Петро ШКРАБ’ЮК: «Впізнавайте себе і своїх ближніх»

Богдан ЗАЛІЗНЯК,
м. Львів

_0Спочатку — три історії, які розповів автор книжки “В мінливім дзеркалі кохання” (назвавши її “енциклопедією любові”) Петро Шкраб’юк — письменник, науковець — доктор історичних наук, старший науковий співробітник Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича НАНУ, автор 20 книг поезії, документальної прози й сотень наукових статей та есеїв.
“Отож читайте! Впізнавайте себе і своїх ближніх”, — закликає читачів автор у вступному розділі — “Починаючи від Адама та Єви”.

Перша історія
“Вісім літ тому, — писав Желтков у прощальному листі до княгині, — я побачив Вас у ложі цирку, і тут же, в першу секунду, сказав собі: я її кохаю тому, що на світі нема нічого подібного на неї, нема нічого кращого, нема ні звіра, ні рослини, ні зірки, ні людини прекраснішої від Вас і ніжнішої. Ви ніби втілили всю красу землі…”
Желтков слав княгині Вірі Миколаївні Шеїній листи, підписуючись Г. С. Ж. А в день її іменин передав через посильного золотий браслет, усередині якого пломеніли п’ять гранатів. Цей браслет, пояснював Желтков у супровідній записці, носила його прабабуся, потім — мати, а зараз він дарує іменинниці: “До Вас ще ніхто цього браслета не одягав”.
Віра Миколаївна показала той браслет своєму братові й чоловікові, і вони наступного дня знайшли незнайомця, повернули браслет, вислухали його зізнання в почуттях до заміжньої жінки, які він не міг побороти. А ввечері, написавши Вірі Миколаївні прощального листа, Желтков наклав на себе руки…
Княгиня з дозволу чоловіка поїхала побачити небіжчика. “Глибока ніжність була в його заплющених очах…” Віра Миколаївна поклала під його шию червону троянду: “В цю секунду вона усвідомила, що та любов, про яку мріє кожна жінка, пройшла повз неї” (курс. — Б. З.). І, розсунувши волосся на чолі Желткова, дружньо поцілувала його в це холодне чоло…” (Олександр Купрін “Гранатовий браслет”).

Друга історія
“Аліна Крагельська мала п’ятнадцять літ, коли познайомилась з Миколою Костомаровим. Це було в серпні 1845го. Вона вчилась тоді в зразковому Київському пансіоні для шляхетних дівчат, сиділа на першій лаві — насмішкувата, чорнява, надзвичайно музикальна, а її навчителем був двадцятивосьмилітній Костомаров, кремезний, у віцмундирі, в широчезних рукавицях і таких же чоботях, очі мав короткозорі, обличчя рябувате (од віспи), яке посіпувалось, попелясте розпатлане волосся… Костомарова передражнювали, з нього кпили, передусім Аліна, а закінчилося тим, що через півтора року, в лютому 1847го, вони вирішили побратися.
Одначе тут є одна особливість: просячи руки шістнадцятирічної Аліни Крагельської, Костомаров мав на увазі передусім духовний шлюб (курс. — Б. З.).
“У своєму любовному кредо Костомаров одмежовував кохання од статевого потягу, од “всіляких мирських насолод”. Найкраще кохати, а заразом страждати в розлуці, що й проявилося, коли видатний історик перебував на засланні в Саратові і всіляко уникав розмови про остаточне поєднання з Аліною, незважаючи на те, що вона віддано чекала на нього, клопоталась, аби його перевели до Києва.
Проте Костомаров весь час посилався на хвороби. “Та коли він і хворів на будьяку хворобу, — пише Петров, — то лиш на нерішучість, обернену в жах перед думкою про статеве зближення…”. Потім він — щоб знайти собі виправдання — почав ревнувати її до уявних наречених. Нарешті зовсім перестав писати, зрікся Аліни. І вона вийшла заміж за іншого, народила трьох дітей, овдовіла, і аж тоді — через тридцять літ! — вийшла заміж за Костомарова.
У шлюбі через тридцять років, на порозі старості, вже не доконечне фізичне зближення. Це взаємини швидше духовні, платонічні. Ніякої плотської загрози Костомаров уже не відчував”. (Віктор Петров, “Аліна й Костомаров”).

Третя історія
“Незамінною для художника Миколи Бідняка стала і його дружина Марія Майчик. Батько Миколи наприкінці 20х років емігрував із Буковини (це село Ленківці коло Чернівців) до Канади, познайомився з фінкою — і 1 лютого 1930 року в них народився син Микола. Коли хлопцеві виповнилося шість літ, батько відвіз його до свого брата на батьківщину, а сам повернувся в Торонто. А невдовзі війна. Микола зі стриєм та стрийною виїхали до Німеччини, працювали на фільварку в містечку Лобаз у Західному Помор’ї. Микола вже мав п’ятнадцять літ. Якось він працював з усіма в полі, садив брукву, наступив на міну — і йому відірвало руки…
Щоб вижити, Микола витерпів п’ять жахливих операцій. Іншого така ситуація знищила б остаточно. Проте — не Миколу. Бо Господь дав йому талант, і він мусив цей талант реалізувати. Але — як? Рук нема, а він так хоче малювати. 1950 року Микола виїхав до Канади і тут, у місті Калгар вступив до Інституту технології і мистецтва та заходився вчитися малювати вустами: брав у губи пензель й накладав мазок за мазком… Перші картини так сподобались його навчителеві (це був Стенлен Перот), що дві з них купив для себе, і цим підтримав Бідняка не лише матеріально, а й — і це головне — морально.
Перегодом Микола повернувся до Торонто, вступив до Онтарійського мистецького коледжу, вивчав різні графічні техніки. Навчився бездоганно малювати з допомогою уст, створив тисячі робіт… мав виставки у різних містах Канади: Торонто, Монреалі, Вінніпезі, Ванкувері; мав їх і у США: в Детройті, Чикаго, Буффало; а також в Іспанії, в Україні — Києві, Львові. А Львів, як він сам говорив, припав до вподоби найбільше. Тут він (у церкві Преображення) прийняв святу Тайну хрещення, тут став професором сакрального мистецтва Львівської академії мистецтв, мав виставки. 1995 року йому присудили Державну премію України ім. Т. Шевченка.
Помогла йому на життєвій дорозі “дружина художника — співачка Марія Майчик, українка, ділова, енергійна. З Марією Бідняк познайомився 1989 року, 1994го одружився. Як відзначав один дослідник, “її роль в організації творчого життя, взагалі останніх років буття Миколи Бідняка є виняткова. Припинилося розпорошення його мистецького доробку “за гостину”, а краща частина опинилася в Україні”.
Додам від себе: я познайомився з Миколою Бідняком і його дружиною Марією того ж 1994го. І взяв кілька інтерв’ю. Він завжди дуже цікаво говорив про суспільнополітичні речі. Наприклад: “О, румунські часи!.. Я пам’ятаю, жахливі то були часи. Мій вуйко Василь… трохи в Канаді доробився, приїхав на Буковину — був уже, словом, осілий і опірений. Мав тато вуйкові допомагати господарювати, здається, одною крамницею завідувати. А часи були такі. У корчмі парубки починали співати “націоналістичні” пісні — приміром, “Кум до куми залицявся”. В очах румунів виглядало, що той оспіваний кум порушує фундамент королівської Румунії. Фантастичні речі! Це — тридцять сьомий і далі роки. Нині ми можемо сміятись, що люди допускалися такого рівня мислення”.
А ось кілька слів Марії Бідняк: “Він ніколи не жалівся, що його щось болить… Миколо! Що болить? — питала я його. — Як тобі?” — “Поволі”.
28 листопада (2000 року. — Б. З.), ввечері, я запитала його: “Миколо, Ти не хочеш мені нічого сказати?” — “Тримай мене!” — сказав. І з тими словами відійшов.
Микола, як кожен митець, хотів визнання, але ніколи не був задоволений собою. “Тепер я знаю, як буду малювати, — сказав мені в Каневі після того, як поклав квіти до Шевченка, став на коліна і гірко заплакав. — І Юр (Собор Св. Юра у Львові. — Б. З.) буде інакше намальований, і митрополита Шептицького — теж інакше буду малювати”.
Микола Київ не любив так, як Львів. І дуже прикро, що львівська влада його не пошанувала. Люди його шанували”.
Ідеться в цьому висловлюванні п. Марії про те, що Микола Бідняк просив громадянства України або бодай звання “Почесний громадянин Львова”. Однак намагання Марії Бідняк “достукатися” до львівської влади закінчилися безрезультатно. Тож за кілька тижнів до смерті Микола Бідняк жартував: “Певно, забагато українців в Україні… Нічого, я зачекаю… Маю час…”. На жаль 2000го Микола Бідняк відійшов від нас. Боже, якби хтось бачив, як п. Марія любила Миколу Бідняка! Така любов, як на мене, буває хіба що в піснях.
Так, любов буває різна. І про це свідчить 59 її “відображень” —  59 розділів, у яких автор говорить і про жіночу красу, і про “любов потаємну і платонічну”, і про “зустрічі в снах”, і про “другу любов”, і про “квіти ранні і квіти пізні”, про любов “з Господом і без Господа”, а також — про “любов без Бога”. Дехто з відомих головних героїв тричі одружувався, дехто мав сім дружин і безліч випадкових пасій, дехто — п’ять любовних романів.
Закінчує автор свою понад тристасторінкову “енциклопедію любові” точними словами: “пошуки єдиної, справжньої любові (кохання) ніколи не завершаться”. Кожен читач книжки Петра Шкраб’юка “В мінливім дзеркалі кохання” це відчує, особливо, коли порівняє з відповідними розповідями знаних у світі письменників свою версію (версії) кохання.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment