Вас люблю, як проклятий. До смерті.
Земля на небі, вечір, щастя, дим,
Роки і рік, сніги, водою стерті, —
Вони мені одне лиш: Ви і Ви…
Димлять століття, води і народи…
Моя Ви пам’ять степуковили,
Зорі небесний голос і свободи.
Дивіться, гляньте: мій — то голос Ваш:
Як світиться він тепло на світанні…
Я Вас люблю, як сіль свою Сиваш,
Як ліс у грудні свій листок останній.
1976

* * *

Темніє вечір, вівці і горби,
Погуцали під гору дві смереки,
Боками світять хмари і гриби,
І світить Шлях, що із Варяг у Греки.

Поворухнися, дощику, і стань!
Полоскочи метелику за вухом,
А там піди, як схочеш, на Обухів,
Обухова не схочеш — на Саврань!

І ти, темнава птице, не лети
Із мого серця в летище далеке —
Вечірнє слово тихо засвіти,
Як світить Шлях, що із Варяг у Греки.
1980

* * *

У лісі темно. В лісі ніч.
Сидить навпочіпки світання,
І дотліва вогнева тліч,
Жовтіє в сніг дорога санна.

Під верболоззям в казані
Чорти різдвяне тісто місять,
Й на золотому ковзані
Чумацьким Возом править місяць.

Пливуть в далеке і бліде
Повільних кучугур повали,
І Ніжин з посівання йде,
Іде додому від Полтави.
Ще б трохи Ніжину пройти,
Ще б трохи Ніжину — і вдома:
Та в лісі темно. І чорти.
А їхня вдаченька відома:

На сніг посадять без розмов,
До калача зігріють кави
І — йшов додому від Полтави,
Проснувся — у Полтаві знов!
1980

* * *

Ні жінки, ні хати тієї нема,
Старі лиш валяються капці,
Та вітер зі степу несе у лиман
Осіннє насіння акацій.

Та згорблена стежка в глухій кропиві
Показує небо по зорях.
Самі доглядаються груші криві,
Промерзлі калюжі прозорять.

Порипує думу присохлу свою
Потріскана корба кринична
Та зиркає в двір з дерезиповію
Сім’я молоденька лисича.

Із ферми несуть корови на рогах
Бідони й цистерни молочні,
І пісню про жінку в дощах і снігах
Співають коров’ячі очі.
1981

* * *

Країно чорних брів й важких, повільних губ,
Темнавих губ, що їх не процілуєш.
Як тепло ти лежиш, як тепло ти німуєш,
І понад нами місяцьоднолюб!

Лиш очерет навстоячки щось пише,
Навпомацки по шепітній воді,
І над водою й очеретом тиша
Виводить в небо зорі молоді.

Там час себе по ниточці тороче,
А тут, а тут, де все тривога й щем,
Де до душі душа притислася і хоче
Іще, іще!… але куди ж іще?
2003
* * *

До нас прийшов лелека
З косою на плечі,
Води напився з глека
Та й сів на спориші.
І так сидів лелека,
І думав те, що знав:
Пропало десь далеко
Все, що косити мав.
Пропало десь далеко,
Не видно вденьвночі…
І плакав наш лелека
З косою на плечі.
1963

* * *

Цієї ночі птах кричав
У небо відлетіле,
Цієї ночі сніг упав —
На чорне впало біле.

Цієї ночі уночі
Ми тихо говорили…
Різдвяні пахли калачі,
Шибки в мороз горіли.

З далеких берегів і лоз
В цю снігопадь лапату
Приніс від зайця Дід Мороз
І дещо нам у хату.

Один лиш птах кричавболів
За морем, за горами,
І наш різдвяний стіл білів
В кутку під рушниками.
1963

* * *
Ластівко біля вікна,
Ластівко нашої хати,
Що тобі, ластонько, дати:
Меду, борщу чи пшона?

Ластонько, літа кінець.
Діток твоїх би до хати,
Я научу їх писати:
Небо, Дніпро, горобець…

Ластонько, де не літайсь —
Мало налітатись вволю:
Ще народись та удайсь
В небо, Вітчизну і волю.

Так воно в світі і є,
Так воно є, щоб літати…
Горечко рідне моє,
Ластівко нашої хати.
1965

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment