Анатолій ПОДОЛИННИЙ,
кандидат філологічних наук,
професор, м. Вінниця
У першій половині ХІХ сторіччя в невеликому подільському місті Немирові діяло чотирикласне повітове училище, перетворене 1838 року на семикласну, а з часом восьмикласну чоловічу гімназію. Саме вона стала на цьому терені ще за життя Тараса Шевченка найзначнішим осередком шанувальників його поезії.
Проте ще до заснування цього навчального закладу з Немировом мали життєвий і творчий зв’язок деякі відомі українські та російські митці слова, причетні до імені Тараса Шевченка. Це передусім Олекса Стороженко, що у 1820-ті
роки перебував на військовій службі в Немирові та Тульчині й на основі місцевого фольклорного та історичного матеріалу написав низку творів про панське свавілля і козацько-гайдамацьке повстання в цьому краї (оповідання “Кіндрат Бубненко-Швидкий” та ін.), ідейно і тематично близьких до Шевченкових “Гайдамаків”.
Із Немирівщини походить рід Достоєвських, нащадок яких Федір Достоєвський, усесвітньо відомий російський письменник, був особисто знайомий із Тарасом Шевченком, виступав разом із ним на одному з літературних вечорів у Петербурзі, брав участь у похороні поета.
1821 року в Немирові народився поет, класик російської літератури Микола Некрасов. Усього чотири роки він провів на Поділлі, але з ним його назавжди поєднала пам’ять про матір, Олену Андріївну Закревську, родом із Брацлава, нині Немирівського району. Виняткову роль відіграла вона у життєвій і творчій долі сина.
Микола Некрасов підтримував творчі стосунки з Марком Вовчком, що розпочала свій письменницький шлях у Немирові. Зустрічався у Петербурзі з самим Т. Шевченком, поезію якого високо цінував. Говорячи про ідейно-поетичну близькість цих трьох видатних митців слова — Тараса Шевченка, Миколи Некрасова й Марка Вовчка, приходимо до висновку, що їхня постійна і глибока увага до жіночої долі, материнської самовідданості творить виразну мистецьку єдність, котра вражає нас вічною красою і величчю найвищого людського почуття — любові до матері.
У Немирівському повітовому училищі в 1835—36 роках навчався майбутній польський письменник і громадсько-політичний діяч Зигмунт-Фортунат Мілковський, відомий в історії літератури під псевдонімом Теодор-Томаш Єж. Згодом, у 1847—48 роках, він був вільним слухачем Київського університету і міг бачити Тараса Шевченка в Києві. Якраз у березні 1847 року міністр освіти призначив Шевченка на посаду вчителя малювання у Київському університеті, та в квітні його заарештували як підозрюваного, що належав до таємного Слов’янського (Кирило-Мефодіївського) товариства. Теодор-Томаш Єж був добре знайомий з обставинами життя і творчості українського поета того періоду, про що свідчать його листи і щоденникові записи, та й життям своїм підтвердив близькість до революційних поглядів Тараса Шевченка: брав участь у польському національно-визвольному русі 40-х і 60-х років.
У ті самі роки, що й Теодор-Томаш Єж, в училищі навчався Аполло Коженьовський, згодом знаний польський письменник, який у своїх комедіях викривав розбещений спосіб життя багатого польського панства в Україні, а в поезії висловлював співчуття Київській козаччині 1855 року — антикріпосницькому селянському рухові. Як відомо, багато польських митців слова того часу перебували під впливом поезії Тараса Шевченка, ставали його ідейними послідовниками і навіть переходили на українську мову у власній творчості.
Першим серед тих немирівських гімназистів, хто потому особисто знав Тараса Шевченка, спілкувався з ним, був Юліан Беліна-Кенджицький — випускник гімназії 1846-го і Київського університету 1851 року. Після університету він викладав польську мову в рідній гімназії (1851—62 рр.). Ще на початку свого університетського навчання познайомився з Т. Шевченком і деякими іншими членами Кирило-Мефодіївського товариства, залишив кілька сторінок щирих згадок про поета.
Із Немирівською гімназією пов’язане також ім’я відомого лікаря, історика, громадського діяча Юзефа-Аполінарія Ролле (навчався у ній у 1839—46 роках). Він був автором величезної кількості праць у галузі медицини, історії, культури і побуту населення Правобережної України. Серед найважливіших його праць з історії України стали оповіді про Кішку, Острозького, Наливайка, Підкову, Богуна, Дорошенка, Ханенка, Чалого, Кармелюка, хоча не завжди з урахуванням об’єктивно-історичного, національного значення описуваних явищ, подій і персонажів. До названих вище історичних постатей звертався й Тарас Шевченко, про що не міг не знати Ролле, сучасник поета, постійно живучи в Україні і співпрацюючи з В. Антоновичем та Л. Совінським, дослідниками і популяризаторами творчості Тараса Шевченка.
Той самий шлях навчання був і в Івана Клопотовського: Немирівська гімназія (1840—45) та Київський університет, який він закінчив 1850 року. Учителював, але був позбавлений цього права за зв’язки з учасниками польського визвольного руху. Працював редактором газети в Астрахані. Улітку 1857 року познайомився з Тарасом Шевченком, який повертався із заслання. Залишив запис у щоденнику поета, де назвав його “найдорожчим і найулюбленішим нашим поетом /…/, якого я зустрів як батька, як брата, як найближчого друга”. Тарас Шевченко відвідував домівку І. Клопотовського, написав йому з Нижнього Новгорода листа. І. Клопотовський — автор спогадів про Тараса Шевченка.
Одним із перших шевченкознавців, науковців, що протягом усього життя досліджував життєвий шлях і творчу спадщину Тараса Шевченка, був Михайло Чалий, випускник Київського університету 1844 року. Відразу після навчання він розпочав викладацьку діяльність спочатку у Вінниці, а з 1845 до 1852 року в Немирові. Тут він познайомився і близько зійшовся з Шевченковим другом І. Сошенком. Їхня дружба і спільна праця тривала згодом і в Києві. За ці роки М. Чалий записав від колеги все, що той пам’ятав про поета. У серпні 1859 року в київському помешканні І. Сошенка М. Чалий зустрівся з Тарасом Шевченком, наступного дня вітав його в себе вдома, через рік отримав “Кобзаря” з автографом, листувався з поетом. Брав участь у перепохованні поета в Каневі, де виступив із промовою. Протягом багатьох років збирав матеріали про Тараса Шевченка і на їхній основі підготував та видав у Києві дослідження “Жизнь и произведения Тараса Шевченко (Свод материалов для его биографии)” (1882 р.). Опублікував про поета низку біографічних розвідок і спогадів.
Іван Сошенко закінчив Академію мистецтв у Петербурзі 1838 року. Саме цього року, 22 квітня, Тарас Шевченко отримав відпускну. Усі знають про виняткову роль І. Сошенка у викупі з кріпацької неволі молодого художника і поета. Та їхні життєві дороги незабаром розійшлися. Іван Сошенко почав учителювати в Ніжині, а з 1846-го в Немирові. Через два роки звільнився, не мирячись із жорстоким ставленням директора гімназії до учнів, але, одружившись тут, мешкав у Немирові ще до 1856 року, заробляючи на життя малюванням. Немає сумніву, що І. Сошенко розповідав у Немирові вчителям та учням гімназії про своє спілкування і дружбу з автором “Кобзаря”. І. Сошенко зустрічався з Тарасом Шевченком ще в Ніжині, а після Немирова в Києві, де влаштувався на роботу; мав листи від нього. Тарас Шевченко писав про І. Сошенка у повісті “Художник”, згадав його в автобіографії. І. Сошенко брав участь у перепохованні поета в Каневі.
У серпні 1852 року відразу до третього класу Немирівської гімназії вступив майбутній польський політичний діяч Стефан Бобровський. Через півтора року він продовжив навчання в Петербурзі — спочатку в пансіоні, а потім в університеті. Увійшов до таємного революційного гуртка офіцерів-поляків, у якому брали участь знайомі Тараса Шевченка З. Сераковський та З. Падлевський, а з так званою цивільною частиною гуртка був пов’язаний і сам поет. 1860 року С. Бобровський перевівся до Київського університету, де став членом, а незабаром одним із керівників польської революційної студентської організації “Трійницький союз”. На початку 1863 року, перебуваючи у Варшаві, увійшов до Центрального національного комітету, що очолив польський визвольний рух. Був призначений начальником Варшави і з початком Січневого повстання кілька тижнів здійснював керівництво краєм і повсталими загонами, але загинув не в бою, а внаслідок закулісних політичних інтриг.
В історії Немирівської гімназії знаходимо й ім’я видатного українського етнографа і фольклориста М. Номиса, справжнє ім’я якого Матвій Терентійович Симонов. Після здобуття вищої освіти в Києві 1848 року він учителював у Ніжині, потім у Немирові (1852—55) та інших містах Росії і України. У Немирові опинився того ж року, коли з нього виїхав М. Чалий, і залишив це місто, коли сюди приїхали Марковичі. Увесь цей час у Немирові мешкав І. Сошенко. М. Номис і надалі підтримував постійний зв’язок з О. Марковичем і Марком Вовчком. Найвизначніша фольклористична праця М. Номиса — “Українські приказки, прислів’я і таке інше” (1864 р.), яку склали записи О. Марковича, С. Руданського, О. Кониського, В. Білозерського, а також вислови з творів Тараса Шевченка, що стали крилатими.
У ті ж роки (1853—57) у Немирівській гімназії на посаді директора перебував Михайло Тулов, літературознавець, мовознавець і письменник. Він застав тут І. Сошенка, М. Номиса, вітав прибуття Марковичів. М. Тулов мав демократичні переконання, разом із друзями — молодими вчителями гімназії — захоплювався поезією Т. Шевченка, уболівав за долю України, цікавився народними уснопоетичними творами, українським мистецтвом слова, дотримувався думки про необхідність навчання в школі рідною українською мовою. За його підтримки у гімназії було здійснено виставу “Наталка Полтавка”. Після переїзду до Києва працював у системі освіти, брав участь в організації недільних шкіл, спілкувався з М. Драгомановим, М. Пироговим, Л. Глібовим, А. Свидницьким. Опублікував вагомі праці з літературо- та мистецтвознавства. Майже все життя перебуваючи в колі друзів та знайомих Тараса Шевченка, глибоко шанував і пропагував його геніальну творчість.
Колишній кирило-мефодієвець Опанас Маркович із дружиною Марією замешкали в Немирові з вересня 1855 року. Опанас Васильович почав викладати географію в місцевій гімназії. У самому місті і навколишніх селах Марковичі записали чимало народних оповідок, прислів’їв та приказок, пісень, легенд та переказів. О. Маркович упорядковував ці записи, збираючись видати їх окремою збіркою, а Марія Олександрівна під животворним впливом народного словесного мистецтва починає писати власні твори. Це були оповідання, які вона назвала народними, повість “Інститутка”, початок повісті “Гайдамаки”, задум казки “Кармелюк”. Услід за Шевченком Марко Вовчок стала “обличителем жестоких людей неситих”. У лютому 1858 р., повертаючись із заслання, Тарас Шевченко прочитав “Народні оповідання”, назвав їх “натхненною книгою”. У щоденнику записав: “Яке величне, прекрасне створіння ця жінка!”, захопився повістю “Інститутка”, присвятив авторці свою поезію “Сон”, написав вірша “Марку Вовчку”. Їхня перша зустріч відбулася в Петербурзі. З Немирова Марковичі виїхали у середині грудня 1858 року і 23 січня вже були в столиці Російської імперії. Повість “Інститутка”, яка вийшла лише 1862 року, Марко Вовчок присвятила Тарасові Шевченку.
У 50-ті роки Немирівську гімназію закінчив Володимир Бернатович. Уже студентом Київського університету він брав участь у проводах труни з тілом Тараса Шевченка з Києва до Канева, про що потім розповів у спогаді, надрукованому у львівському журналі “Слово” за 1861 рік. Автор згадував, що в Броварах над труною виступали українці, представники російської та польської громадськості, а також серб, який і “висловив од усіх південних слов’ян: болгарів, сербів, чорногорців — свою честь і шанобу для українського співця”. Того ж року дорогою до Праги В. Бернатович зупинявся у Львові і розповідав львів’янам про похорон поета.
Ровесник В. Бернатовича Станіслав Ліпінський теж навчався в Немирові у ті самі 50-ті роки. Взяв участь у Січневому повстанні 1863 року, був поранений і потрапив у полон. Царська влада засудила його на заслання до Сибіру. Згодом став скульптором, творив погруддя, пам’ятники, різні композиції, архітектурні скульптури, медальйони. Знавці мистецтва того часу називали його майстром романтичного напрямку, відзначали його зв’язок з духом польської поезії ХІХ сторіччя. Однією з останніх робіт С. Ліпінського стала символічна скульптура “Вільний” — образ закутого в ланцюги, вмираючого засланця з сибірських копалень. Можна припустити, що автора, який народився і виріс в Україні, могла надихнути і українська поезія, передусім Шевченкове слово, його образ сибірського каторжника з поеми “Сон” — “царя всесвітнього, царя волі”, убраного в кайдани, того, що “в муці, в каторзі не просить, не плаче, не стогне”.
Немирівським гімназистом у 1857—67 рр. був і майбутній професійний революціонер-народник Володимир Дебагорій-Мокрієвич. Мав зв’язок з діячами українського відродження. Згодом від народників відійшов, співпрацював з М. Драгомановим, зустрічався з Лесею Українкою.
Як відомо, народники використовували поезію Тараса Шевченка у підготовці селянського повстання. В. Дебагорій-Мокрієвич у своїх спогадах писав, що вони, народники, покладали надію на суспільну пам’ять про минулу “гайдамаччину” і сподівалися на спалах нового революційного руху в Україні.
У народницькому русі брав участь і Григорій Мачтет, відомий російськомовний письменник. З Немирівської гімназії його виключили 1865 року за співчуття польським повстанцям, хоча був тоді круглим сиротою і мав лише 13 років. Товаришував з В. Дебагорієм-Мокрієвичем. На революційному шляху зазнав арешту, заслання до Сибіру майже на десять років. Повернувшись до України, багато писав і публікував: публіцистику, оповідання, повісті, романи, поезію, зокрема й на українську тематику. Глибоко шанував творчість Тараса Шевченка. Побував у Каневі і надрукував нарис “На могилі”, стверджуючи безсмертя поета. Ще один нарис “Роковини смерті Т. Г. Шевченка” опублікував 1898 року.
В історії гімназії були й інші постаті. Так, наприклад, директор цього навчального закладу у 1839—41 роках Іван Кульжинський замолоду цікавився українським фольклором і літературою, народним побутом, звичаями, сам писав поезію і прозу, а в 40-ві роки почав виступати з промосковсько-шовіністичних позицій, заперечував право українського народу на розвиток рідної мови і літератури, різко нападав на Тараса Шевченка та інших українських письменників. Але всупереч подібним фактам, Немирівська гімназія протягом 40—60-х років здобула славу найкращого навчального закладу на Східному Поділлі й дістала назву “Подільських Афін”. І її кращими представниками були ті учні та вчителі, які ширили Шевченкове слово серед народу. Адже, як писав Олесь Гончар, “не в безплідний ґрунт лягли добірні зерна Тарасової мислі й любові”.
