Коли помер тиран…

Олександр РАЧЕК,
Чернігів

Згадую березень 1953 року. У 8му класі Макошинської школи переполох — розпочався урок, а вчителя немає… Хвилин через 15 зайшла учителька фізики, сумна, заплакана… Сповістила про велике горе: помер вождь усіх народів — найрідніший наш батько — Сталін. Не знаю, з яких причин, та ми не відчували горя, сприйняли трагічну звістку майже весело. Звичайно, були збуджені самостійністю, та це була миттєва реакція 15річних школярів, що відчували фальш тоталітарного вождя, який на честь себе самого назвав міста, вулиці, заводи, колгоспи, кораблі, заповнив своїми портретами, скульптурами майдани, парки, сквери, установи, стіни, столи; набрид у віршах, що ми вивчали, й у піснях, що співали: “Я одержав нагороду, слава Сталіну й народу! Слава тим, хто мене вів, соками землі живив”, “Хочу бути точним у кожній деталі, хочу бути ленінцем, як товариш Сталін” (Пісня піонера).
Ми не замислювалися над причинами любові старшого покоління до Сталіна, не розуміли трагічності життя, про яке вони не розповідали, оберігаючи наше майбутнє (це сталось пізніше, за “хрущовської відлиги”). Адже нам вдовбали в голови, що Сталін — Бог, а він взяв та й помер… Старші за нас усе знали і цілому поколінню дітей не говорили правди. Відтоді наше покоління тим відзначалося, що ми їм не у всьому довіряли.
1958 року, під час канікул, я зустрів у рідному селі учительку фізики. Порозмовляли… Я вибачився, що в березні 53го не зважали на її горе — хихотіли з сусідом по парті. Відповідь здивувала: “Я плакала, та моя душа раділа за вас!”. Ольга Максимівна говорила… І про себе: як дивом не померла від голоду навесні 1933 року, потім — 20 років щоденного страху, з яких майже 3 роки ще й німецької окупації… Суть її розповіді про джерело “любові” до Сталіна достеменно висловив священик Володимир Зелінський: “Люди були заворожені обіцяним майбутнім і одночасно вражені сьогоднішнім жахом. Під Сталіним боялися всі, відчуваючи водночас захоплюючу вдячність за те, що вони ще живі й залишаються на волі. Ця зв’язка страху і вдячності була закваскою всенародної любові до вождя”.
Феномен шістдесятників — що ми, діти війни, відчували облуду і фальш комуністичного режиму. Нам, наївним, здавалося, що старші покоління не розуміють цього: вихваляють владу, ще й побиваються за вождем. Хотілося докопатись до історичної правди, щоб їм пояснити, переконати… Докопались! Через 30 років радянський режим рухнув.
В Україні, як і в Росії, ще ностальгують за Сталіним, тож ще можлива поява й українського вождядеспота. Як результат — перший тур президентських виборів2010, коли більше двох третин виборців України віддали голоси не за демократію, а за “тверду руку”. Наслідки не забарилися.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment