Рідне слово було для Івана Михайловича Білогуба найдорожчим. Особливо в найтяжчі роки, коли все-таки зміг вижити, відбуваючи несправедливе покарання. Глибоко розуміти, відчувати і любити рідне слово він усе життя навчав студентів, учителів, учнів. Із перших днів діяльності Товариства української мови імені Тараса Шевченка на Луганщині професор Іван Білогуб його чільний діяч: виступає зі статтями в періодичній пресі, на обласному радіо, бере участь у літературно-мистецьких дійствах, відкритті музеїв Бориса Грінченка й Григора Тютюнника, пише книжки про славетних письменників-земляків. Найбільш пам’ятне зі свого життя він теж закарбував у рідному слові, написавши спогади “Некролог”…
Олексій НЕЖИВИЙ,
професор Луганського
національного університету
імені Тараса Шевченка
20 січня виповнилося 100 років від дня народження літературознавця і педагога Івана Михайловича Білогуба. 45 років його життя поєднано з Луганським національним університетом імені Тараса Шевченка.
Літературно-мистецькі ідеали,
інтерес до наукових досліджень формувалися в І. Білогуба ще під час навчання в харківському університеті, який він закінчив 1934 року. Підтвердженням сказаного є його спогади “Некролог”, що вперше опубліковані 1988 року. З великим бажанням розпочав навчання у виші сільський юнак. У спогадах наголошено, що тоді в університеті пам’ятали його колишніх випускників: видатних науковців О. О. Потебню, І. І. Срезневського, М. Ф. Cумцова. Студенти захоплено слухали лекції улюблених викладачів: О. І. Білецького, Л. А. Булаховського, О. Г. Розенберга. Молодь виявляла інтерес до бурхливого літературно-мистецького життя в тодішньому столичному місті, відбувалися зустрічі з письменниками Миколою Кулішем, Леонідом Первомайським, Петром Панчем, Володимиром Сосюрою.
Навчаючись в університеті, І. Білогуб працював учителем у СШ № 40 міста Харкова, а 1936 року — молодшим науковим співробітником Галереї картин Тараса Шевченка та на кафедрі літератури в Харківському бібліотечному інституті, спочатку асистентом із зарубіжної літератури в професора О. Г. Розенберга, потім — викладачем української літератури. Розпочинає він і літературознавчі дослідження, зокрема з історії створення пам’ятника Тарасу Шевченкові в Харкові. На жаль, ця перша науково-дослідницька робота й стала приводом до несправедливого арешту… На пропозицію директора Галереї картин дописати його в співавтори вже підготовленої праці молодий науковець рішуче відмовився. Як наслідок, з’явився наклепницький сигнал і 29 квітня 1937 року І. Білогуба заарештували.
Під час обшуку на квартирі І. М. Білогуба як “компромат” забрали книгу — бібліографічний довідник “Десять років української літератури. 1917—1927” (Харків, 1928) за редакцією Сергія Пилипенка та 18 примірників журналу “Ілюстрована Україна” (Львів, 1913). Постановою слідчого від 12 липня 1937 року ці видання кваліфіковано як “контрреволюционная националистическая литература”, тому й вирішено, “что данная литература имеет существенное значение для дела, приобщить к делу по обвинению Белогуба Ивана Михайловича”. Розуміючи всю абсурдність цього звинувачення, адже і довідник цей, і журнали були доступні читачам бібліотек, наступний документ в “деле”, датований тим же числом, — “акт уничтожения контрреволюционной националистической литературы”. Ворожий характер літератури визначався тоді дуже швидко: редактор книжки, письменник Сергій Пилипенко вже був репресований, а журнал “Ілюстрована Україна” видавався за кордоном, тобто у Львові, до того ж видавець — товариство “Просвіта”.
Спецколегія Харківського обласного суду від 7 вересня 1937 року, засудивши І. Білогуба до чотирьох років позбавлення волі, одним із звинувачень визначила зберігання контрреволюційної націоналістичної літератури.
Боляче переживав І. Білогуб несправедливий і жорстокий вирок, але все ще сподівався на відновлення правди. Тому й пише 14 жовтня касаційну скаргу на адресу Верховного суду республіки, з відчаєм наголошуючи, що він не злочинець, має тільки 24 роки й просить не забирати із життя найбільш дорогі й інтенсивні для праці роки. Однак і Верховний суд вирок залишив без змін. Пізньої осені 1937 року потяг із засудженими прибув на станцію Тайга. Почалася робота на лісоповалі, про що І. Білогуб пізніше згадував: “Перебування в таборі на станції Тайга, можна сказати, було щасливим періодом у моєму ув’язненні. Драматичні етапи були ще далеко попереду. Я про них не думав і не гадав. Навпаки, з перших днів після прибуття в Тайгу наполегливо добивався правди, справедливості. Звертався у всі прокурорські, судові інстанції з заявами, вимогами, проханнями розглянути справу, встановити істину, звільнити як несправедливо ув’язненого”.
У червні 1938 року І. Білогуб переведений до табору неподалік селища Воєжаль “Устьвимлагу” в Комі АРСР. Тоді І. Білогуб зважився на втечу. Здавалось би, безглуздий вчинок доведеного до відчаю в’язня, однак пояснення впійманого втікача було логічно ясним і коротким: протест проти несправедливого вироку. Табірний суд із трьох осіб додав ще три роки, кваліфікувавши втечу як намагання продовжити контрреволюційну діяльність в Україні. Наприкінці 1938 року знову втеча, а через два дні пояснення слідчому: втікатиму, поки не вб’єте. Знову швидкий суд і ще три додані роки.
Термін несправедливого ув’язнення закінчився 1946 року, бо строк зменшили на один рік. “Той рік, якби його не скоротили, я б не витримав. Ніякої розради вже не було, навіть в середовищі духовно близьких людей. Тисла неволя”, — пізніше згадував І. Білогуб. Однак, приїхавши в рідне село, недавній зек зустрів неприязне, навіть вороже ставлення влади, а тому змушений був знову повернутися в Ухту, вже вільнонайманим у науково-дослідній польовій партії “Нафтогазрозвідка”.
Наприкінці 1946 року Іван Білогуб приїхав до Ворошиловграда й через деякий час працював лектором обласного лекційного бюро. Скориставшись порадою досвідченого юриста, у документах не зазначав про судимість. Відтоді, як і всі працівники, І. М. Білогуб заповнював службову анкету і писав, що 1934 року закінчив Харківський державний університет, потім викладав українську літературу в Харківському бібліотечному інституті, а з 1942 року працював у “Нафтогазрозвідці” в Москві, адже там була головна контора. Такий дивний запис дублювався багато разів. І лише наприкінці вісімдесятих Іван Білогуб в автобіографії напише, що 29 квітня 1937 року був репресований, перебував у Сибірському таборі (станція Тайга) а з 1938 року до 1946-го включно — в Усть-Вимському таборі в Комі АРСР.
Приїзд Івана Білогуба до Ворошиловграда був зумовлений тим, що тут, у педагогічному інституті, ще з 1939 року працював його старший брат — Лука Михайлович Білогуб. Випускник географічного факультету Харківського державного університету, він після захисту кандидатської дисертації став завідувати кафедрою географії, у роки війни — командир вогневого взводу, нагороджений бойовими орденами й медалями. Кафедрою географії Л. М. Білогуб завідував до 1964 року, став відомим науковцем, автором статей до енциклопедій, монографії “Луганська область”, навчальних посібників. Помер 1967 року.
1949 року І. М. Білогуб, на пропозицію завідувача кафедри української літератури Г. М. Гончарука, став працювати старшим викладачем кафедри, читаючи навчальні курси методики викладання української літератури та історії української літератури кінця ХІХ—початку ХХ століття. Кандидатську дисертацію зміг захистити лише 1967 року, на 54-му році життя, бо тільки 1965 року Верховний суд УРСР офіційно реабілітував його за відсутністю складу злочину.
Із 1971 року І. Білогуб майже два десятиліття завідував кафедрою української літератури (обраний за конкурсом 1973-го) Луганського державного педагогічного інституту імені Тараса Шевченка, виховуючи любов до красного письменства, професії вчителя-словесника. 1980-го отримав вчене звання професора і був ним до кінця життя — 22 серпня 1994 року.
Як науковець, Іван Білогуб став відомим переважно завдяки літературно-краєзнавчим дослідженням. Ще 1963 року в журналі “Донбас” він публікує статтю з промовистою назвою: “А традиції є”, в якій обґрунтовує тезу, що першопочатком літературної історії нашого краю є “Слово о полку Ігоревім”. Відтоді з’являються дослідження про літературну організацію “Забой”, рецензії на книги письменників-земляків, статті до ювілейних дат українських письменників. Так, 3 квітня 1968 року в обласній газеті “Луганська правда” з’являється стаття до 50-ліття Олеся Гончара, де Іван Білогуб, на противагу тодішній огульній критиці, дає високу оцінку романові “Собор”, зазначаючи, що талановитий письменник гостро виступає проти вбивць краси — браконьєрів матеріального і духовного життя народу, рідної землі, до того ж характери літературних героїв розкриваються через стосунок до історії, багатовікової культури, героїчного минулого.
Особливо вболівав Іван Михайлович за долю української літератури на Луганщині. Нетерпимим був до тих, хто намагався обґрунтувати існування особливої “культури Донбасу”. Так само рішуче виступав проти наслідків тоталітарної системи під компартійним керівництвом, намагання “…позбавити народ його історичної пам’яті і культури, досвіду, умінь, знань і навичок поколінь, його історичного досвіду, довести до духовного спустошення…”
Уже наприкінці життя Іван Михайлович Білогуб зміг по-новому осмислити свої краєзнавчі студії в книжці “Літературно-краєзнавча Луганщина” (першу частину видано 1993-го, а другу — вже після смерті автора 1994 року завдяки зусиллям письменника й лікаря Юрія Єненка). У цій праці науковець обґрунтовує низку важливих теоретичних положень. По-перше, літературне краєзнавство включає в себе цілий комплекс джерел історико-етнічного, художньо-естетичного, морально-етичного змісту і є важливим засобом у формуванні духовної культури. По-друге, літературно-мистецьке життя Луганщини, починаючи від “Слова о полку Ігоревім”, є складовою частиною української національної культури і має глибокі традиції, які не переривалися, хоча й потерпали від національного державного гноблення, особливо в XIX столітті та до недавніх часів ХХ.
Ще один аспект літературних інтересів І. М. Білогуба — творчість лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка: письменників Івана Світличного, Миколи Руденка, Василя Голобородька, а також колишніх репресованих — Юрія Сліпка, Івана Савича, чия творча доля назавжди поєдналася з Луганщиною.
Його мемуари “Некролог” тяжіють до художньо-документальної прози, а їхнє літературне спрямування досягається за допомогою майстерно виписаних діалогів, портретів, авторських характеристик та узагальнень. Життя Івана Білогуба є типовим для українського інтелігента того часу, бо така жорстока доля спіткала у 30-ті роки сотні тисяч людей. Нелюдськими зусиллями тиранія хотіла знищити творчу особистість, перетворити її на раба. Однак український характер уже вкотре виявив і гідність, і стійкість.
