Володимир ФЕРЕНЦ,
м. Івано-Франківськ
Мені доводилося аналізувати чимало проектів єдино справедливого, на думку авторів, закону про порядок застосування мов в Україні. Проблема мови була і є темою моєї багатолітньої громадської діяльності. Івано-Франківська “Просвіта” видала мій практичний коментар першого Закону про мови. Не хочеться повторюватись, але як відновлення історичної справедливості мовне питання вирішити вже не вдасться. Не вирішується воно і політично — лише для користі й гармонії суспільства. Це внесе такий потужний конструктив у життя суспільства, що всі сьогоднішні непорозуміння щезнуть самі собою і жити в такій державі стане набагато зручніше, приємніше і заможніше.
Треба визнати, що досі політики з обох боків трактували мовне питання надто спрощено і некваліфіковано. Одні робили це зумисно, інші задля легкого життя в політиці, але наслідком стала ситуація неймовірної плутанини понять і точок зору, часто помилкових і пропагандивних, у якій українське суспільство вже не сприйме жодного, навіть ідеального закону. Весь інформаційний простір України, поведінка більшості впливових людей і політиків працюють проти появи ідеального мовного закону. Громадське просвітництво безсиле проти такої інформаційної атаки на кожного з нас. А політичного просвітництва партій державницького спрямування наразі ще немає, як і немає досконалих партій такого типу.
Автори законопроекту від опозиції це усвідомлюють, висловлюючи сумнів у вірогідності його ухвалення Верховною Радою. Отже, текст має бути таким ідеальним і прийнятним для всього суспільства, який би агітував сам за себе всупереч критиці теперішньої більшості. Більш того, одночасно з реєстрацією законопроекту вся інформаційна потуга опозиції і поведінка кожного опозиціонера має щодня і щогодини переконувати суспільство у тому, що такий закон потрібен і насправді він не дуже стосується рідної мови громадянина, а вибудовує заповіді інформаційної єдності сильного суспільства, сильної держави. Політики повинні знайти переконливі аргументи за те, що інформаційно мобілізоване суспільство — це єдиний спосіб самозахисту від сучасної колонізації і визиску сильними світу цього.
Отже, пропаганда ідеального мовного закону може відбуватися тільки разом із потужним просвітництвом на предмет інформаційної безпеки народу. Нам потрібен такий законопроект, щоб у політично заангажованих адептів чужого впливу не було логічних аргументів проти, а пересічний громадянин інтуїтивно вимагав його прийняття. Сказано занадто сильно, бо таких громадян не багато. Замість двадцяти років політичного мовного просвітництва народ одержав такий же термін політичного зомбування на ворожнечу. Якісного просвітництва не відбувалося тому, що воно не було підтримане фінансово і медійно тими політиками, які мали б це робити, не говорячи вже про державну машину. Україна програла інформаційну війну і залишилось обмаль часу на те, щоб дохідливо пояснювати кожному безпосередній зв’язок між мовною гармонією і світовою силою держави, добробутом і захищеністю громадян.
Між іншим, Російська держава таку потужну позитивну пропаганду здійснює і водночас хтось платить інформаційним кілерам, які щодня переконують українців у протилежному. Тому в проекті позитивного мовного закону головне — мотивація до застосування тієї чи іншої мови у тих чи інших ситуаціях. А ще важливіше — організувати грамотне, спокійне і логічне пояснення народові мети врегулювання порядку застосування мов саме цим законом. Чи має законопроект від опозиції сильну мотиваційну формулу? Старий Закон про мови в УРСР таку мотивацію мав. Його преамбулу не зайве нагадати:
“Українська держава визнає життєдайність та суспільну цінність усіх національних мов і беззастережно гарантує своїм громадянам національно-культурні та мовні права, виходячи з того, що тільки вільний розвиток і рівноправність національних мов, висока мовна культура є основою духовного взаєморозуміння, культурного взаємозбагачення та зміцнення дружби народів.
Українська мова є одним з вирішальних чинників національної самобутності українського народу.
Українська держава забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, гарантуванню його суверенної національно-державної майбутності.
Виховування у громадян, незалежно від їхньої національної приналежності, розуміння соціального призначення української мови як державної в Україні — обов’язок державних, партійних, громадських органів та засобів масової інформації республіки. Вибір мови міжособового спілкування громадян України є невід’ємним правом самих громадян”
З написаного ще при УРСР виходило, що українська мова як державна працює на творчу ініціативу народу, зокрема господарську, на гарантію побудови в Україні суверенної національної держави. На утвердження державної мови спрямовувались усі політичні, громадські, державні структури та засоби інформації. Відразу ж після ухвалення закону чесні партфункціонери кинулись його виконувати і заговорили українською, аж поки вищі функціонери не остудили їхній ентузіазм, змусивши до першого акту правового нігілізму. В ті часи не виконати закон було неможливо, а фальшиво тлумачити закони і Конституцію тоді ще не вміли.
На жаль, преамбула законопроекту від опозиції потрібної мотиваційної сили не має. Її текст надто сирий і захаращений численними посиланнями на кшталт рішень Конституційного Суду, Венеціанської комісії і статей Хартії міноритарних мов. Подібні додаткові і дрібні, що не стосуються суверенної самобутності українського народу аргументи годяться хіба лиш як упереджуючий захист від критики тих, яким байдужі будь-які аргументи. А чесний закон про застосування мов призначений не для вдалої політичної полеміки, а для об’єднання суспільства, творення сильної національної держави як запоруки добробуту, свободи самобутності й захищеності власних інтересів від зазіхань сильних світу цього.
Цей закон Конституція визначає як основоположний і єдиний у царині застосування мов, тому в преамбулі й окремою статтею важливо наголосити на тому, що всі інші закони повинні, безумовно, узгоджуватися з цим законом. Цілком зрозуміле бажання авторів включити в закон розділ щодо усунення невідповідностей в інших законах, але це занадто перевантажує законопроект фактично другим, окремим законом про внесення змін до чинного законодавства на підставі дії ще не ухваленого, пропонованого закону.
Цей закон — єдиний, який повинні розуміти і правильно тлумачити не правники, а прості громадяни. Цілком резонно автори бажають перестрахуватися, сумніваючись у тому, що парламент такі окремі зміни до законодавства прийме, але ж порушення принципів будови закону неодмінно викличе критику фахівців і законопроект “поховають” як юридично неграмотний. Шкода, якщо законопроект спіткнеться на другорядній за значимістю, тенденційній критиці, адже він містить чимало вартих уваги, потрібних положень. Складається враження, ніби його робили поспіхом, не завжди звіряючи з поставленою метою, яка до того ж не має чітких обрисів у тексті преамбули. До речі, це вже друга редакція. Першу зареєстровану було відкликано і за короткий час дещо змінено. Формат статті не дозволяє подати ґрунтовний аналіз законопроекту, але зараз це ні нам, ні авторам не допоможе. Це не має сенсу, поки опозиція не організувала потужне громадське обговорення мовного законопроекту в пресі і соціальних мережах, а краще — на спеціально створеному для цієї мети, захищеному від тролінгу сайті. Зараз це тема № 1,
інакше не варто було починати.
Є небезпека в тому, що більшість спрацює на випередження, ініціювавши розгляд законопроекту з метою якнайшвидше його “поховати” ще до громадського обговорення. Тому опозиція в жодному разі не повинна погоджуватися на внесення цього законопроекту в порядок денний парламенту доти, поки не визріє позитивна громадська думка, оперативно врахована і, за потреби, внесена в третю редакцію. Просвітницька підготовка до сприйняття законопроекту і швидке реагування на критичні публікації мають набагато більшу вагу, аніж сам закон. Масове обговорення, якщо воно буде грамотним, впевненим і спокійним, багато кого з українців змусить задуматися над тим, навіщо вони в Україні і чи двадцятим є питання державної мови.
