Упорядник і автор
літературнокритичних розвідок лауреат Національної премії ім.
Т. Шевченка
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
…і як йому там ведеться,
самішому з найсаміших.
Б. Нечерда
Чи залежні ми від наших прізвищ? Чи присутній у них елемент метафізики, закодованості долі? “Ім’я — це знак” (І. Качуровський).
Як би там не було, між прізвищем і творчістю цього поета простежується певна схожість. Прізвище незвичне, це вже перший склад мовби вказує на заперечення, на (не)досконалість сущого, на (не)прийняття. Твердість приголосних “рд” тільки увиразнюють налаштованість на відсіч, опір.
Поезія Нечерди — незгода й опір навіть тоді, коли відсутні їх видимі ознаки. Йоржиста поезія як наслідок йоржистості характеру, завжди готового до відсічі. “Найоржені смалко” — це так він сказав про поетів у вірші “Солов’ї”.
Його життєтворчість тісно пов’язана з Одесою, з містом, де той, хто почувався українцем, гостро усвідомлював свою окремішність. Можливо, й починав він як російськомовний поет тому, що підсвідомо намагався втекти від духовного сирітства у специфічну одеську ауру з її потужним космополітичним духом. Втекти не вдалося. Але не вдалося вислизнути й зпід преса Вознесенського, поета, що мав на нього рушійний вплив. Вплив затягнувся на роки і озивався навіть тоді, коли Нечерда здобувся на самостійність.
Був у тому свій позитив. Карколомна метафорика Вознесенського, сміливе вторгнення у табуйовану тематику, інтонаційні ходи, асонанси, демонстративна неточність рими — усе те розширювало поетичні виднокола, обіцяло в майбутньому нові, ще не задіяні можливості. Демократизація форми ішла в парі з демократизацією змісту.
Це розкріпачення плюс Одеса з її романтичним колоритом, морем, платанами, мальовничим маєвом прапорів на чужоземних суднах у знаменитому порту, дюком Рішельє на Приморському бульварі та іншими дивами — плідно позначилися на поетиці Нечерди. Селюк обернувся на урбаніста. Міський темпоритм присутній уже в перших його публікаціях і в подальшому тільки нарощував оберти.
Нечерда відштовхнувся від своєї селянськості так далеко, що коли б не достеменне знаття, то, здавалось би, важко запідозрити його у приналежності до гурту поетів, вихідців із села. З ним сталося те, чого не сталося з жодним із шістдесятників, за винятком Коротича. Але Коротич належав до міщуків, живився атмосферою міста з дитячих літ, хоч, як з’ясувалося в перспективі, і її негаціями.
Нечерда — це виправдана й не виправдана зухвалість. Це спроби епатажу, естрадність, риторика, без яких не уявити його покоління. Це налаштованість на фоніку, на озвучення слова. Але й нестандартність думання. Прагнення масштабу. Шукання істини з виходами за межі дозволеного. Пронизливий ліризм. Фактурність, оречевленість.
Мова Нечерди не схожа на мову його ровесників. Це стосується і синтаксису, і лексики. Він творив нові слова, вкорочував їх у свій спосіб, розставляв у такій послідовності, що це спричинялося до темнот, цілеспрямовано вводив непоетизми, не цураючись при цьому ні ускладненої понятійності, ні техніцизмів.
Прозаїзація мови — це було характерно для багатьох, зокрема для Драча з його епізодичними перевисаннями до наукової поезії. З Драчем Нечерда перегукувався. Але Драч, попри найзухваліші свої експерименти, поет упізнавано український. Мова ж Нечерди — модернізована мова, де природність сусідує з такими словесними вивертами і сполуками, що інколи та мова видається одеським варіантом української. Ось чому стилізації Драча навіть упереміш із синхрофазотронами чи кібермашинами видаються органічними і закономірними, а в Нечерди, в загальному контексті його творчості сприймаються як щось привнесене силоміць, хоч самі по собі вони цілком “на своєму місці”.
Озираючись, поет писав:
Прости смутні мої мілини
і те, що йшло від пацана:
складаючи тобі молитви,
юродствував і позував.
Так, було те й те. Були фразерство і дешева фронда. Ширяння в небі і схильність до люмпенізації, бабляння в мулі низин. Йому належать слова: мало мати крила, ще треба навчитися їх міняти. Свої стилістичні крила він міняв часто. Їх “неунормованість” сприймалася та сприймається й зараз як виклик епосі “унормованої сірості” (Слабошпицький).
Поеми Нечерди модифіковані в дусі шукань тих, хто належав до його улюбленої лектури. Але гострота реакції, неординарність мислення і шукань виокремлювали його індивідуальність навіть там, де він перегукувався з іншими. Як ось поема “Лада”, що спонукає згадати “Озу” Вознесенського. До “Лади” Нечерда повертався й після того, як вона була оприлюднена. Переписував, уточнював, доповнював новими розділами, прикметними відкритістю, ліризмом, випуклістю фактури.
З найглибших поем — “Данте”. Написана вона у молодому віці, але позначена мітою духовного досвіду і глобальних запитів. Поема непроста для сприйняття, з кількома вимірами. Один із них — підсумок наслідків епохи сталінізму.
А десь, в окремо взятій,
одній шостій,
од супісків казахських до колим
згулажиться умом і кістю зжовкне,
і віру строщить низка
поколінь.
Проекція на сучасність і майбутнє: пройшовши дев’ять кругів пекла, Данте заносить ногу на круг десятий, що сприймається як засторога реальності, по зав’язку набитої ракетами та іншим смертоносним начинням. Поема завершується промовистим авторським жестом “Не занось!”. Рядок “збулося олюднення світу” в контексті сьогодення мимоволі викликає гримасу сарказму. Бо — не збулося. Збулося розлюднення.
Частина з поем Нечерди лишилася у своєму часі. Як данина його тенденціям і захопленням. Серед них “Ярешківський роман”, що належить до пори спалаху літературного народолюбства, коли поезію заполонили діди, баби, дядьки та тітки. Коли оспівування так званої простої людини заохочувалося, й певною мірою було гарантією публікації і оберегом від неприємностей. Але й призвело до розливу повені графоманської продукції.
Звичайно, процес той був неоднозначний. Траплялися твори й високої мистецької вартості, щирі, людяні. Але сама тенденція “ходіння в народ”, що була ще й спробою втечі від барабанного пафосу, обернулася загрозою провінційності і сьогодні сприймається не без скепсису.
Борис Нечерда притягує своїми проривами до себе. До правди душі, яка, власне, і є сутністю поезії. Він ішов до тієї правди шляхом спотикань і втрат. Від молодечого максималізму віршів “напоказ” — до духовних прозрінь та осяянь. До мови справді новаторської.
Його “Остання книга” перейнята відчуттями невідворотності наближення смерті. Це книга внутрішніх обвалів і катастроф. Книгаревізія життя. У ній теж є зухвалість, але іншої якості. Зухвалість беззахисності. Неприкаяності. Відчаю під маскою стриманості. Порахунків з оточенням і собою. Книга трагічна, але з потужним зарядом стоїцизму з приправами іронії та сарказму. Такого самооголення й драми, що за ним прочитується, не знайдемо в жодного з шістдесятників “першої руки”.
Як поет схильний до багатослів’я і маніпуляцій із формою, Нечерда вірний собі. Але тут неекономність позначена варіаційністю мислення, його багатоходовістю з поверненням до точки відліку. Кваплюся поправити: не тільки тут. Це властиве кращому з його спадщини, де є речі й загадкові, складні. Та тільки в “Останній книзі”, як у жодній до того, відкрилася уся глибина самотності цього йоржистого поета.
М. Слабошпицький у вступній статті до однотомника його творів, що вийшов у “Бібліотеці Шевченківського комітету”, послався на слова Брехта: абсолютна свобода коштує абсолютної самотності.
Нечерді випало звідати, який він на смак, черствий хліб наближення до абсолютної самотності.
Снігурі
(Білий естамп)
Серед зими дістати лижі,
морок позбутись взагалі
і натщесерце слухать в лісі
високу мову снігурів,
і вже не згадувать обідні
бучних чиїхось роковин,
аби лише дерева білі
сміялись в білі рукави,
аби лише не знаком дурня
різнилась тиша лісова,
і стовпчик світла на котурнах
стояв і лісом ласував!
І наодинці, по метілі,
зайтись нестидними слізьми
над півдитячим примітивом
малюнків матінки зими…
Дійти узлісся, як порога
у людний світ добра і зла,
і в глупім полі ненароком
вгадати контури села
і хутко братися за розум:
своє “добридень і щасти!”,
як оберемок дров з морозу,
до хати крайньої внести,
глядіти в стелю — в небо хати,
а бачить інші небеса,
коли й лишилось небагато:
сміятись, плакать і писать…
І беззахисним на ослоні
мовчати з думкою про хліб.
Зловить себе на чеснім слові,
як інших ловиш на брехні…
І все, і можна помирати!
Оскільки досі ти не встиг
гріхів одступництва набратись,
як твій кожух — ласкавих бліх!
…Вертаєш виспраглим додому
у снігопад, серед зими,
і снігурі летять додолу,
як з хору випалі псалми.
Райдуга
Доля мені годила.
Оком на неї важу.
Гляньте: котра година
на золотому вашому?
Довго ходив на прощу,
збився з числа та міри,
то підкажіте, прошу,
що за пора, допіру.
Що за пора гадюча
з ножиком просто серця…
Тількино не годуйте
пряником екстрасенсів!
Кручений мій паничу,
не відцвітай нерідно,
а помилуймось ніччю
просто із підворітні!
Райдуги дивен висяв —
з чого вродивсь так легко?
(Хтось із нас помилився —
я чи вона, сердега…)
В задумі непорочна,
нехтуючи провалом —
райдуга серед ночі!
Цього ще бракувало…
Мало набідувався?
Наслідки — препаршиві,
бо за мої дивацтва
дано мені ж по шиї.
Все — по заслузі більше!
Долю за дужки виніс.
Марно метати бісер
перед умиті свині.
Мова про інше…
Справді:
райдуга — із нічого?
(Серед порядних райдуг
ще не було нічної).
Радощам навдогоду
яро горить, настільки
красна і прохолодна —
мов кавунова скибка!
Пробуйте дивовижу
духом, а не перстами.
Н е б а ч и т е?
А я — виджу,
отже, і не постарів.
Мисль не учора виникла,
стверджувана заледве:
яблуко без червивинки —
тільки коли зелене.
…Темрява в узороччі.
Зірка шукає шпарку.
Перша година ночі? —
Перша година ранку!
Кілійське
О панно Інно, ніжна Інно…—
живуть тичинині дива.
Тут воронованою міддю
шугав карбований Дунай.
А жовті сови з віт лапатих,
і віск, що меду натягнув,
надвечір світяться лампадно,
як грішна квітка тютюну.
І понад ніч, і понад крики —
нечутно точаться
з погорд
епічні в гирлі поєдинки
солодких і солоних вод.
а ми зза вогнища не вчули,
як там — на стику двох осердь
дітей кефалі та чечуги
крутила яра карусель.
Солов’ї
Навіщо було підглядати
крізь просвіт плода і листка,
як брат упосліджує брата
в оркестровій ямі садка?
Навіщо жадливо взнаємо
(не тямлячи міри й межі)
основу не наших взаємин
і виміри — зовсім чужі…
Услід за полярним евенком,
що оленя в тундрі пасе,
гадав я, що наш соловейко —
це щось… не таке, як усе.
І вищий за смуток і чвари,
й гармонії символ ясний,
і навіть Сократова чаша
ніщо у порівнянні з ним.
Пригода чи доля — довідайсь! —
на розмисли скрушні мені
підсипала двох індивідів
із племені тих співунів.
Цікава невдача спіткала.
Я щебету марно чекав:
правничі нічного вокалу
забули про власне вокал.
Затяті, найоржені смалко,
тремтіли на кігтях міцних, —
таке відчуття, ніби сварка
точилася щойно між них.
Чого вони не поділили
на схресті мелодій своїх?
Невже — лиш душі і тіла
солодшої зміж солов’їх?
Не знаю. І знати не варто!
Я й так нерозважно чиню…
А сутичка їхня приватна
не скінчиться унічию.
Видовище це неприродне:
гартовані в інших ділах,
жаріють один перед одним —
мов кулі в рушничних стволах!
…Як виваляному в калюжі,
і стидко мені, і страх.
Чергову з священних ілюзій
співцями розвіяно в прах.
Відмию окрадену душу;
удамся до певних утіх;
забуду! — мов очі замружу…
А варто — щоб виколов їх!
Навіщо було підглядати
крізь просвіт плода і листка,
як брат упосліджує брата
в оркестровій ямі садка?!
Бо, крім аналогій п р и б л и з н и х,
нічого не дасть нам знаття
основ узаємин і пісні
та міри чужого буття.
І досить!
…А й досі тяжію
(як в поле якесь силове):
ворожо напружує шию
мій лагідний брат соловей.
1983 рік
Набуває сили рок.
Тільки й чути: хеві метал.
Перебудем? Дулю з медом! —
імпотенція думок.
Набуває сили рок.
Замість розладів статевих,
спостережено в стратегів
імпотенцію думок.
Набуває сили рок.
До душевного угаву
покалічений “афганець”
довжить милицею крок…
Не в країні Лімпопо
втрата брата і сестри,
а в крайні Імпопо
з роком — 83.
З перепою спить пророк.
Єрихон не вчує скрипки.
Боже правий, святий, кріпкий,
до кінця спотужни рок!
Ех… потенція думок…
Зодіак
Не дивую з людських видозмін
ні високого духу, ні вбозтва.
Як одужуючому — вітамін,
дався к старості досвід абощо…
Телефон прослуховуйте мій!
Перлюстровуйте пошту.
Переслідує назирці хорт.
Тож і ви покладіться на чудо.
І чиніть, хто до чого охоч, —
хоч під ліжком у мене ночуйте.
Тільки спершу — для блага свого ж —
мені душу знечульте.
Небагато потрібно душі.
Забаганка вибачна й природна:
щоб умілець її потрошив
під наркозом… Але — принародно!
Хай душа відбува привселюд
в драгву неба. І світиться звідтам.
Того сяйва (а то ж не салют!)
не показуйте дітям.
Затуліть їхні очі зіркі!
Не давайте глядіть у безодню…
бо душа — не самі лиш зірки,
але й вигріб мерзотний…
Не пускайте малих у вертеп,
щоб до крові
завчас не
навиклись!
Не на вас, а на ваших дітей
уповаю,
невіглас…
Не соромтеся, нумо скоріш
призволяйтесь і пийте доладно,
вітчизняні мої комарі,
шанувальники мого таланту!
(Скільки масок довкруж, а не лиць.
Як смакують інтим, до холери…)
Я цікавості вашої — лиш! —
безстроковий галерник.
Хоч який улаштовуйте трус,
а зловмисля —
не маю віддавна!
Впізнаю тебе, споєна Русь,
і — склотарно вітаю.
Лисе полечко… ліс під дощем…
птаства сірого стереощебет…
Тут вічнавіч побути б іще
з ще
живою душею…
Замість певності — віра сліпа
(золоті обіцяльні обценьки),
що придатна й годиться хіба
не для цеху, а церкви.
Чи багато потрібно душі?
Тільки спасу! Котрогось із тисяч…
Там, де пиляно, тирса лежить.
І сталевія тирса.
Тож визбирую, мовби магніт,
співвітчизників спиляну щирість.
Святсвятсвят! Що за тінь у вікні?.
Хто в потилицю дише мені? …
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Знову… Здрастуйте, Штірліц!
1979
Антиутопія
Олі
Об револьверну собачку порскому
пальцю спіткнутися — наче об кому,
після якої: “Всі до обкому!
Всі до обкому — й пощади нікому!”
Пальцю здригатися. Оку сіять.
Грали до шалу. Програли дощенту!
Як було древніми й речено щемко —
Пес лиже цівку з губи Чаушеску…
Що нам ще вичворить Еклезіаст?
Рік на призаході. Східна Європа.
Цапа вподобано, й сірка в окропах.
Біблія в чорній шкірянці наопаш —
читана, отже! А схоже на обшук:
витрус полови, поокрім зела.
Що там торохко торує дорогу?
Морок. А з мороку сморід терору
(новозавітного; замість старого).
Пальцю здригатися. Оку сіять.
Знане з Радищева, чудище обло
нині шкураттям шагреневим зсохлось
та й обернулося — з панства на охлос.
Хто ж проти кого? Епосі на поглуз
шісткою врізано по козирях!
Начеб у жилах, холоне в антенах.
Чиним, лицюєм, аж поки зведемо
виворіт!.. Зносу не мають вандеї.
Пальцю здригатися. Оку сіять.
Снись мені, люба, майбутньому зеку,
снись у безпеці (як брешуть в газетках),
снися в прихистку останньому — себто
на розкладачці на кухні в Генсека
(лиш не харчуйся з його казана!).
Знайся, кохана, не май того знати:
доля біжуча во врем’я ненатле,
я — трохи натовп, а більше — не натовп…
Пальцю здригатися. Оку сіять.
* * *
Знову щовечора сходжу з ума.
Бачити страшно чи й знати:
підлітки в парку розкурюють мак,
злидні мої вітчизняні.
Поки парламентський моветон
з радіо битиме молотком,
вимруть мої підранки —
поєні маковим молоком,
а не сонетом Петрарки.
* * *
Був чоловік… Ну й
що із його грищ?
Слава для нього — нуль.
Він уподобав гріш.
Доповнення до заповіту
Більшого сволочизму,
ніж той, що в мені, немає.
Я не потрібен вітчизні.
Був я потрібний мамі.
Три крапки по слові погань.
Три літа і більш, як агжо
мати говорить із Богом.
Бог не про все їй каже.
Ледь оббулася в сяйві,
навикла до співів у кущах,
то що дрянцею взайве
ятрить материнську душу?
Пощо їй знатись на втечах,
на зсохлу його семижил,
і як йому там ведеться,
самішому з найсаміших:
міняє миро на мило,
а журавля на жандарма,
і неба сягти наміривсь
не так, як вона жадала…
Все правильно в сумі чисел
і в крові з аорти чи пальця.
У мами вже інша вітчизна,
а я ще за цю чіпляюсь —
односердь, обіруч, усуціль!
Вітчизні те все настільки
до лямпи… — мов квітка сучці
в солодкий період тічки.
Більшого сволочизму!..
P. S.
“…і прошу громаду, до титла
долюбити мою вітчизну,
як звідтам я сам не могтиму…”
Колядування у фамільному замку
“Трояндовий вінок”
мальвазії спожий уста утри Мальвіно
корсета розшнуруй і вибийся з панчіх
колядники пішли одначе неймовірне
триває за вікном дрібкоче і пахчить
несяйво проз шибки вдиралось а по сяйві
ще й срібло на столі дивочно зайнялось
і знову звук і пах — так наче посівають
вишневим квітом і ядрінню з НЛО
цього ти не збагнеш в своїм середньовіччі
ото камін і жар то вовча хлань а це
на шкурі левеням спить Леонард да Вінчі
ти ськаєш в бороді курляндським гребінцем
і прянощем чоло божественне умастиш
і пахви промокнеш півнястим рушником
і в ночвах власноруч одквасиш сподні Майстра
а більшого ніні не смій не руш не мож
ото й усі твої Мальвіно забаганки
солом’яної чи нітрохи не вдови
а я з моїм добром і моцом небагацьким
не виден я тобі
не виден навдовік…
за чим я тут і там ушивсь якого ката
від світу що не тяг й на курячий жовтяк
де заколот умер і звідки хіть зникати
дорівнює судьбі за вичерком життя
за вичерком життя та за вирахуванням
іще кількох дрібниць й докучливих химер
якот: ганьба або свобода чи кохання
а також записник на кількасот імен
не виден я тобі
се добре є Мальвіно
я скоро схаменусь і здимію звідціль
от тількино свічу здійму до мальовидел
з яких як з конопель виткаються князі
виткаються князі в крицевих обладунках
з мармизами ченців чи спитих забіяк
нічого в них нема що збуджувало б думку
крім віспи чорних ком на білих соболях
а втім я не глядач і не дуркопідглядник
аби трусився від голизн твоїх колін!
лиш гріюсь при вогні де мав би Леонардо
та й не вчиню того що міг би тільки він
ні пальцем не сторкну ні грішним іншим чином
варязьке пасмо з уст і попри зваду вмить
не здихаю разка зворушливих мачинок
в западинці поміж ключицею й грудьми
Мальвіно не чудуй і поготів не бійся
я в тебе мимохідь і є в кінцікінців
лиш привид навпаки колядник
гуляйпільський
з козою
при звізді й пашниці в кулаці…
ми здобич
нас обох
мазнув Господній промінь
та в неокраїй тьмі ми не значніш овва
аніж короткий зблиск і ще коротший
промельк
двох різних а точніш двосічних існувань
Мальвіно прощавай я вщерть
намилувався
минув аукціон — наш лот не розігравсь
зате ввійшов у кров галантний смак
мальвазій
а решти й не було
ми пси на миловарні
Мальвіно Розенкранц
Malwina Rosenkranz…
* * *
S.N.P.
Через декілька літ закінчиться мій недоліт
до мети, до судьби і до N., що єдину й любив.
Слава віком накрилась і пахне, мов нафталін
в гробі, де вже гараздує міль і кам’яніє пил.
Тільки декілька літ, і гаплик, і затим одпуща
єша рабові гріхи незумисних провин,
і важкою совою зійде й підморгне знад плеча
назавжди неживими очима хрещатий барвін.
Недоліт, недоплав, недолив, недопив, недолам,
недобір і, нарешті, розпука дзвінка, коли мруть,
бо в затоні поцарськи зужитий на прах криголам
багряницею ржі зацікавить хіба Камерун…
Та во врем’я безврем’я, затхле на пах і люте,
все одно незнищенна й така, що не прагне на торг,
залишається вдячність лихому життю. Та людям
(дуже небагатьом).
* * *
Сходило сонце. І мисль
з ним підіймалась.
Як змолоділися ми!
Як нас вже мало.
Друзі позгибли хто де.
Любок не стало.
Тільки несмертний халдей
вірує в сало.
Тільки судьбі навзаєм
через нестачу
друзів — устав Віфлеєм…
Пізно, одначе.
Гляньте, які береги
по той бік ріки та світу!
На відстані (тільки!) руки —
наші батьки та діти.
Відгоготіли, відлинули й геть одплакали
плавтами й іншими істориками
зрання
понад уставленими (давно) планками
наше знання.
Замовте за мене золоте слово
на рівні лавреата В. Базилевського,
аби до вас я вернувсь знову
бодай то одненькою думкою —
кепсько.
Животійте, братове,
розкошуйте, сестри,
у найвисокій жазі та малості,
Най вас проведе прощальним жестом
Господь…
і майте, що маєте.
