Енергія добра академіка Івана ЗЯЗЮНА

008Якось, проглядаючи відеосюжет про одне типове містечко України, яке ще недавно жило повнокровним (наскільки це було можливо за умов чвертьстолітньої давнини), почув, як місцевий чиновник самовпевнено заявляв, мовляв, із приходом до нас такогото інвестора ім’ярек почнеться відродження всього нашого життя. Напевно, не його вина, а біда всього українського суспільства, що тисячі очільників на всіх рівнях управління держави внаслідок різних причин не розуміють або не хочуть збагнути головного: інвестувати треба насамперед у розвиток людської особистості, збагачення її духовного світу, вивищення незмінних гуманістичних цінностей. Це та ниточка, смикнувши за яку, можна витягнути економіку, підняти соціальні стандарти, дійти злагоди та єдності в політиці і державі.
Головна роль у цих процесах належить, після родини, національній і світовій культурі, але насамперед — школі. Про це ми й говоримо з непересічною особистістю, педагогом, ученим, філософом, директором Інституту педагогічної освіти й освіти дорослих НАПН України, першим міністром народної освіти незалежної України Іваном Андрійовичем ЗЯзюном.

— Бісмарк, будівничий могутньої Німеччини, сказав: дайте мені 2000 вчителів, і я відбудую країну… Де ж знайти таких педагогів нинішній Україні?
— Правильно кажете, але додаймо — талановитих учителівпедагогів, і ми знайдемо їх. Мусимо. Не лукавмо перед собою й іншими: різноманітний міжнародний спротив на шляху побудови сильної і незалежної України досить потужний. Нашим недругам здається, що їм легше буде оволодіти нами й нашими багатствами, коли ми будемо такими собі дурниками, обмеженими людьми, коли будемо їхніми рабами. Таке ставлення до нас у світі з’явилося не сьогодні. Тому боротьба за людські душі була і буде.
— Отже, Іване Андрійовичу, душа кожної людини — це причини і наслідки нашої величі й катастроф. На чому мусить будуватися діяльність учителя у вихованні майбутньої особистості?
— Кожна людина неповторна, кожна несе в собі тисячолітні моменти розвитку свого роду, виду… Вона не може повторитися в іншій людині. Так само, як і вчитель, він не може повторитися. Не можна до нього докладати слово діяльність. У вчителя є слово дія, коли він індивідуально, звертаючись до такої самої індивідуальності, як сам, виконує своє соціальне, культурне й усілякі інші завдання. Тобто відбувається формування різновидів людського досвіду учнів, рівнозначних суб’єктів педагогічної дії. Інших підходів ні в психологів, ні в педагогів до діяльності немає.
— Але ж і вчитель, і учень мають різні ступені чи обсяги компетентності…
— Компетентності є стільки, скільки існує вчитель і учень. Це не сучасна категорія. Ще філософ Декарт писав: якби люди домовилися вносити в одне і те ж поняття один і той же зміст, тоді філософія була б непотрібна. Філософія — це мудрість людини, це любов до мудрості, це ніяка не наукова галузь про особливості розвитку. Хоч ми дуже вправно зробили її наукою, відірвавши від людини. Людина завжди філософ, вона міркує, вона пізнає, вона збагачується за допомогою мислення. Сучасні психологи вважають, що освіта базується на трьох складових: інтелект, афект і воля. Інтелект — це наповнені смислом знання, афект — це емоції й почуття людини, емоції психофізіологічні, почуття соціальні (емоції завжди соціалізуються, олюднюються в процесі розвитку дитини у різновидах її досвіду). Це твердження я знайшов у видатного російського психолога Леонтьєва. Існує потреба, мотив, діяльність, дія, мета досягнення якогось моменту поставленої цілі, умови і операції, які є складовими дії. Діяльність — всезагальна категорія. Освіта без дії неможлива.
Педагоги використовують термін виховання. Це процес надзвичайно складний. Ніколи сказане не стає основою виховного моменту людини. Учень бере те, що збагачує його інтелектуально, головне — почуттєво. Почуття — це душа людини. Згадаймо Григорія Сковороду: “Щастя треба шукати не в чужих краях, не за морями, а “всередині нас самих”, у здоров’ї Духа, душевному мирі і веселості серця, що досягається тоді, коли людина живе у злагоді з природою”. А це означає — працювати у “згоді зі своєю природою, відповідно до своїх здібностей і нахилів”. Це найголовніший чинник розвитку людської душі.
Педагогіка — це психологія. Кажуть, що практична. У принципі це психологія практичної дії. Спілкуючись з вами, я вмикаю всі основні психологічні поняття, свій досвід. Слово — фізіологічний і лікувальний чинник. Це дуже правильно сказано. Компетентність у мові й мовленні також є однією з важливих, домінантних ознак педагогічної дії. А відтак нам і говорити треба про педагогіку як науку. Про взаємодію вчителя і учня.
Нам би звернути увагу на вчителя: який він, що має особливого, як впливає на учня. Для талановитого вчителя учень є особистістю, має радість від спілкування з ним. Але велика частина наших учнів сьогодні нікому не потрібна, вона — частина об’єктів, до яких учитель ніколи не доходить. Ніхто цьому вчителю не розповів, як це робити.
А робиться це на основі прекрасного і піднесення. Педагогічна майстерність — це насамперед почуттєвий вплив вчителя на дитину. 2002 р. дослідницька група Центру Разумкова провела достатньо науково обґрунтовані дослідження про авторитет учителя в учнів і батьків. Незадовільну оцінку виставили 43 % опитаних, задовільну — 44 %, відмінну — 10 %. Батьки майже так само. Та яка ж буде тоді освіта?
За таких умов, коли діти не бачать радості у спілкуванні з учителем — це ж каторга для них. Коли вчитель не продукує дії, яка об’єднує дітей радістю. А зараз пішла система капіталістична, коли учитель почав працювати з частиною дітей додатково, за що отримує від батьків “додаткову винагороду”. Решта ж дітей — поза увагою. Але вони мають таке саме право бути щасливими, і жити їм у цьому світі теж треба! Тому діти вбачають у такому вчителі свого лютого ворога. А ця ворожість — це ворожість до батькаматері, до своєї вітчизни, до культури свого народу. Та ще вриваються нові інформаційні потоки, зокрема інтернет. Уже є діти, виховані на бездушних впливах техніки. Це каліки духовні, які не здатні побачити світ людською душею, бо нема у них її, ніхто не сформував, вони не прочитали жодного художнього твору!
У Канаді кожен учень за період навчання в школі мусить прочитати 300 художніх творів. У Японії кожен, хто вступає до університету, мусить знати 300 народних пісень, виконувати і музично супроводжувати їх. На превеликий жаль, наші діти страждають від неуваги до них і від відсутності отаких прогресивних підходів, поступів до взаємодії двох психологій — вчителя і дитини. Готуючи майбутнього педагога, ми повинні сформувати у нього всі психологічні, дослідні начала, які дитину б звеличували і ніколи не пригнічували. Майбутнє держави починається з дитини.
— Якою ж тоді, на Ваш погляд, має бути українська школа сьогодні?
— Єдиною у програмному забезпеченні за періодом навчання в ній. Трудовою — дитина повинна навчитися сама себе забезпечувати у суспільстві. Ми ж зараз необдумано викидаємо трудовий напрям із цієї школи. Школа має бути науковою, це дуже важливо. Вона має бути політехнічною, бо це надзвичайно важливий чинник отримання знань з найновітніших техніки й технологій. І, нарешті, школа повинна бути естетичною. Наша школа викинула естетику, а це наука про почуття. Вміє вчитель володіти почуттями, вміє програмувати почуття, вміє об’єднати почуттями своїх учнів — він уже майстер!
Розумію, що для цього треба дуже багато часу. Незабаром відзначатимемо 125річчя з дня народження А. С. Макаренка. Блискучий педагог, він абсолютно утілив ось ці принципи у школі для своїх учнів. Це людина, яка дала світові приклад, яким мусить бути справжній педагог. Дехто вважає його кегебістським педагогом. Насправді ж нічого людиноненависницького у нього не було. Він сам був засуджений до страти, але втік за порадою друзів до Москви і це його, по суті, врятувало. Такот, Макаренко розвивав науку про педагогічну майстерність, про педагогічну техніку, педтехнологію. Бо це складові майстерності. Слово “майстерність” і “майстер” у всіх справах, де досягають вагомих результатів. Учитель немайстер, лікар немайстер можуть лише нашкодити. І це ми бачимо нині у наших школах. Але, на щастя, є винятки, хай і нечисленні, бо кожен згадає вчителя, якого наслідує все своє життя. Якщо такий учитель є, ми щасливі, що знайшли його, бо він освітив наш подальший життєвий шлях.
— Іване Андрійовичу, Ви не лише перший міністр незалежної України, а й не менш відомий науковець, академік. Чи велика школа Ваших послідовників?
— Важко сказати про послідовників. Я спеціально цим не займався, бо в мене не було ні часу, ні можливостей відбирати того, кого я хотів би. Є приятелі, колеги, які поділяють мої погляди щодо напрямів розвитку педагогіки і педагогічної майстерності. Такі люди є і їх чимало. До речі, через кілька років після заснування нашої кафедри педагогічної майстерності подібні відкрилися у трьох сотнях вишів колишнього Союзу, які діють і понині.
Важливість процесів, які я розробляв, дуже потрібні, тому що педагогічна майстерність для педагогів висувається на перші позиції. Наріжним каменем педагогічного процесу виступає душа людини. Якщо вона є, якщо вона сформована, вихована, тоді вчитель знайде підхід до своїх учнів.
— За тих суспільнополітичних умов, які нині правлять бал в Україні, формувати повноцінне молоде покоління видається багатьом, насамперед педагогам, надзвичайно важкою справою…
— Згоден… Це важко, зокрема й через те, що економічно наша країна стала бідною. Але у такому ж стані, якщо не гіршому, були японці, але з інших причин. Вони кинули тоді всі кошти на вчителя, і лише завдячуючи вчителю підготували нове покоління, яке відновило державу, вивело її у світові лідери.
— В Україні, під впливом глобалізаційних процесів, не кажучи про штучно підживлювані сусідні впливи, міняються цінності, моральноетичні орієнтації. Тому, напевне, вітчизняній школі самій це не здолати…
— Цінності ніколи не можуть змінитися. Переваги можуть бути. Є різні вікові категорії людини, коли вона сама починає усвідомлювати суть цінностей і обирати ті, що пройшли раніше повз неї. Напевно, на тому й трималася і за найтяжчих часів виживала наша культура. І завжди знаходилися люди, які були безмежно віддані національній культурі. Якщо не на початку свого життєвого шляху, то в його кінці.
— Тобто, Ви хочете сказати, що пасіонарність певної частини представників суспільства є до певної міри визначальною у збереженні і нашої культури, і як частини її — моральноетичних цінностей?
— Так, вона є типовою і домінантною сутністю людини. Я б сказав: найважливішою сутністю людини, поза якою вона не може існувати. Тому що, погляньте, у яких важких умовах наш народ зберігає свою ідентичність, культуру. Зберіг народну пісню, народні традиції, звичаї. Це те, наше, прабатьківське і вічне, яке не може підмінити, знищити жодна соціальна, новітня технічна чи інформаційна революція. Так, вибачте мені, дебіли є і будуть, але й завжди будуть люди, які це розуміють.
— На зорі незалежності, коли Ви були міністром освіти, чи доводилося зустрічатися, працювати з Анатолієм Погрібним?
— Звичайно. З Анатолієм Григоровичем у мене були приязні стосунки. Ми з ним співпрацювали і в Києві, і тоді, коли обоє читали лекції в Українському вільному університеті в Мюнхені. Я читав там курс педагогічної майстерності. Погрібний був справді непересічною, пасіонарною особистістю…
— Що Ви хотіли б сказати нашим читачампросвітянам, адже більшість із них — це вчителі?
— “Просвіта”, яка незабаром відзначатиме своє 145річчя, — оригінальна громадська організація, з давніми і славними традиціями. Вона була в усі часи, за винятком періодів заборон, з народом. Вона пригорнула до своєї душі всіх свідомих українців, берегла, опікувалася і духовно збагачувала їх. Вважаю, що й нині Товариство робить те, що треба робити. І дуже добре, що “Просвіта” діє і понині.

Спілкувався
Микола ЦИМБАЛЮК

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment