Броніслав ГРИЩУК,
м. Хмельницький
Я прокинувся у темряві нічної кімнати.
Бо нараз відчув: у цих чотирьох стінах, опріч мене, є ще хтось!
Якийсь він, чи якась вона, чи якесь воно.
Отож я відчув, як вінвонавоно безшелесно здолало простір од порога до ліжка, хоч кімнатні двері — пам’ятаю це достеменно — були зачинені (при розчинених я б нізащо не заснув).
Воно, либонь, не відало того, що я не сплю, що геть усе вловлюю чи то нюхом, чи слухом, чи іншим якимсь внутрішнім чуттям, звіриним інстинктом, рефлексом або як іще ту потаємну тварну здатність назвати.
Бо ось воно наблизилося до ліжка, нечутно присіло на самий краєчок. Ледь прогнулася панцирна сітка під його вагою.
Гм. Вагою? Хіба ж має воно якусь вагу?
І тієї ж миті тишу кімнати сколихнув постріл. То стрельнула моя старовинна приятелька — книжкова шафа, вона в такий спосіб іноді нагадує про своє многолітнє існування, чомусь неодмінно вистрілює вночі, за годинудругу до світанку.
Та навіть після несподіваного нічного пострілу воно так само чи то сиділо, чи перебувало, чи, кажучи стилістично неправильно, знаходилося на краєчку панцирної сітки.
А може, та безмовна, невидима, невагома, безтілесна субстанція — зовсім не те, що мені було подумалося в моторошній тиші кімнати, а щось цілком протилежне. Може, ця загадкова істота і є мій янголохоронець, посланець божий, всякчасний небесноземний заступник?
Намагаючись не наполохати оте створіння, що йому ще не придумав наймення, я легенько й поволі простягнув руку до торшерного шнура, аби непомітно смикнути його.
Чудний. Раз воно навіть меблевого пострілу не злякалося, то що йому отой раптовий спалах!
Тьмяне світло торшера кволо осяяло кімнату.
Я поглянув на те місце, де щойно в моєму узніжжі сиділо воно.
Нікого. Нічого. Як і треба було сподіватися. Тільки…
Тільки ледь помітна ум’ятина на ковдрі. Та ще здалося мені, що одночасно, синхронно з народжуванням кволого спалаху якась прозора хмаринка метнулася прожогом від ліжка до зачинених дверей, і замкова щілина, наче якась космічна чорна діра, тієї ж миті усмоктала, втягнула в себе щойно мною завважену дивовижну хмаринку.
