У своїй статті “Регіональна мова на Луганщині витіснила державну” (“СП”, число 3 за 2013 р.) я розповіла про мовну ситуацію на Луганщині, де українську можна почути лише у віддалених селах, по радіо й телебаченню, та й то лише фрагментарно. А прочитати українською можна лише інструкції до медичних препаратів, а не документи держустанов, прокуратури й органів місцевого самоврядування, адресовані моїм краянам. Навіть луганські вулиці тепер іменуються російською та англійською (у місцевих русифікаторівможновладців свої специфічні уявлення про Європу).
Ірина МАГРИЦЬКА,
Луганськ
Думаю, приблизно така сама ситуація з державною мовою і в інших областях ПівденноСхідної України, де мешкає приблизно половина її населення, абсолютну більшість якого становлять російськомовні городяни.
Тому спілкуватися в тих містах українською можуть лише непересічні особистості, а домагатися, щоб і їхні співрозмовники в держустановах відповідали їм державною мовою, наскільки мені відомо, можуть лише двоє — луганець Сергій Мельничук і миколаєвець Анатолій Ільченко.
Але не всі тамтешні українці за духом можуть дозволити собі розкіш спілкування рідною мовою. Це властиво переважно тим, для кого українська — або мова їхнього дитинства, або мова їхньої професії. Бо сама психологія людини заперечує можливість звернення до співрозмовника мовою, якою володієш гірше за ту, якою тобі той співрозмовник, напевне, відповість. Що й казати, добряче попрацювало тут багато поколінь русифікаторів: за царату, за комуністів та їхніх духовних нащадків — регіоналів.
Особисто я спілкуюся з усіма луганцями українською, бо вважаю це демонстрацією не тільки своєї українськості, а й європейськості в морі навколишньої євразійської совковості. І переважна більшість моїх земляків ставиться до моєї літературної мови позитивно.
Я не стала б докоряти їм за те, що вони не спілкуються зі мною українською, та закликати їх до цього. Але інші харизматичні українофони докоряють місцевим українцям, бо вбачають у своєму особистому спілкуванні українською ледь не її порятунок у нашому краї.
І такі наївні українізатори, виявляється, є всюди. Нещодавно одна поважна газета опублікувала розлогі роздуми одного з них http://gazeta.dt.ua. Наприкінці автор доходить висновку, що доля української мови значною мірою залежатиме від мовної стійкості українофонів, приклад яких нібито наслідуватимуть й інші. І жодного слова про роль держави у цьому процесі.
Це було б смішно, якби не було так сумно. Бо в такому разі українська мова буде приречена, і ось чому.
Чому інші
не прислухаються
до українофонів?
Соціологи й політологи сходяться на тому, що людей із радянською (совковою) ментальністю в сучасній Україні від 75 до 80 %. І наївні ті, хто вважає, що це переважно росіяни та представники інших національних меншин. Абсолютна більшість совків в Україні — етнічні українці. Це насамперед ті, чиї пращури не витримали як українці потужного пресу тривалої насильницької русифікації та совєтизації, а також глибокого ментального зламу Голодомору 1933 року.
Вони виховували своїх дітей у пошані до Росії, росіян і їхньої мови та у зневазі до всього українського. І сьогодні їхні нащадки виховують своїх дітей та онуків так само.
Усвідомлення цього дає змогу пояснити чимало парадоксів нашого сьогодення. Перший із них — це, мабуть, та разюча ментальна прірва, яка існує сьогодні між Західною Україною та її південносхідною частиною. Перша не зазнала Голодомору взагалі, а русифікація там була значно менш тривалою та м’якшою, ніж на решті території України.
Цим пояснюються й відмінності Північної та Центральної України від нашого півдня та сходу. Бо, за Вадимом Скуратівським, ліс на півночі та лісостеп у центрі захищали селян від голодної смерті навесні 33го значно краще, ніж суцільний степ на півдні та сході. Звідси й трохи різні постгеноцидні наслідки Голодомору на тих теренах.
І русифікація в Полтаві, Чернігові та Житомирі була не такою ефективною, як, скажімо, у Харкові, Одесі, Донецьку та інших промислових містах півдня і сходу, куди під час індустріалізації Росії та СРСР переїхало кілька мільйонів росіян. Оце і всі історичні відмінності між різними частинами України!
Ось чому хохлів і совків більше в ПівденноСхідній Україні. До речі, тамтешні хохли зовсім не ображаються на таке принизливе для українця звернення. Навпаки, вони вважають його більш престижним для себе, аніж “українець”, бо хохол — то вже для них перехідна стадія (і це я дослідила особисто) від не шанованого ними українця до “надлюдини”, тобто росіянина.
Саме хохлам і совкам належать такі “перлини” нашого “фольклору”, якот: “Мне все равно, “ковбаса” или “колбаса” — лишь бы она была” або “Какая разница, хохол или русский — это одно и то же”.
І саме хохлосовками переповнена сьогодні Москва: від учених, студентів, рокерів і попсовиків до будівельників, землекопів і повій. Останніх там, до речі, за свідченнями мого знайомого москвича, більше, ніж їхніх колежанок усіх інших національностей (включно з росіянками), разом узятих.
І це не випадковість. І свідчення не лише ганебної соціальної політики уряду Януковича, а й непереборного потягу хохлосовків до найкращого для них міста у світі — Москви.
Додайте до цього те, що проросійською регіональною владою на півдні та сході України для тих хохлосовків вибудуваний найкращий мовний режим, і стане цілком зрозумілим те, що на тих поодиноких українофонів у всуціль російськомовних містах ті жертви нашого історичного розвитку дивитимуться саме так, як дивилися їхні батьки — як на божевільних або “бандерів”, і наслідувати їхній приклад добровільно не схочуть.
Може, вони, бідолашні, й схотіли б, якби перед референдумом 1991 року його організатори їх не обдурили, і така “кохана” ними ковбаса була у нас значно дешевшою, ніж у Росії.
Повернути рідну мову
українцям могла б тільки держава
Але цю безвихідь українська держава могла б перебороти, маючи на озброєнні історичний досвід Чехії та Фінляндії першої половини минулого сторіччя. Про те, що вона має на те повне моральноправове підґрунтя, дуже влучно сказав покійний Анатолій Погрібний у своїй праці “Світовий мовний досвід та українські реалії”: “Яким би не був високим реальний кількісний показник зросійщеності в Україні, свідчити він може лише про одне: про потребу відповідної масштабності в заходах держави, спрямованих на дезросійщення нашого краю. Спекулятивнофарисейську тезу “так історично склалося” стосовно ситуації з нашою мовою сьогодні може тримати на озброєнні лише або її відвертий недруг, або той, у кого відсутні елементарні, хоча й загальнодоступні нині історичні знання”.
Але зовсім іншу позицію в мовному питанні, на превеликий жаль, займають наші державні діячі.
“Українізації не буде!” — заявив нещодавно з трибуни Верховної Ради штатний посткомсомолець Сергій Тигіпко. І це було з його боку щиро і концентровано віддзеркалювало ідею мовної політики влади постколоніальної України за всі роки незалежності, яку посткомуністична номенклатура 1991 року “виборола” винятково для себе і неподільно утримує всю повноту державної влади аж до сьогодні.
Якби українцям удалося відсторонити їх від влади 1991го, то сьогодні ми б уже повернули собі свою мову, як це свого часу зробили за ті ж 20 років молоді фінська та чеська держави. Але, як цинічно зауважив ще один яскравий представник тієї посткомуністичної номенклатури, сьогодні “маємо те, що маємо”. І винна в цьому, на превеликий жаль, не тільки та постколоніальна номенклатура.
Яскравим свідченням результативності такої мовної політики є той незаперечний факт, що за низкою показників (телебачення, радіомовлення, книговидання, преса, кінематограф) стан державної мови в постколоніальній Україні став значно гіршим, ніж за колоніальних часів!
Державна політика українізації як така була відсутня. До минулого року єдиним мовним законом, який регулював у незалежній Україні застосування державної мови відповідно 10ї статті Конституції, був Закон про мови УРСР ще від 1989 року!
Зрозуміло, чому такий стан цілком задовольняв правлячу посткомуністичну еліту, але чому це задовольняло всіх високочолих провідників та ідеологів нашого національнодемократичного табору? Відповідь очевидна: усі ті палкі штатні патріоти — або недолугі самозакохані політичні нарциси, або вони мали таємну домовленість з цього приводу з тією ж пострадянською номенклатурою при владі. Третього тут, погодьтеся, не може бути…
Так чи інакше, але цим загальним “задоволенням” від совкового мовного Закону дуже вправно скористалися Ківалов і Колесніченко зі своїм сумнозвісним Законом “Про засади державної мовної політики в Україні”, який має фатальні наслідки для нашої мови від його застосування у тій самій ПівденноСхідній Україні.
І незрозуміло, чому мовчать із цього приводу у Верховній Раді наші нібито національно свідомі опозиціонери на чолі з фракцією ВО “Свобода”? Вони хіба не знають, що, за роз’ясненнями Конституційного Суду ще від 1999 р., регіональні мови в Україні можуть використовуватися лише поряд із державною, але у жодному разі не замість неї, як це насправді відбулося в Донбасі. Невже “Свобода” тут є прихильником кричущо ліберальної позиції Ю. Андруховича щодо відокремлення Донбасу від України?!
Але закон Ківалова—Колесніченка з’явився не сам собою. Спочатку була “оптимізація” в освітній сфері на Донбасі, яка, по суті, “вичавила” з місцевих шкіл усі українські школи та класи. Потім — освітні “реформи” міністра Табачника, які тривають і нині. Додайте сюди перепис населення, який влада готується провести цього року і в якому, подейкують, національність буде визначатися за мовою спілкування опитуваних.
Тож проглядається певний зв’язок між усіма цими подіями. Ясно, що їхнім координатором не може бути ані Табачник, ані Колесніченко, які є лише пішаками у цій великій геополітичній грі. Дещо тут прояснюється, якщо пригадати заяву віцеспікера Держдуми Росії від 2010 р. В. Жириновського про те, що вже 2014 року ПівденноСхідна Україна стане ПівденноЗахідним федеральним округом Російської Федерації. Сьогодні те саме прогнозують уже й деякі провідні українські політологи.
Якщо цього не помічає СБУ, то її вже можна перейменовувати зі Служби безпеки України на Службу безпеки режиму Януковича (СБРЯ).
Але в жодному разі не забуваймо, що на цю грань небуття нашу країну поставила саме мовна політика не української, а саме постколоніальнопроросійської державної влади в Україні…
