Борис Грінченко і Марія Загірня: феномен родинного життя

Антоніна МОВЧУН,
канд. пед. наук, засл. вчитель України, зав. НДЛ грінченкознавства Київського університету імені Бориса Грінченка

Хочеться, щоб Грінченка наші сучасники відкрили для себе як унікального сім’янина. Знаємо, що в питаннях громадських, суспільних це була вимоглива і до себе, і до інших, людина. Недарма ж бо М. Коцюбинський у листах до своєї дружини називав його генералом, а В. Самійленко скаржився, що Б. Грінченко підганяє всіх до роботи, як диктатор. Є. Чикаленко у спогадах наголошував на Грінченковій непоступливій натурі, а старогромадівці побоювалися його різких суджень.
Справжньою фортецею для письменника, у якій він міг відпочивати душею, де його розуміли, була родина. Борис Грінченко одружився двадцятирічним юнаком (1883). Він уже два роки працював учителем і був досить відомим серед колег. Доля звела його на літніх учительських курсах у Змієві на Харківщині з учителькою Марією Гладиліною, майбутньою письменницею Марією Загірньою.
Щось було пророче у їхній першій зустрічі. Начитана, допитлива вчителька Марія Гладиліна наслухалася чимало розповідей про Бориса Грінченка, про його мужність під час ув’язнення, про його наполегливість у вчительській праці. Коли вона прийшла на заняття, першим, хто їй зустрівся, був Борис.
Пізніше він згадуватиме їхню першу зустріч. У листі до Марії (12.12.1883) пригадує, що їх познайомив старий Горбачевський: “Марія Николаевна сидить у куточку на дивані і розказує про школи. І Борис Дмитріевич навпроти приткнувся і така в їх гаряча розмова. А там садок. Брат Борис коло сестри Марусі. Руки, руки! О рученько моя! Вона ж мені багато тоді сказала.
А там уже моя кохана Маруся, моє щастя, моя доля! Як воно це скоро зробилося, що Марія Николаевна стала коханою Марусею! Мабуть, воно тільки ждало цього часу, щоб зробитися. А насправді, голубко, дивно мені. Ти знала мене раніш, хоч і не бачила, з першим на курсах зі мною зустріваєшся і… І ми щасливі! І дивно, й гарно. І ще ти кажеш, що доля — мачуха! Для мене за це вона — рідна мати” (3, с.2).
Про себе і своє знайомство з Борисом Марія розповіла в листі до Івана Липи. Дівчиною вона багато читала. Прочитані книги збуджували чимало думок, а ділитися ними не було з ким: Марія перебувала, за її словами, в “розумовій самотині”.
Розповіла вона й про літні курси в Змієві. Однією із форм навчання там була робота в групах із 5—6 осіб. Марія потрапила в групу, якою керував учитель “з гарними очима”. Тихими зоряними вечорами в них були “щирі розмови про долю народну, про рідний безщасний наш край. І тоді багато я взнала і зрозуміла. А пізніше я з тим учителем з’єднали свої руки не для розкошів і втіх, а щоб робити працю, надбану віками” (1, 69). Пізніше Марія Миколаївна скаже, що її Борис трохи помилився, бо в їхньому житті була не тільки праця, “зазнавали ми і розкошів, і втіх, але працю для рідного краю ніколи не відсували ми від себе. Мій учитель працює для рідного краю. Я… по щирості не можу сказати, чи для рідного краю, чи для тих очей, що глибоко зоріли й зоріють мені в душу. Роблю, що можу…” (1, 71). Так оцінювала своє подружнє життя з Борисом Марія. Їх єднала праця задля України й кохання.
Борис надзвичайно високо цінував і кохав Марію. Він розумів, що вона для нього значила. В автобіографії 1909 року наголошував, що Марія не тільки дружина, а й “вірний товариш у всіх його заходах та в багатьох важних і важких працях”.
Навіть коротка розлука з дружиною викликала в Бориса сум і неспокій. Мужній вдачею, наполегливий у здобутті мети, вимогливий до себе й інших у праці, він, наче дитина, не зносив розлуки зі своєю Марусею, рахував дні в очікуванні її (чи свого) приїзду. І так упродовж усього життя.
Викликає подив і сила його почуття: з роками воно не зменшувалося, яріло тим першим вогнем закоханості, що спалахнув під час першої зустрічі. Доля відвела їм тільки 28 років спільного життя. Але й через десятки років подружнього життя почуття залишалися незмінними. У віршах і листах (коли не зауважиш дати їх написання) відчуваєш емоції закоханого юнака, якому ще слід завоювати серце коханої.
Він не оголював своїх почуттів, своєї вірності, ніжності та смутку. Тільки в листах до Марусі писав поезії про кохання і то зі своєрідним грифом — тільки для коханої. “Там є кілька рядків таких, що тільки тобі самій треба їх читати”, — писав у листі 22.07.1893 р. З цією засторогою пішов із життя, не оприлюднивши віршів — ліричних зізнань своєї душі.
Гармонією їхнього подружнього життя захоплювалися сучасники, подружжя Грінченків характеризували, як “справжню українську сім’ю без компромісів”, наголошували, що в цій родині “повне духовне єднання, що обоє складають одну душу, разом роблять одне діло і нелегко, може, й неможливо розділити працю одного від другого” (2, 35).
У спогадах М. Чернявського взаємини в родині Грінченків змальовані метафорично: “Буває іноді в природі таке з’явище, що зіходяться в небі проти наших очей дві зірки й горять вони якийсь час подвійним світом. Ця зустріч зірок нагадує мені подружжя Грінченків. За цю зустріч Грінченко повинен був дякувати долі” (1, 35).
Стосунки Грінченків приваблювали сучасників своєю злагодою і взаєморозумінням. Щоб “побачити таке велике диво, як українська сім’я, почути, як виглядає мова інтелігентної вкраїнської дитини”, І. Липа приїхав в Олексіївку (нині Луганщина), де подружжя вчителювало. Його щиро зворушили обставини життя і праці народного вчителя. Він захоплено розповідав про маленьку Настуню, яка весело щебетала до нього літературною українською мовою.
Справді, у цій родині панувала любов. Зворушливими є взаємини Марії, Бориса і маленької Насті… Наведемо епізод із олексіївського періоду життя сім’ї. Одного надвечір’я Марія Миколаївна та Борис Дмитрович пішли в економію (версти півтори) взяти пошту. Настя гралася вдома. Раптом насунулися хмари, здійнявся вітер і почалася гроза. Стривожені за дитину батьки (як вона там?) поспішили додому. І тут побачили, що задихана й заплакана Настя біжить їм назустріч: “Он яке надворі зробилося! Я боялася, щоб вам чого не сталося та й побігла до вас!”. Дитина поспішала боронити від лиха своїх батьків. Чиє серце не зворушить така дитяча любов? Те ж саме було в Чернігові. Під час грози 12річна Настя поспішала додому, бо там “татко й мама самі”. Вона боялася за них і була переконана, що зможе врятувати від лиха своїх батьків.
Уже заміжньою Настя, перебуваючи у Львові або в Полтаві, чи то в Конотопі, Лубнах або в Петербурзі, щоб не хвилювати своїх рідних, ніколи не зізнавалася, як їй погано — голодній, хворій. Завжди писала: все добре.
Розповідаючи у своїх спогадах про дитинство Насті, Марія Загірня підкреслювала турботливість Бориса як батька і чоловіка. Влітку дитина прокидалася дуже рано, о 4—5 год. ранку: “То й він устане, забере її з возиком у садок, що був при школі, і панькається з нею” (3, 8). Загірня наголошує, що Борис Дмитрович умів краще тішити дитину, ніж вона. Б. Грінченко був прекрасним батьком.
У вихованні доньки Насті виявлявся його педагогічний хист. Борис говорив із нею завжди, як з дорослою, дбав, щоб вона зростала духовно багатою людиною. “Ти знаєш, доню, як багато є у світі доріг. Але коли вже обрала одну, і то обрала серцем, то мусиш іти по ній, не звертаючи. Не оглядаючись, хоч би вітер дмухав тобі у спину і пил замітав сліди. Бо що є ціннішого в людині, як не відданість, сила волі і духу”, — так писав він, батько, своїй Настуні 1896 року.
Його доньці йшов п’ятий рік, коли вона, спостерігаючи, як батько читає й пише, потяглася й собі до книжок. І їй дали якусь негодящу книжку. Але одразу ж зрозуміли, що це не педагогічно: дитина звикне погано поводитися з книжками, рватиме їх, звикне вдавати, ніби читає. Поміркувавши, купили Насті літери, наклеєні на картоні. Цікава до них дівчинка швидко запам’ятала, як яка зветься, а спостерігаючи, як батько навчав читати інших дітей, самотужки вивчилася й собі читати. Що Настя вже читає, стало приємною несподіванкою для батьків.
Грінченкопедагог керував читанням доньки. Марія з гіркотою згадує, що тоді українських книг для дітей майже не було: “Та й які ж тоді були книжки: “Дітські пісні, казки й загадки”, “Бідний вовк”, “Торба”, “Два товариші”, “Андерсенівські казки” в перекладі Старицького, — нічого й не згадаю такого, щоб читати малій дитині” (3, 9). Була й ще одна біда: лікар заборонив Насті читати книги, написані дрібним шрифтом. Тож Борис Дмитрович почав для неї писати друкованими літерами граматику (за цією книгою навчав і інших дітей). Потім написав читанку (між іншим перша назва Грінченкової читанки “Рідне слово” — “Настина читанка”). Видавав для доньки журнал великими друкованими літерами, бо писаного дитина ще не читала. Яке ж то було свято для Насті, коли татко приносив журнал! Він мав назву “Квітка” і був ілюстрованим. У журналі татко писав коротенькі оповідання, вірші, загадки і невеличкі науковопопулярні розповіді.
Хочеться запитати у сучасних молодих батьків, чи ж кожен із них здатний витратити стільки часу, терпіння, щоб так дбати про розвиток своєї дитини? Журнал “Квітка” зберігся в багатющій родинній бібліотеці Грінченків. Переглядаючи його сторінки, дивуєшся, яка ж то сила батьківської любові була в письменника — стільки праці він вклав у цю невеличку за розміром книжку, але таку велику за значенням. Нам, своїм нащадкам, Грінченко показав, як можна працею та любов’ю побороти будьякі перешкоди, аби була тільки сила волі й відданість батьківському обов’язку.
У родині Грінченків дбали про інтелектуальний розвиток дитини. У Насті не було панського товариства, хіба що влітку, коли приїжджали Алчевські, дівчинка гралася з Христею. Зазвичай вона товаришувала з сільськими дітьми. Для них її батьковчитель вигадував цікаві загадки. Наприклад, воно літає, а як змінити третій звук, то буде той, що на полі працює. Комар — косар, — відгадує хтось із дітей. Або ж такі літературні вікторини розгадували: “Неначе писанка село, зеленим гаєм поросло”, — звідки це? Хто автор? І діти називали вірш та його автора.
Грінченкопедагог дотримувався головної вимоги дидактики: навчай дитину рідною мовою; навчаючи, виховуй рідною мовою. І хоч Марії та Борисові докоряли, що вони не розмовляють із дитиною помосковськи і що їй важко буде вчитися в гімназії, говорили навіть, що дитина, коли виросте, “сознательно” вибере сама собі мову, Борис Грінченко знав, що розвиває дітей тільки рідна мова. По приїзді в Чернігів Настю віддали в жіночу гімназію і вчитися там їй було зовсім не важко.
У родині Грінченків панувала дружба і взаємодопомога. Знаємо, скільки сил і здоров’я пішло на видавничу роботу в Чернігові. Працювали всі гуртом. Навіть Настя допомагала переписувати, коректувати, а чернігівські видання пакувати для розсилки. Саме тоді вийшли її перші переклади “Добрий звір” (у Чернігові), “Між хмарами сонечко”, “Буря на морі” — у Києві.
Щоб порадувати батька, дівчинка потай від нього переклала оповідання “Старчиха” Пейверинта (норвезького письменника) і подарувала йому на день народження.
Знаємо, що в Чернігові Борис Дмитрович брав участь у аматорських спектаклях, навіть виконував роль Омелька в “Мартині Борулі”. І вся родина готувалася до цих вистав. Настя дбала про реквізити. А хвилювань і клопотів скільки було! Та все це об’єднувало родину, що жила спільними інтересами.
Борис Грінченко виховував доньку, не приховуючи від неї реалій життя. Настя бачила, як гірко й важко живеться олексіївським селянам, що ледь зводять кінці з кінцями.
Вона бачила борошно з черв’яками, з якого печуть хліб по олексіївських економіях, не просіваючи його навіть на решето, нюхала смердючу кислу капусту, якою годували косарів і в’язальниць. Усі радощі й горе сільських дітей вона добре знала, бо перебувала серед них.
Марія і Борис плекали в малої доньки ще змалечку почуття любові до рідного краю. Красномовний підпис на фото Бориса Дмитровича 1896 року з Чернігова. Своєму любому Настиняткові батько бажає, щоб 12річне Настинятко “росло й розумнішало Україні на добро, собі на щастя”.
У родині часто бувало багато людей, і тоді говорили на українські або на загальнолюдські громадські теми. Батьки не ізолювали доньку від таких бесід. Вона їх слухала й брала у них участь.
Дбали Грінченки й про те, щоб їхня донька отримала ґрунтовну освіту. Одна з причин їхнього переїзду в Чернігів — потреба навчати Настю в гімназії. Закінчувала дівчина освіту вже в Києві, в гімназії Дучинської. Після гімназійного курсу Борис Дмитрович відвіз Настю у Львівський університет на лекції професорів М. Грушевського, Ф. Колесси та К. Студинського. Там дівчину й захопив революційний рух. Вона стала членом РУП, що пізніше перейменувалася в Українську СоціалДемократичну Робітничу Партію. І з 1905 року працювала на партійній роботі в Полтаві, потім — у Лубнах.
За участь у Лубенській самообороні Настю заарештували. Вражає той батьківський подвиг, з яким Марія Загірня і Борис Грінченко намагалися врятувати хвору доньку від каторги, вирвати з в’язниці чи полегшити її перебування там. “Їжу ми возили в тюрму, то Борис Дмитрович, то я. І от Борис Дмитрович було й без побачення хоч трохи, а поговорить з Настею: стане на вулиці, а вона коло вікна та й перегукуються — голоси добрі були в обох… Голодно було в тюрмі. Силкувалися ми якомога більше передати туди, та все ж вона голодна була, бо все йшло в комуну. І тюрма дуже погано вплинула на її здоров’я. Клопоталися ми, щоб випущено її під заставу чи на поруки, і коли лікарі обглядали її і написали, що її треба випустити, та не пособилося — чотири місяці продержали…” — згадує Марія Загірня (3, 9).
Борис Дмитрович дбав, щоб у його доньки було почуття людської і національної гідності. Це добре видно з листа, якого він написав їй, коли вона навчалася у Львівському університеті. У листі йдеться про спорудження пам’ятника А. Міцкевича у Львові. Якраз здійнявся в пресі галас: відсутність вінків від галицьких українців називали шовінізмом. Грінченко ж оцінює це як вияв почуття самоповаги і власної гідності, бо “коли до тебе в хату прийде хтось і скаже: я бажаю в цій хаті поставити мій стіл і моє ліжко, то ти його проженеш; а як на землю твого народу приходить той хтось і починає порядкувати там посвоєму так, що аж стогне народ, то тебе не тільки се не вражає, а ти навіть вимагаєш, щоб іти кланятись святові цього когось? Де ж логіка і де почуття власної гідності?…
Ти скажеш, що се Міцкевич, великий поет. Тим гірше для його, відповім, коли його вживають на погане діло.
Як ставляли монумент Міцкевичеві у Варшаві, я залюбки підписав привітання на це свято, але як у Львові се роблять, — було б злочинством підписати (опріч, звісно, того випадку, коли б сам український нарід, свідомий і незалежний у своїх вчинках, це зробив з пошани до поета)”.
Б. Грінченко був переконаний, що дитину слід вчити власним прикладом на тих споконвічних ідеалах, моральних цінностях, які сповідувала кожна українська родина: працелюбність, добропорядність, гостинність, взаємоповага і взаємодопомога. На цих духовних основах він побудував власну родину.
Знаємо, що одна з найхарактерніших ознак української родини — її гостинність. Українці з великою пошаною й честю зустрічають гостей. Грінченки теж були досить гостинними людьми. Свого часу в них гостювали відомі діячі української культури: Т. Зіньківський, І. Липа, В. Самійленко, М. Чернявський та ін. В Олексіївці письменник проводив вечірні читання для дорослих. Чимало селян заходило в гостину просто погомоніти. Найчастіше бував сусід, дід Бруско, який любив чаювати у Грінченків. Йому дуже подобалося в них, та дід спочатку не міг зрозуміти, чому Борис Дмитрович не схожий на інших тодішніх сільських учителів: “Дорогі ви люди! Прийдеш до вас, то й словом добрим привітаєте, і вечерею нагодуєте, а тільки те недобре, що випити нема чого: усе тільки чай та чай. А воно, в бесіді сидівши, не вадило б і по чарці випити. Дозвольте нам хоч своєї поставити. Ось нас тут скільки — скинемось та пошлемо до Хведора — тут недалеко, і вечеря не захолоне, поки принесуть. Дозвольте!” (3, 9). Але господар не дозволяв, бо вважав, що зовсім не можна пити, адже від того людині тільки зло буває. І починалися розмови про зло від горілки. Розуміючи важливість цієї проблеми, Марія Грінченко напише про це зло популярну брошуру “Страшний ворог. Про горілку”. А дід Бруско стане прототипом Гаїнчиного діда в повісті Б. Грінченка “Під тихими вербами”.
Через усе життя подружжя Грінченків, об’єднане злагодою і невтомною працею задля України, пронесло велике почуття любові й зберегло його до останнього подиху. Зворушує турботливість Бориса про Марію під час арешту Насті. Лихо впало на родину так, як про те мовиться в народі: “Біда йде і діток за собою веде”. Марії якраз зробили складну операцію. Настя теж не вставала з ліжка. У хворої дівчини душа готова була попрощатися з тілом, а варта сиділа й стерегла ту душу. Після операції дружина мала повернутися додому. Не можна й зміркувати, який вплив зробила б ця картина домашнього арешту на дружину Грінченкову. Борис кидався всюди, щоб дочку увільнили від арешту раніше, ніж повернеться мати, і йому нелюдським клопотом удалося взяти її на поруки за тисячу крб. Та смерті доньки і єдиного внука Грінченко вже не зміг пережити. Цього ж року пішла з життя його мати.
Горе підкосило цю мужню людину: знову спалахнув туберкульоз. Не допоміг йому теплий клімат Італії. Марія Загірня згадує: “Здоров’я гіршало, температура піднімалася. Надто, як стали наближатися роковини Настуниної смерті, а в самий той день дуже тяжко було. Ще кілька днів сяктак виходив з хати, а потім уже не міг… Роковини Волиної смерті теж дуже тяжкі були…” (4, 96).
У нарисі Марії Загірньої “В Оспедалетті” читаємо: “Вже останні дні я спала на кріслі біля нього в ногах. На кріслі сиджу, а голову на ліжко положу, то й чую, як він закашляється чи ворухнеться. А вже в передостанній день так хитро всміхнувся і каже: “А знаєш, що я надумав, щоб ти була ближче до мене? Ти постав крісло отут, у головах, то зовсім близенько будеш”. Так і зробила я, і він був дуже задоволений зі своєї вигадки” (4, 102).
Борис усе життя називав свою дружину ніжним українським ім’ям Маруся. У листах до неї звертався: “Моє дороге серденько”, у листах до доньки з ніжністю просив вітати мамусю. Поїхавши без неї до Львова, розповідав їй із гумором про своє перебування в готелі “Саскі”, називаючи його саською норою, переказував про свої відвідини І. Франка. Наголошував на своєму відчутті польського гніту: “Глибоке синє небо якесь непривітне; на йому великий пикатий місяць — також польський, напевне. Маю єдине бажання: якомога швидше виїхати звідси… А як сього зробити не можна, то хоч спати ляжу раніше, бо коли спиш, то не знаєш, що спиш у Львові”.
Батькові Борис писав про Марусю, як взірець дружини, підписував листи криптонімом МНБ (Марія, Настя, Борис).
Для Марії Гладиліної її чоловік Б. Грінченко залишався великим учителем, великою людиною. Вона почувалася щасливою, допомагаючи йому в його невтомній праці. Велике горе пережила ця мужня жінка, втративши доньку, онука й чоловіка. Доклала чимало зусиль, та виконала його прохання і свою обіцянку — перевезла тіло Б. Грінченка з італійського міста Оспедалетті до Києва, щоб поховати в рідній землі. Свідома була Марія Грінченкова, яку людину вона ховає. Вражає напис на вінку, який вона поклала на домовину свого чоловіка: “Вчителевіпорадникові доброму, дружині любій”. Він був для неї вчителем, порадником, вірним, любим чоловіком. Із його втратою вона втратила все. Тож в листі до рідних писала: “Життя спорожніло. Нема чим жити. Лишилась тільки праця. І я житиму для праці”.
Без Бориса Марія жила працею ще 18 років. У ці роки перевидавала твори свого чоловіка, захищала його чесне ім’я від нападок. Так, Христина Алчевська, пояснюючи свій конфлікт із Б.Грінченком, назвала його ворогом жіночої освіти. Марія логічнопереконливо спростовує це звинувачення і розкриває справжні причини конфлікту.
Із притаманною їй скрупульозністю вона зібрала посмертні згадки про Б. Грінченка. Величезна тека цих газетних і журнальних публікацій, зібраних її руками, знаходиться в архіві письменника. Марія зробила все, щоб ім’я її чоловіка, невтомного діяча Б. Грінченка залишилося навічно в історії української культури.
15 липня 1928 року М. Грінченко пішла у вічність. Її поховали поруч із чоловіком, донькою і внуком. Вони знову разом — уже в іншому житті — за однією могильною загорожею на Байковому кладовищі.
У рік Грінченкового ювілею нам слід згадувати і про його дружину — письменницю Марію Загірню, для якої 2013 рік теж ювілейний: 150 років від дня її народження.

Використана література
1. Нежива Л. Листи Марії Загірньої до Івана Липи // Слово і час. — 2000. № 5. — 67 — 74.
2. І. Липа. Пам’яті Насті Грінченко. // Українська хата. –1909. — №7—8. — С.353.
3. Інститут рукопису ЦНБВ. Ф. І. — № 32304.
4. Над могилою Бориса Грінченка. Автобіографія, похорон, спомини, статті. Упорядкував С. Єфремов. — К, 1910.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment