Святиня в Каневі, святиня в душі

1341548949_simon_petlyura_0Анатолій ЧЕРНОВ,
Полтава

У поемі “Неофіти” Тарас Шевченко звертається із пристрасними словами до Божої матері:
…Молю, ридаючи, пошли,
Подай душі убогій силу,
Щоб огненно заговорила,
Щоб слово пламенем взялось,
Щоб людям серце розтопило.
І на Украйні понеслось…
Пророчество великого поета збулося. Своїм полум’яним словом Кобзар “розтопив серця” та розбудив кращих людей України, які виборювали незалежність Батьківщини. Серед них чільне місце належить Головному Отаману Симону Петлюрі.
На формування особистості та світогляду Симона Петлюри великій вплив мав Тарас Шевченко. Петлюра виріс в українській духовнопобутовій атмосфері. У будинку батьків разом із іконою на чільному місці був портрет Тараса Шевченка. Батько Симона щорічно відзначав шевченківські дні. Про те, як вони відбувалися в родині Петлюри, пише Василь Шрамко у своєму нарисі “Юнь преславного отамана”: “І ось тоді до Симона приходять вірні товариші. За столом великий кольоровий портрет Шевченка, намальований Федором, доповідь виголосив товариш Симона — Прокіп Понятенко, грав на скрипці Симон. Він найбільше любив: “Встає хмара зза Лиману, //А другая з поля, //Зажурилась Україна — //Така її доля”.
Генерал армії УНР В. Сікевич у “Сторінках із записної книжки” згадує розмову з С. Петлюрою, який ділився своїми спогадами про навчання в семінарії і вплив Шевченка на його свідомість: “…старші хлопці приносили з дому різнорідну літературу, яку ми крадькома читали; тут же був і свій політичний гурток під назвою “РУП”, де нам давали читати Кобзаря, твори Франка, Драгоманова і інші. Начитавшись цих творів, у мене відкрились очі і я пізнав хто я є, чия дитина, до якої нації належу. Це вказало мені ясний шлях куди мені прямувати…”.
Особливий вплив на семінаристів мав учитель співу та хормейстер Іван Різенко. Саме він прищепив семінаристам “український національний настрій”, вивчаючи козацькі думи і пісні на слова Шевченка. Розповсюджувалися також заборонені рукописні вірші поета. Семінаристи час від часу влаштовували вечірки пам’яті Шевченка, Котляревського, КвіткиОснов’яненка. 19 лютого 1900 року Симон Петлюра був присутній на вечорі, присвяченому роковинам Т. Шевченка, де уперше зустрівся з кумиром української молоді Миколою Міхновським. Борис Мартос у своїх споминах згадує про Шевченківський вечір, влаштований харківською студентською громадою у лютому 1900 року, на який була запрошена делегація від громади при полтавській духовній семінарії на чолі з Симоном Петлюрою. “Під кінець вечора з промовою виступив представник громади полтавської семінарії, — пише у спогадах О. Коваленко. — Майже хлоп’ячий його голос і також хлоп’яча постава так контрастувала із змістом промови й блискучістю її стилю та запалом її виголошення”.
Початок 1900 року був насичений політичною активністю полтавського студентства, про що свідчать Всеукраїнський студентський з’їзд у Полтаві 1901 року та значні заворушення у Полтавській семінарії, в яких активну участь бере Симон Петлюра. Ця рання політична діяльність Петлюри привела до того, що його виключено із семінарії. 1902 року в Полтавській і Харківській губерніях почалися селянські заворушення. Петлюра разом зі своїми соратниками проводив велику пропагандистську роботу серед селянства. Він вважав злочином закликати селян до повстання, до якого вони не були підготовлені.
Рятуючись від неминучого арешту, Симон Петлюра восени 1902 року виїхав до Кубані. Вчителював, брав активну участь у громадському житті, дописував до періодичних видань. Так, у “Кубанських обласних відомостях” надрукована стаття Симона Петлюри про встановлення бюстів Тараса Шевченка у Краснодарі. 1903 року Петлюру заарештували і запроторили в Катеринодарську тюрму. Звільнившись, він виїжджає за кордон до Львова, а після оголошення в жовтні 1905 року політичної амністії повертається до Києва. На початку 1907 року працює відповідальним секретарем у редакції газети “Рада”, а згодом у щотижневій газеті “Слово”. Симон Петлюра як член редколегії, а з вересня 1907 року — офіційний редактор видрукував на сторінках газети безліч матеріалів. Серед них є і присвячені Тарасові Шевченку. У статтях, присвячених українським діячам культури, він згадує великого поета і його творчість. Публікації з’являються і в інших періодичних виданннях. У журналі “Україна” у вересні 1907 року опубліковано статтю “Пам’яті Івана Тобілевича (КарпенкаКарого)”, в якій автор дає таку характеристику видатним діячам України: “Те, що ми маємо справді цінного в сфері чистої поезії — належить тільки Шевченкові, в сфері музики — Лисенкові, в сфері драми — Старицькому і КарпенкуКарому”. У статті “До ювілею М. К. Заньковецької” (1907) Симон Петлюра, підкреслюючи талант великої актриси, визначає “заньковецьке” явище в українському театральному житті. Порівнює її з “літературним генієм Шевченка, який, як і кожний геній, залишив глибокий слід, і ми часто можемо бачити “шевченківське” в творах інших українських письменників”.
1908 року Симон Петлюра публікує у газеті “Слово” статтю “Вчиться у Шевченка”. Аналізуючи творчість “інтелігента — поета Шіллера… який сповідував “болі душі” та “втому життя”, і низки українських письменників, автор порівнює їх із Шевченком: “І мимоволі …перед очима вирисовується похмура, але лагідна постать — геніального мужикапоета, а в пам’яті воскресають величні твори Шевченкової поетичної фантазії, наскрізь пройняті духом протесту, духом борні, ідеєю радісного страждання за щастя всіх поневолених страждальців землі”.
Восени 1908 року Симон Петлюра перебрався до Петербурга, де бере участь у редагуванні соціалдемократичного місячника “Вільна Україна”. А згодом, заручившись підтримкою М. Ковалевського, редактора журналу “Вестник Европы”, Симон Петлюра переїжджає до Москви. За фінансової підтримки українських громад він 1912 року заходився видавати журнал “Украинская жизнь”. Завдання журналу — інформувати освічені кола російських та інших народів царської імперії про українське громадське і культурне життя і, як писав співробітник журналу Панас Феденко, “своїм високим рівнем заінтересувати також байдужих “малоросів”, яких навертало на українство”.
Діяльність Симона Петлюри в “Украинской жизни” спростовує тезу про його “маловідомість”. Адже численні статті, рецензії, полемічні виступи й блискучі памфлети, які друкувалися у журналі, принесли йому заслужений авторитет. М. Ковалевський у своїх спогадах “При джерелах боротьби” згадує блискучий виступ Симона Петлюри в українському літературномузичному клубі “Кобзар” про творчість Тараса Шевченка (Москва, 1912 рік). У лютому 1912 року Петлюра у статті “До драми шевченкового життя” стверджує, що “шевченківський первень у цій літературі позначить початок руху, протесту в ім’я свободи й відродження людини…”. Водночас Петлюра першим із дослідників творчості Кобзаря звертає увагу на самотність і “одинокість” Шевченка не лише як людини, а й як творця, “який не зміг знайти тієї оцінки своєї творчості, на яку розраховував і на яку зважає кожен поеттворець, беручи з неї цінне і відкидаючи непотрібне… та до того додається іще душевна драма його, як генія і як поета, “бо ж немає муки сильнішої над муки слова” і нема гострішого і більш гнітючого усвідомлення, як усвідомлення своєї самотності”. Закінчуючи статтю, Симон Петлюра закликає майбутніх біографів Шевченка, “спираючись на драматичні моменти у житті поета… розкрити одне із найболючіших, довготривалих його переживань… що глибше пояснить нам зміст пережитої ним драми, більше зміцнить наше почуття любові до геніального співця України…”.
1912 року в Москві “Комитет по устройству чествования памяти Шевченка в Москве” випускає “Сборник, посвященный памяти Тараса Григорьевича Шевченка”. Симон Петлюра у березні 1912 року публікує рецензію на цей збірник, у якому вітає московську українську колонію з цією подією. Автор звертає увагу на “художньо витриману в українському тоні і стилі… програму вшанування… красу і привабливість того образу, що його відтворили промови і доповіді, присвячені великому народному поетові”. Петлюра висловлює впевненість, що випуск цього збірника стане “запорукою успіху його на книжковому ринку, тим більше, що цьому сприяє і симпатична мета видання, чистий збір з якого буде переданий до фонду будови пам’ятника у Києві”.
1913 року Симон Петлюра публікує велику статтю “І. Франко — поет національної честі”, у якій порівнює творчість двох великих українських поетів —          Т. Шевченка і І. Франка. Взагалі творчість Шевченка проходила червоною ниткою через життя та публіцистичну діяльність Симона Петлюри. З раннього дитинства і до смерті Симон Петлюра звіряв своє життя з великим українським поетом. У статті “До практичних завдань українства”, надрукованій 1914 року, Петлюра серед інших завдань наголошував: “Досвід організації звернень до міських дум деяких міст України, щоб вони взяли на себе ініціативу у справі ювілейних ушанувань пам’яті Шевченка, може служити показником успіху такого роду починань… Ювілейні Шевченківські дні можуть послужити чудовим стимулом… до перевірки тих шляхів, що ними проходило українське життя і для шукання нових способів національногромадської роботи”.
Із початком Першої світової війни і в часи українських національновизвольних змагань Симон Петлюра із професійного журналіста і громадського діяча виріс, за словами Тараса Салиги, у “національного Вождя, організатора ще розхристаної, розбурханої української стихії”. Учений і письменник Т. Салига у своїй статті “Симон Петлюра” наводить слова української поетки Наталі ЛівицькоїХолодної, яка у спогадах писала про Петлюру: “Він не зламався під громами й блискавками, а змінивши перо на рушницю, став на чолі українських збройних змагань за волю”.
Обіймаючи високі державні посади, Симон Петлюра перший із влади поставив питання про надання держаного статусу могилі Т. Шевченка у Каневі. “Для Симона Петлюри, — пише З. ТараханБереза, — могила у Каневі була завжди Святинею, а той, хто навіки спочив у ній, — Учителем і Батьком. Тому, виявляючи турботу про могилу, він виконував свій синівський обов’язок”. Уповноваженим губернської управи по догляду за могилою Т. Г. Шевченка — комісаром могили призначено полтавця, українського патріота, громадського діяча, письменника Василя КороліваСтарого. Симон Петлюра склав план національного парку навколо могили Шевченка, але втілити його у життя не встиг. І тільки гетьман Скоропадський перетворив приватний заповідник на державний.
Після поразки національновизвольних змагань, перебуваючи у Польщі, Симон Петлюра бере участь у Шевченківському святі, яке відбулося 9 березня 1921 року в місті Тарнові, де виступає з доповіддю “про поета з ласки Божої”, який “ударив по струнам не тільки нашого народу — бо Шевченко належить не тільки нам, — з невідомою незнаною силою до сього часу силою… зробив величезне діло для нашого народу”. Симон Петлюра назвав Тараса Шевченка “поетом поневоленої нації”.
1989 року в Полтаві вперше відзначали 110річчя від дня народження Симона Петлюри. Журналістка Л. Марченко, учасниця цього дійства, згадує: “В Полтаву приїхала молодь із Західної України. Їх просто з потяга “гальмонула” міліція разом із КДБ на чолі з Марчуком, і дітей на машинах вивезли в степ і там повикидали, наказавши більше ніколи не з’являтися у Полтаві. На захист цих дітей вийшли кращі люди Полтави до пам’ятника Шевченку, простояли там цілий день, і таки відбулось вшанування нашого земляка Петлюри тут же, біля пам’ятника Шевченку. І міліція та КДБ, яких було більше, ніж людей, не змогли цьому перешкодити, бо люди були одностайні, і міліція навіть не посміла відібрати жовтоблакитний прапор, який привезла львів’янка і передала полтавській дівчинці, яка з радістю міцно тримала його в руках…”.
Так знову поєдналися дві великі українські постаті — Тарас Шевченко і Симон Петлюра.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment