Життя не обділило мене зустрічами з цікавими людьми

Нинішній рік для кавалера Орденів ІІ та ІІІ ступенів Княгині Ольги й Варвари Великомучениці, народної артистки України Раїси НЕДАШКІВСЬКОЇ — ювілейний: 17 лютого їй виповниться 70!

В історію українського кіно вона увійшла юною школяркою, майстерно розкривши образ Мавки в “Лісовій пісні” В. Івченка, а за півстоліття творчої діяльності створила багато прекрасних жіночих образів у фільмах “Телефоністка”, “Подорож у квітень”, “Сон”, “Помилка Оноре де Бальзака”, “Голос трави”, “Роксолана”, “Царева наречена”, “Біндюжник і король”, “Комісар”, “ВавилонХХ”, “Ярослав Мудрий” та багато інших. Натхненні жіночі образи, створені Недашківською в кіно й на сцені Київського молодіжного театру й театру “Під зоряним небом”, зробили її “Обличчям українського кіно”.
Свою вроду актриса вдало підкреслює: її одяг екстравагантний, як правило, це колоритний костюм, невід’ємними атрибутами якого є шалі, прикраси, каміння, підвіски і персні. Вражають головні убори: оригінальний капелюх або чалма, яка, за її словами, стимулює тримати високо голову. Хоч би де з’явилася Раїса Недашківська, вона завжди вирізняється серед загалу, притягуючи до себе увагу.
— Я в житті не була обділена людською увагою і любов’ю. Життя дарувало зустрічі з цікавими, яскравими особистостями. У пам’яті зринає багато імен, але перважна більшість із них уже в іншому світі. Це Віктор Івченко і Нінель Мишкова, Микола Яковченко і Марія Капніст, унікальний художник Віктор Зарецький і Нонна Мордюкова.
— Серед згаданих імен були й ті, хто відкрив Вам світ прекрасного і допоміг у виборі професії?
— Свої перші кроки у мистецтво зробила у хореографічній групі київського Палацу піонерів. Потім — драматичний гурток під керівництвом В. Губатенка, учня Л. Курбаса, гурток художнього слова з чудовою Вірою Жуковською. Саме вона навчила мене любити поезію. А як вона її відчувала! Вона відкрила для мене цілий світ! І, природно, відразу стала не тільки моїм творчим наставником, а й духовною мамою. Саме завдяки їй я вирішила вступати до театрального. Протягом усього її життя тривала наша дружба.
— Але світ кіно Вам відкрив В. Івченко. Окрім “Лісової пісні”, Ви зіграли у його фільмі “Гадюка”.
— У “Гадюці” знімався практично весь наш курс. Іван Миколайчук, Олексій Кондратенко, Борис Брондуков і Борис Івченко — син Віктора Івченка… Віктор Івченко був для нас усіх Учителем із великої літери. Під час зйомок ми потоваришували з Нінель Костянтинівною. І особливо близькими стали 1972 року, коли помер Учитель. Але поки не настав той чорний день, на наших очах розгорталося справжнє велике кохання. То були радянські часи і змінювати сімейне життя було небезпечно. Але його любов була сильнішою над усе.  Віктор Івченко розлучився з дружиною і одружився з Нінель Костянтинівною. Він не просто любив цю жінку — обожнював її. Жодного дня не міг бути без неї… Це була його доля. Після його смерті її страшенно образили: не дали довести до кінця акторський курс,  хоч Нінель Костянтинівна була шалено талановитою і могла б стільки дати студентам!
— На одному з кінофестивалів “Золотий витязь” Ви представляли документальний фільм свого, нині вже покійного, друга Віктора Василенка про Марію Капніст…
— Ці монологи — данина пам’яті Марії Ростиславівні, з якою пощастило тісно спілкуватися в останні роки її життя. Досі бачу, як Капніст біжить по алеї бульвару Шевченка… І мрію, щоб у цьому ширянні її увічнили в бронзі десь неподалік Володимирського собору, з яким у неї давній зв’язок: батьки Капніст внесли свою дещицю в його спорудження. Про це вона прохопилася, коли ми випадково зустрілися в тролейбусі. А познайомилися ми 1961 року на зйомках фільму “Дмитро Горицвіт” за романом Михайла Стельмаха, пізніше разом працювали на Одеській кіностудії у фільмі “Квартет Гварнері”.
Потомственна дворянка, графиня Марія Ростиславівна, з роду поета Василя Капніста, прожила довге, неймовірно мученицьке життя: табори, втрачене кохання, народжена в пеклі дитина… Вона  завжди стежила за собою і займалася йогою. Мала гарну фігуру. Ми разом ходили у танцклас при студії кіноактора. Після занять, коли ми всі вже важко дихали, вона ще робила кульбіт. І це в шістдесят п’ять років! Вона завжди робила те, що відчувала. Поняття “час” втратила. Могла прийти в гості о першійдругій годині ночі. Перехожих із букетами в руках шокувала тим, що нахилялася й починала розмову з квітами, немов вони були її давніми знайомими. Також зверталася із запитаннями до тварин, була ніжна навіть із тарганами. Але особливий привілей у неї мали квіти. Ніколи не проходила повз в’янучу викинуту квітку. Приносила її додому, відрізала голівку і клала у воду. У її ванній часто плавали квіти. Вона справляла враження надто товариської і говіркої дами. Але варто було порушити не ту тему, відразу замикалася або відволікалася. Якось у неї дома я зустріла особу зі спорідненою їй манерою поведінки. І заніміла на порозі… На мене дивилася імператриця, породиста стара пані з гравюр минулого століття. Капніст тихенько підштовхнула: “Раєчко, знайомтеся, мадам Колчак”. Мадам Колчак узула щось схоже на шкільні туфлі, і ми вирушили в парк. Заклавши руки за спину, мадам Колчак постійно відштовхувала нас убік, намагаючись окреслити тюремне коло. Наша прогулянка була схожа на арештантську. Розмовляли тихо, напівфразами…
…Усе, що стосується Капніст, вражає. Життя її предків овіяне легендами. Її доля — пекельна боротьба. Вона до останнього залишалася в чомусь непристосованою, довірливою, як дитина.
Померла багатостраждальна графиня від набряку легенів, які виявилися найслабшим її місцем. Усі знали, що вона мріяла бути ближчою до свого славетного предка Василя Капніста. Її прах спочиває на Полтавщині, як вона і заповіла, неподалік маєтку. Музей розташований в одній із хат. Адже маєток Капністів розібрали на цеглини ще за радянських часів.
— Вам пощастило спілкуватися з корифеєм українського театру Миколою Яковченком. Як Ви з ним познайомилися?
— Десь на зйомках, я вже й не пам’ятаю, це так давно було. Ми спілкувалися з ним на кіностудії. Потім разом із його дочками їхали до Одеси. Микола Федорович був неймовірним батьком, він так уболівав за своїх дівчаток!
Яковченко був унікальною особистістю. У нього була дуже специфічна мова, вимова, звук. Усі його дуже любили, були готові слухати завжди. Біля нього грілися всі. Тільки глянувши на нього, відразу посміхались. Про актора ходило безліч анекдотів. Мабуть, він з дитинства постійно щось вигадував. Це була людина, яка любила влаштовувати свято, щоб іншим веселіше і радісніше жилося. Скільки було тоді акторів відомих, які грали головні ролі, але ми пам’ятаємо і згадуємо Яковченка, йому пам’ятник поставили. Біля нього та його песика завжди хочеться посидіти, сфотографуватися напам’ять.
— За роль Марії у фільмі “Комісар” Ви отримали найвищу нагороду Спілки кінематографістів “Золоту Ніку” (1988 р.). Вас відразу затвердили на роль?
— Коли вирішувалася доля виконавиці ролі Марії, Аскольдов відчув тиск із боку акторів Н. Мордюкової та Р. Бикова, які наполягали, щоб він відмовився від моєї кандидатури. Аргументів колеги наводили безліч і пропонували інших актрис, а Биков навіть радив віддати усі мої репліки йому, щоби моя героїня була німою. На його думку, це було б навіть добре, бо, мовляв, моя німота буде гарною метафорою німоти єврейського народу. Спочатку Аскольдов розгубився, але оговтавшись від тиску, рішення свого не змінив, усе залишилося на своїх місцях, і я не “оніміла”.
— Як складалися Ваші стосунки?
— Для мене це був непростий період… Мордюкова спочатку ставилася до мене з обережністю. І мені треба було впоратися зі своїми емоціями і постійно доводити, що можу зіграти цю роль. Але найскладнішою була сцена, в якій я приймала пологи у комісара — героїні Мордюкової. Вона стала для мене справжнім випробуванням, бо я повинна була з усієї сили бити по обличчю героїню, яка під час пологів втрачала свідомість. Як це зробити, я не уявляла. Вдарити Мордюкову ніяк не наважувалася… З часом у нас із Мордюковою склалися приятельські стосунки, ми товаришували. Коли я бувала в Москві, бачилися. Вона — перша людина, яка привітала мене з отриманням “Золотої Ніки”.
— Вам пощастило зняти фільм про Віктора Зарецького. Яким Ви його пам’ятаєте?
— В. Василенко знімав його під час роботи над фільмом “Буйна”. Було це 1990 року. Зарецький тяжко переживав трагічну смерть Алли, свого батька і фактично уже помирав. Рятував себе тільки мистецтвом: гарними пейзажами, жінками, з яких писав королев і цариць. Створив він і мій третій портрет. Другий написаний ним в Англії, його продали родичі. Я приїжджала до нього на сеанси, він малював мене саме у ролі Катерини Білокур. Я там молодюсінька така. Цей портрет зберігається в Яготинському музеї серед його робіт. А ось портрет, який виставлявся у Києві, стоїть у моїй кімнаті. Віктор Зарецький писав його навесні і щодня приносив мені троянди, бузок і казав: “Рафаель малював свою мадонну в оточенні ангелів, а я тебе — у піняві квітування”.
— Як виживали в роки творчого мовчання?
— Від товариства “Знання” їздила не тільки Україною, а й по всьому СРСР,  читала вірші, брала участь у кіновечорах, творчих зустрічах і зрозуміла, що можу реалізуватися на сцені. 13 років працювала у Молодіжному театрі, а 1994 року пішла у театр “Під зоряним небом” — безкоштовний театр для інтелігенції. Сьогодні я працюю заступником голови Національної спілки театральних діячів України, є членом Національної спілки кінематографістів України та правління акторської агенції СКУ “Гільдія кіноакторів”. До СТД України я перейшла працювати заради того, щоб Верховна Рада ухвалила Закон про меценатство. Він украй потрібний. У всьому світі діє такий закон. Багаті люди повинні бути зацікавлені вкладати гроші в культуру, це повинно бути престижно.
— Чи почуваєтеся щасливою сьогодні?
— Людині для щастя треба мало! Згадайте, у “Щасті” моя улюблена Леся Українка писала: “Боже мій, що люди шукають щастя? На одного воно глянуло коханими очима, іншого засіяло золотом, іншому світлом слави. Всіх зачарувало воно навік. Люди шукають щастя в любові, в славі і грошах. Це ж все миттєве… І чари його була отрута. Воно летючою зорею падало в серце і починало горіти. І хто хоч раз бачив його, той не збавив його до смерті… Попельний вогонь прокинувся в душах всіх людей. Всі шукали щастя. Всі хотіли мати його ціле в своїх руках, чи в любові, чи в славі, чи в грошах. Це все химери. Для нього віддавали все найдорожче. Губили себе і других. Сльози і кров лились річками. Во ім’я його. А щастя літало по світу зорею, блискавицею, вогником бродячим. Миттєве все. І нігде не спинялось надовго. І ніхто не мав його ціле в своїх руках. І чутний був великий крик по всій землі: щастя, щастя, щастя…” Ми приходимо в цей світ, щоб зробити його кращим. Голі прийшли, голі підемо. Що залишиться після нас? Пам’ять. Це закон буття. Якби люди про це пам’ятали, то намагалися б робити добро. Бо тільки те, що віддаси, — твоє!
Літа спливають, а врода Раїси Степанівни не в’яне. І сьогодні, як у юності, коли вона проходить вулицями міста, перехожі озираються, а художники малюють її портрети.

Марія ВИШНЕВСЬКА,
м. Чернівці

Редакція “Слова Просвіти” вітає Раїсу Степанівну з ювілеєм! Зичимо, щоб її душа завжди була налаштована на любов, на радість, щоби, нарештi, Верховна Рада ухвалила Закон про меценатство!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment