Василь ГЕЙ
* * *
Із тонкого туману Полісся,
З таємничого світла води
Народився чутливим колись я
До трави, до зорі, до біди.
А зі мною вродилось і слово,
Що ввібрало мовчання і крик,
Що цвіте в мені гостро, святково,
Мов над плесом ріки молодик.
Не з дурману — з туману, з криниці,
Де первісно ворушиться дно,
Із гіркої сльози удовиці
У мені засвітилось воно.
Я приємлю його нелукавим,
Притуливши до серця й чола,
І жадаю від нього не слави,
Лиш любові, довіри, тепла.
І прошу нині в силі й знемозі,
Щоб у слові не вигас вогонь,
І прошу тебе, слово: в дорозі
Не злукав, не зів’янь, не схолонь.
Наша мова
Каптан, жупан, обнова — наша мова?
Спасенний круг у хвилях темних вод?
Ні! Отче слово — істина, основа,
Його не відречеться мій народ.
Воно всім нам дароване навіки,
Освячене від роду, як ім’я,
Та ходять ще між нами недоріки,
Чаїться ще облуда, як змія.
І я прощення змушений благати
У Господа за покручів, за тих,
Котрі двох слів не годні вже зв’язати
Без висловів калічних та брудних.
Запрошує чужу, нерідну мову
У рідний край пихатий землячок,
Продати честь нечистому готовий,
В собі замкнувши совість на гачок.
І я прошу, благаю знов і знову
У дні ясні, святкові та сумні:
Із уст лукавих визволяйся, слово,
З тенет облуди, зради та брехні.
Усі століття, кровію политі,
Не вбили мови серце золоте,
Вона ж не тільки в пісні чи молитві,
А й в клекоті лелечому цвіте.
У гроні виноградному й тернині
Відсвічує вогонь її палкий,
Вона живе в росині й пелюстині,
У голосі діброви та ріки.
Ніхто в народу мови не відніме,
Допоки в дітях дихає вона.
Від бруду та огуди бережімо
Праотче слово, наче “Отче наш”.
Кривавник рідного слова
Схаменуться, стрепенуться
Стуманілі люде.
Рідне слово, рідний розум, —
Рідна й правда буде.
Пантелеймон Куліш (1882)
І суд прийде. Як не людський, то Божий,
Впадуть навально хвилі темних вод
На плем’я, правді й совісті вороже,
Що обкрадає рідний мій народ.
І з-за межі біжать хорти на лови,
Їх лютий брех — на гордий жар калин.
Святий засів небес — барвінок мови —
Витоптують моголи і хохли.
Куди і з чим, в яку іти нам еру,
Чи гордість роду нашого жива,
Коли бруднять озонну атмосферу
Гидотні, чорні викиди-слова?
Весь час ми ніби винні щось Химері,
Їй слово наше коле вже давно.
Женеш її, виштовхуєш у двері,
Вона ж нахабно лізе у вікно.
Я знов і знов себе сльозою краю,
Росою мови змочую вуста.
Ну стрепенись, народе мій, благаю,
Допоки знов рабом німим не став.
Допоки із хрещатого барвінку
Тобі вінок надгробний не сплели.
Ти ж маєш і Шевченка, й Українку,
Вони ж за тебе муки прийняли.
Лікую рани словом-деревієм,
Безсмертним подорожником-листком
І знову й знов слова, немов надію,
Лелію, вишиковую рядком,
Аби вони, з’єднавши міцно руки,
Стояли чистим звуком проти мли
І від неправди, муки та розпуки
І від моголів край мій берегли.
Ще платить він принижено данину,
Та першим квітом волі вже вродив.
Кривавник слова рідного не згине,
Він вистоїть під хвилями орди.
Путі наші круті, та несходимі,
Вирує у приниженні і злет.
Содоми в світі всі були судимі,
Хоч скільки б часу не тривав бенкет.
Вдихаю все тепло своє у слово
Із вірою, що холод промине,
Зійдуть сніги — і мова пролісково
Усім сліпцям прозрінням спалахне.
Зурочення
І я забула їх, не пригадаю й слова
з тих наших довгих запальних розмов,
а тільки барва їх, мелодія раптова
тепер, як і тоді, мені бунтує кров.
___________________________
Неначе хто її поставив на сторожі,
щоб душу в кождий час будить від сна,
щоб не заглухли в серці дикі рожі,
поки нова не зацвіте весна.
Леся Українка, “Забуті слова”
Живуть в Україні напівукраїнці,
Хоч мають козацьке коріння.
Є предківська пам’ять у кожній травинці —
Як росту жага і цвітіння.
А в тих, що забули слова свого роду,
Що в них замість пам’яті — мерва?
Отруйну в дитинстві пили вони воду,
Що в них рідна врода померла?
Полинне й розтлінне це долі зурочення,
Забуті слова — як вуглинки в золі.
Хоч блискає, брязкає колія збочення,
Та це лиш блукання й волання в імлі.
І маємо волю — знедолену бранку,
Такі ставлять міти віки і роки:
Колись Українкою стала дворянка,
Тепер в малороси ідуть селюки.
Забуті слова — наче діти повії,
Покинуті в хаті без світла й тепла.
Над отчими ріками попелом віє,
На рід недорікий вже кажемо “клан”.
Налитий мій день гіркотою по вінця,
Ординці в нім б’ються, аж бризкає лють.
Живуть в Україні напівукраїнці
І зрадою радо мене продають.
Та молодо грає мелодія мови,
Стираючи порох трухлявих розмов,
І в душі недужі вливається слово
Основою, барвою, світлом обнов.
Спокута окутає й душі калічні,
Як вдарить над ними жалобна струна,
І наші одвеснені ниви пшеничні
Чекають, як Бога, нового зерна.
Нас жайвір-сівач заохочує дзвінко,
Щоб ми свої гони скоріше пройшли.
Пробач, рідна весно, пробач, Українко,
Що ми так повільно йдемо, як воли.
І полем, і болем — до тебе стежинка,
До слів твоїх важко торуємо путь.
Вони — то жаринка, то гостра тернинка,
Що зорями й соромом пам’ять печуть.
Вечорина в Мінську
“Красавік”, “надвор’є”, “вєчарина”* —
Повні чару й свіжості слова.
Так, як ще не вмерла Україна,
Білоруська мова ще жива.
Хоч весна студена ще стояла.
У чеканні сонячного дня,
З добрим словом Коласа й Купали
Запливала в серце “теплиня”.
Гомоніли мови, наче друзі
(Скаже хтось: “Подумаєш — дива!”),
Не дива, та силу Білорусі
Вольний дух Шевченка дарував.
Бусол волю нам святив хрещато,
Нас єднала спільна ще біда,
Та не варто нині сперечатись,
Скільки хто й кому себе продав.
Нас повчає, діток мов у школі,
“Старший брат”, в зневазі кривить рот.
Та сміється хто з чиєїсь волі,
Той не вартий сам її щедрот.
Так, свої година в нас, погода,
Ми уже заручені з теплом.
Хай іще холодні плинуть води,
Та земля співає під крилом.
Окиді вже сніжної не страшно,
Яре світло б’є в туман оман,
І ніхто ні менший, ані старший —
В дружбі “визволителів” нема.
Важко так розвиднюється днина,
Мов долає гору, а чи грузь.
Чайкою заплаче Україна —
Клекотом озветься Білорусь.
Я вертався з вірою додому,
Що мине погоду цю напасть.
Лютому холодному і злому
“Красавік” “надвор’є” не віддасть.
______________
* “Квітень”, “погода”, “святковий вечір”
* * *
Мамина хато, пробач мені, рідна,
Що розворушую спогадів сніг.
Не захистити, а тільки зігріти
Душу твою охололу я міг
В час, коли з тебе лупили три шкури —
Лико державі на постоли.
Важко у землю твій грузнув підмурок,
А шкуродери в начальство ішли.
Прошу пробачити, хато, що віршем
За колискову сплачую мито.
Вибач і ти, мій читачу, як віриш
В те, що банально рідне любити —
Пісню і мову, луг і лелеку…
Хато поліська, твій син за чини
Все це бездумно попродав і легко
Лагідне “мамо” на “мать” замінив…
Річка дитинства краплини блакиту
Губить і сором оголює дна.
Чим же в любові своїй укріпитись
Нині, скажи мені, хато сумна?
Прийде пора — і по нас бороною
Час пропорошить, посіявши сталь.
Хай мої вірші поляжуть зі мною
В морок непам’яті. Лише труною,
Хато, для рідної мови не стань…
* * *
Слово не дане ослові,
Дано йому лише крик.
Топчеться брудно по мові
Рідна орда недорік.
Жайвора пісня — вічна,
Вічний і крик ослів.
Тільки людина калічить
Мову своїх батьків.
* * *
Сяють удень і поночі
“Тигрес”, “Вопак”, “Ревлон”…
Дикі словесні покручі
Місто взяли в полон.
Нічого в тумані не видно,
Хтось п’яно волає: “Ой…”
Місто моє нерідне,
Луцьк ти чи вже “Лукойл”?
* * *
Плейбейське плем’я. Клекіт Ради.
Надбання волі — час убивць.
Аж двадцять літ неправди й зради —
І три мільйони згаслих лиць.
Сміється виродок із мови,
Яку возніс у вись Тарас.
Німе волання. Розпач слова.
Плейбейський рід. Ганебний час.
* * *
Ну як тут розминутись, доле, з болем,
Коли щодень руйнується основа?
Поліщучок і той докинув голос
За хартію зневаги свого слова.
Але даремні змови проти мови
Відступників провінцій і столиць.
Я знаю: гоже, Боже рідне слово,
Переживе усіх своїх убивць.
