Скарби вокальної класики — українською Юрій Отрошенко. П’єси і переклади співаної поезії. К.: Арт Економі, 2012. — 360 с.

Максим СТРІХА,
професор кафедри перекладу Київського університету імені Бориса Грінченка

Книжка, про яку напишу, потрапила мені до рук випадково: її приніс київський науковець, співробітник Інституту електрозварювання Володимир Тольба, який услід за своїм батьком, легендарним диригентом Веніаміном Тольбою, досі віддано переймається тим, аби українська звучала з наших оперних сцен. Про автора книги, київського лікаря Юрія Отрошенка (1937—2012) я ніколи раніше не чув. Але швидко пересвідчився, що ця книга — особлива серед наших книжкових новинок. Окрім невеликої віршованої драми “Мазепа” і уривків з іншої віршованої драми “Маруся Чурай”, вона складається з перекладів. Причому переважно — з перекладів текстів, призначених для співу: від класичних арій і романсів до бардівських пісень і популярних шлягерів.
…За часів дитинства автора цієї рецензії радіо транслювало не лише “барабанні” кантати, присвячені черговому “з’їздові рідної партії”. Досі пам’ятаю голоси Івана Козловського, Бориса Гмирі, Михайла Гришка, Лариси Руденко, які виконували арії Верді й Бізе, романси Шуберта й Лисенка (список співаків і композиторів можна продовжувати!) Кожен такий твір був мікровиставою, де вирували пристрасті й почуття. І він спонукав слухача полюбити добру класичну музику…
Наголошу на важливій обставині: так було тому, бо й арії, і романси звучали тоді в перекладах. Текст був зрозумілий — і разом із музикою він змушував слухача співпереживати. Винятково українською аж до кінця 1970-х звучали й вистави Київської опери. Переклади для них робили Максим Рильський і Микола Бажан, Борис Тен і Микола Лукаш — люди, наділені не лише дивовижним відчуттям слова, а й тонким розумінням музики.
Протягом двох останніх десятиліть ситуація разюче змінилася. Українська зникла зі сцен наших оперних театрів, де тепер воліють виконувати все винятково “мовами оригіналів”. Тому музичні драми Верді й Вагнера, комічні опери Россіні й Доніцетті відразу ж перетворилися на костюмовані концерти, де співаки старанно виспівують механічно завчені вокалізи. І трагічна напруга почуттів, й іскрометні жарти — зникли майже безслідно. Хоча великі композитори минулого неодноразово наголошували — опери мусять звучати в перекладі, мовою, зрозумілою для слухача.
Справді, в усьому світі гору беруть глобалізаційні тенденції. І не лише в мистецтві. Але при цьому англійці зберегли поруч із Ковент-Гарденом, де опери виконують мовою оригіналу, й Англійську націо­нальну оперу, де все звучить лише в перекладі. На жаль, ми в Україні поспішили знищити явище українськомовної опери й українськомовної вокальної класики взагалі.
Сьогодні майже скрізь у наших консерваторіях молодих співаків фактично вже не вчать працювати зі словом. Навіщо? Адже цих слів однак не розуміють ані слухачі, ані часто й самі виконавці. (Ази італійської їм ще так-сяк дають, а ось про якість їхньої німецької чи французької взагалі краще промовчати; ці співаки можуть і не здогадуватися, що в піснях Шуберта є зміст). Відтак є разюча відмінність між тим, як інтонував кожне слово в партії Ріголетто незабутній Сергій Козак (і від його “Та хто ж… отой… забитий?..” фізично по шкірі бігли мурашки) — і тим, як виспівують це їхньою квазі-італійською сучасні солісти Національної опери України.
Водночас вокальна класика (уже незрозуміла, а тому для більшості й нецікава) цілком зникла з наших електронних ЗМІ, які відтак виховують усе, що завгодно, окрім доброго смаку й високих естетичних критеріїв. Та й у філармоніях добрі концерти з програмами класичних романсів нині вже рідкість.
Але якщо сьогодні котрийсь із молодих (чи й старших) виконавців надумав був сформувати собі українськомовний класичний (чи й сучасний) репертуар — йому було б дуже непросто. Адже, на жаль, навіть класичні оперні переклади Рильського, Бажана й Лукаша здебільшого ніде не друкувалися…
Книга перекладів Юрія Отрошенка значною мірою заповнює цю прогалину. Ось як відтворено в ній знамениту “Застільну” з “Травіати” Верді:
Хто любить — хай візьме кохану
в обійми
І високо келих підійме!
Веселощів миті прийшли,
тож радіймо,
За любощі пиймо до дна!
А ось шляхетна й печальна пісня Вольфрама з Вагнерового “Тангайзера”:
Видінням смерті темна ніч лягає,
Долину чорним крепом покриває,
Душі, що мріє про височину,
Навіює жахливу таїну.
А ось — зворушлива пісня Сольвейг з Грігового “Пера Гюнта”:
Пролине зима і весна, наче мить,
Весна наче мить;
Вже й літа нема і осінь промчить,
І осінь промчить.
А ось — популярний романс Таривердієва на слова Цветаєвої з відомого кінофільму:
Не ваша я і ви іще не мій,
І мучусь я із того і радію,
Що я із вами — на землі одній
І що на щастя — маю ще надію.
А ось — пісенька Булата Окуджави, що стала своєрідним гімном “шістдесятництва”:
Хто б звів меча на наш союз –
Найгіршої діждеться кари,
Я за життя його не дам
Бодай ущент розбитої гітари.
Автор рецензії стримує в собі бажання й далі цитувати уривки з улюблених арій, романсів і пісень. Натомість він хоче наголосити: ці переклади часом є більш, а часом менш вишуканими. Часом вони цілком оригінальні, а часом — радше є наслідком редагування варіантів попередників (це вважають цілком прийнятним німці: мовляв, навіщо відмовлятися від чужих вдалих знахідок, підкоряючись правилу “нехай гірше, аби інше?”). Але в усіх випадках ці переклади бездоганно вокалізуються і прекрасно лягають на музику.
Адже вокальний переклад має свої особливості. Скажімо, вища нота неодмінно дасть наголошений склад — і тому навіть дуже добрий переклад “для читання”, зроблений без зазирання в ноти, може при співі “не звучати” (або й звучати пародійно). Натомість переклади Юрія Отрошенка — то саме добрі вокальні переклади, з якими співакам буде легко й зручно.
Мені хотілося б, щоб ректори наших консерваторій і музичних факультетів педагогічних ВНЗ неодмінно придбали цю книжку для своїх бібліотек і рекомендували її викладачам і студентам. Адже тільки з відмови від бездумних вокалізів на механічно завчені чужомовні тексти й повернення до осмисленого слова може розпочатися ренесанс вокальної класики в Україні, її повернення до масового слухацького загалу. Втім, знаючи, хто сьогодні здебільшого керує в нас вокальною освітою, я не маю з цього приводу великих ілюзій.
А ось для здійснюваного силами ентузіастів з українськомовної “Вікіпедії” проекту “Світова вокальна класика — українською” книга перекладів Юрія Отрошенка стане справжньою знахідкою. І, можливо, саме так, через інтернет, почнеться таки повільне, але неухильне повернення української мови в царину класичного співу. І тоді, коли це, нарешті, відбудеться, майбутні виконавці й слухачі з вдячністю згадуватимуть київського лікаря швидкої допомоги, який за велінням серця, всупереч моді й обставинам, перекладав вокальну класику українською.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment