«Наша хата навпроти неба»

Художниця Анастасія Рак, якій торік виповнилося 90 років, — феноменальне явище української народної культури. Вона народилася 1922 р. на Полтавщині. Відзначивши ювілей, і досі творить шедеври наївного живопису! У цьому можна переконатися, відвідавши персональну виставку мисткині у Національному музеї Тараса Шевченка.

Олеся ПОНОМАРЕНКО

Живописом на склі художниця почала займатися під час ІІ Світової війни, перебуваючи у трудовому таборі в м. Карлсруе під Франкфуртом (неподалік від французького кордону). Свої роботи за допомогою Марії Топчило обмінювала на хліб, завдяки чому й вижила. Там самобутній талант Анастасії Трохимівни до малювання помітив і підтримав художникаматор, майстер заводу, на якому вона працювала, Вільям Каплер. Тоді для розпису вона використовувала і кольорове, і прозоре скло. Учитися малювати на академічному рівні не довелося, але це не знизило вартості її робіт, а навпаки — надало їм неповторної національної виразності у класичному стилі примітиву.
Настя малювала з дитинства, захоплювалася народними картинами на фанері, полотні, дереві, склі, яких чимало бачила в інтер’єрах хат рідного села та на ярмарках у Лохвиці. “Збирала лісові квіти і рисувала на піску — паличкою, на папері — фарбами… Голуби мені дуже подобалися, котики, коні” (з листа до Олени Клименко). У юності пластичною мовою народних картин втілювала сюжети улюблених веснянок. Багато років присвятила художниця збиранню і вивченню народних картин 20—40х рр. ХХ ст. У роки Другої світової війни вона відродила старовинну техніку українського народного живопису на склі, яка була вже майже втрачена.
Художниця тяжіє до ритмічного кольорового заповнення картинної площини. Простір частково втрачає свою перспективу і максимально насичується змістом.
Зменшення масштабу зображення другого плану викликає ілюзію лінійної перспективи, а свідомий відхід від її закономірностей у виділенні окремих об’єктів другого плану шляхом збільшення розмірів і перевищення ними загального масштабу першого плану підпорядкований у кожному сюжеті народній філософії, ідеалам українського фольклору (“У жнива”, 2004 р., “Різдво”, “Колядники”). Тополі чи млини на лінії обрію надають картинам А. Рак площинного трактування і виконують функцію вертикалі, яка пов’язує тричастинну світобудову.
Ці наївні уявлення обрядового фольклору ґрунтуються на безпосередньому відчутті довкілля. У період розвитку народної картини вони знаходять паралельне втілення і в поезії 1930х рр., особливо в      Б.І. Антонича: “На обрії сивім, де небо з землею зішите нитками дерев…” Тополя — це також обрядове дерево весняних священнодійств праукраїнців, спрямованих на родючість землі, озвучених молитвами про дощ.
Художниця надає перевагу ідеалу вірного кохання веснянок, ліричних пісень, а не соціальнопобутовим реаліям родиннопобутових пісень, у яких чисте кохання затьмарюється, а жіноча доля часто нещаслива. Тому й себе малює молодою.
Мистецтво Анастасії Трохимівни суголосне з ідеалами поезії Т. Шевченка. Готуючи до друку повніший “Кобзар” (1847), він у передмові радить тим письменникам, які прагнуть до правдивого показу народного життя, обирати за взірець не шинок чи каторжну працю на панщині, а поводження господарів у власній хаті, їхні пісні та спогади про старовину. “Портрет Шевченка” А. Рак відрізняється від сотень похмурих образів Кобзаря, що вкарбувалися в нашій уяві. Це добрий, лагідний Тарас із живим завдяки унікальному кольоровому чуттю художниці обличчям. У неперевершених пластичних образах відтворена люба розмова між закоханими козаком і дівчиною за поемою Т. Шевченка “Гайдамаки”: “Прощання Яреми з Оксаною”.
Художниця розвиває традиції станкової народної картини на склі в її класичному варіанті. В українському мистецтві народна картина на склі на світські сюжети сформувалась і набула широкого побутування наприкінці ХІХ — у першій третині ХХ ст. Цей вид живопису поширився через країни, що межують з Україною на заході: Польщу, Чехію, Словаччину, Білорусь під впливом модерністичної сецесії — прагнення до прозорого показу плодів земних — дарунків ясної та щедрої осені. Східноукраїнський живопис на склі, найбільш ранні зразки якого збереглися від першої третини ХХ ст., зазнав впливу народної ікони на дереві, а згодом — західноукраїнського іконопису на склі ХІХ ст. Західноукраїнський іконопис на склі стане одним із джерел сюжетів живопису на склі А. Рак уже в 1990х роках.
Колорит її картин теплий, з переважанням жовтуватовохристих, зеленкуватовохристих, рожевих, жовтогарячих кольорів. Нерідко зіставляються плями чорного з зеленим, синього з червоним, зеленого і червоного. Ефектні плями або смуги бронзової фарби (деталі одягу, бані церков, кінська збруя).
Сюжети тісно пов’язані з рідною лохвицькою традицією. Вагоме місце у творчості Анастасії Рак посідає “канонічний” сюжет українського фольклору “Козак і дівчина біля криниці”, варіанти якого художниця почала активно розробляти в Німеччині. Першоджерелом низки варіантів роботи “Парубок і дівчина біля криниці” для неї стала картина 1920—1930 рр. невідомого майстра з Лохвиччини із зображенням парубка у брилі та дівчини біля криниці. А. Рак згадує своє дівування у рідних Васильках: “Бувало, повилазимо на вершину Катриної гори і співаємо веснянки, перегукуючись із другим селом: “По той бік гора, по цей бік друга. / Поміж тими крутими горами сходила зоря. / Ой там не зоря — дівчина моя”. А потім на тему пісень малюємо картину “Дівчино моя, напій же коня…”. Зустріч закоханих супроводжує традиційний для українського фольклору сивий кінь.
Ще одним різновидом сюжету “Козак і дівчина біля криниці” є зображення популярної сцени прощання з коханою дівчиною козака, що від’їжджає. Таку картину з місцевою лохвицькою назвою “Катерина та Іван” (в інших районах “Роман і Катерина”, “Іван та Галя”) художниця бачила в дитинстві: “Кінь був білий, а руки в неї такі повні…” В одному з сучасних варіантів (2005 р.) на другому плані зображений гнідий кінь, прив’язаний до червоної калини. Неодмінний атрибут дівчини в цьому варіанті картини за канонічним фольклорним сюжетом “Козак і дівчина біля криниці” — вінок (символ дівочої цноти). Вінки Анастасія Трохимівна зображує якнайпишнішими. У сцені прощання художниця інтуїтивно підкреслює повагу козака до своєї коханої, закладену на глибинному рівні в українських народних звичаях: поширений у веснянках та ліричних піснях образ червоної калини символізує не жіночу вроду, а дівочу цноту…
У повоєнні роки відбудови (1946—1954), у період повторного бурхливого розвитку народної картини відбувається стильове зближення різних її типів — міщанського, поширеного на околицях великих промислових центрів, позначеного сентиментальномістичним потягом до розкошів у краєвидах і жанрових картинах (“Дама в альтанці на острові”, “Дама в човні годує лебедів”), прагненням зображати нетутешньорайську красу довкілля (озер, заходу сонця, палаців) чи екзотичний достаток у натюрмортах, плакатах, ярмаркових і магазинних вивісках; та селянського, який починає втрачати притаманні йому риси етнографізму.
Основа образотворення А. Рак у 1990х рр. — український іконопис на склі.
Картина “На Великдень” (1992 р.) сповнена оберегових символічних образів основ світобудови: писанкаяблуко (символ зародження світу і початку речей), янголохоронець в авторському образі дівчини у національному вбранні з кошиком крашанок у лівій і червоною крашанкою у правій руці, перед янголом на стежці до трибанної церкви — двоє діток (очевидно, сама художниця та її молодший братик), праворуч стежки на квітучому полі — бабуся з червоною крашанкою у правій руці. Головні обряди свого річного циклу український народ здійснював перед церквою як святинею, і це двовір’я триває. Так, гаївки (як давній цикл великодніх веснянок із танками та грищами) водили і співали дівчата аж до Трійці, хлоп’ячі гурти на Великдень співали риндзівки і теж діставали в нагороду червоне яєчко. Картина “На Великдень” має три вертикалі: високого янгола — дівчинуматір; березу із зеленим, жовтим, багряним і червоним листям над дітьми й церкву над матір’ю. Березове клечання відоме у східних та північних областях України. Його ставили у клечальну суботу — наприкінці сьомого тижня після Великодня, — щоб пом’янути загиблих даремною смертю. Після Зеленої неділі дівчата на знак переходу весни в літо завивали на березі троїцькі вінки. Керівник хлоп’ячого гурту називався Березою або Березаєм.
У сюжеті на тему “Сенчанська бариня” А. Рак інтуїтивно відтворила найархаїчніший пласт веснянок, які існували паралельно з обрядовим круглим танцем. Поєднання фіалкових і бірюзових барв тла, жовтогарячих і яскравочервоних потоків сонячного світла, теракотового й багряного кольорів глиняних звірят довкола центральної фігури дівчини в білій вишиванці, червоній запасці посилюють враження шаленого кругового руху космічного розмаху. Образи картини (глиняні перепілочка, зайчик, козлик, коник, півник) спрямовують наш погляд у давнину тотемних уявлень про прародичів, виступають персоніфікованими уявленнями прикмет весни як пори першотворення. А довершують міфологічну картину світотвору (у багатьох мовах архаїчних землеробських етносів поняття року і світу збігаються) образи ластівок як провісниць весни українських щедрівок.
Техніку живопису на склі А. Рак також застосовує у традиційному народному варіанті: розпис здійснюється зі зворотного боку скла. Спочатку пером робиться контур малюнка тушшю, потім пензлем наносяться окремі деталі, а тоді виконується весь розпис. Використовується темпера, прозорі лаки, кольорова туш. Анастасія Трохимівна полюбляє бронзову фарбу (бронзовий порошок, розведений лаком). Під скло для посилення звучання барв підкладається фольга й кольоровий папір. За тло править кольоровий картон, який з’єднується зі склом наклеєними смугами паперу, що, як і в старовинній народній картині, виконують функцію рамки.
Перша персональна виставка живопису мисткині в стилі народного примітиву відбулася 1992 р. у Державному музеї Т. Шевченка в Києві. 1991 року художницю однією з перших прийняли до Спілки майстрів народної творчості України. 1998 року Анастасії Трохимівні Рак вручили премію ім. К. Білокур.
1999го в рамках проведення Днів України у Франції представили персональну виставку живописних творів А. Рак “Кольори України” в Музеї людини в Парижі. Виставка так вразила французів, що дирекція музею, узявши всі витрати на себе, звернулася до української художниці з проханням продовжити її ще на такий самий термін. Тож виставка експонувалася в Парижі вісім місяців!
Нині кияни й гості столиці можуть насолоджуватися мистецтвом художниці, завітавши на виставку, що триває у Національному музеї Тараса Шевченка.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment