Сергій БІЛОКІНЬ,
доктор історичних наук
Закінчення.
Поч. у ч. 9 за 2013 р.
У лютому 1844го Шевченко спеціально приїхав до Москви, щоб познайомитись із Осипом Бодянським, який раніше вже знав його заочно. Видаючи російський переклад “Слов’янського народопису” Павла Шафарика, Бодянський доповнив його текст, назвавши серед українських письменників і Шевченка. А Вацлаву Ганці, Шафарику й Празькому музеєві надіслав його видання. Незадовго перед тим, 1840 року на аукціоні в Москві рукопис літопису Самійла Величка придбав для Погодіна Большаков. Як писав Максимович, це було справжнім відкриттям і придбанням для української історії, бо до того часу цього дуже важливого рукопису не знав жоден український історик. Шевченко мріяв познайомитися в Бодянського й Погодіна з українськими рукописами, зокрема Величковим. Із літопису Величка Бодянський зробив копію, а наприкінці 1845 року повернув його Погодіну. Якщо не у Москві з цією копією, то Шевченко міг працювати з оригіналом у Костомарова в Києві. Як встановив Яр. Дзира, Шевченко використав літопис Величка, працюючи над своїми творами “Чигрине, Чигрине”, “І мертвим, і живим, і ненарожденним…”, “Великий льох” тощо.
Рухаючись через Есмань, Глухів і Кролевець, Кобзар побував у Решетилівці, Полтаві (змалював Воздвиженський монастир і будинок І. Котляревського) й селах Василівці Хорольського повіту, де намалював аквареллю куток саду Родзянків, та Старих Санжарах. Загалом на Полтавщині існує кілька Василівок, зокрема родинне гніздо ГоголівЯновських. Тому атрибуція шевченківської акварелі з написом “У Василівці” дуже важлива. Полтавські краєзнавці Г. Зозуля та П. Ротач остаточно вирішили це питання, відвівши гоголівську Василівку від тієї, де побував Шевченко.
Оскільки Україна перебувала під важким імперським пресингом, ідеалізація її минулого не могла не відповідати прагненням його читачівсучасників.
Його враження від Гетьманщини втілились у страшні рядки:
Тяжкотяжко мені стало,
Так, мов я читаю
Історію України.
(“Сон” (Комедія).
СПб., 8 липня 1844).
Другу, але набагато успішнішу спробу легалізації своїх занять Шевченко зробив, увійшовши до складу Київської археографічної комісії (Тимчасової комісії для розбору давніх актів), що підлягала, як і весь край, генералгубернаторові (1837—52) Д. Г. Бібікову. 10 грудня 1845 року голова комісії Ніколай Пісарєв (Писарев) написав у журналі: “Всепокорнейше просить г. киевского военного, подольского и волынского генералгубернатора о приглашении […] художника Академии Тараса Шевченка в звание сотрудника Комиссии для снимков с предметных памятников”. Бібіков наклав резолюцію: “Согласен”.
У липні 1845 року Шевченко побував у Прилуках, звідти їздив до Густинського монастиря. Від цієї поїздки збереглися акварелі “Церква Петра і Павла”, “Трапезна церква” та “Надбрамна церква Св. Миколая”. Жив у маєтках Галаганів у Сокиринцях і Діхтярях.
У серпні він приїхав у Переяслав до свого друга лікаря Андрія Осиповича Козачковського (1812—1889), де виконав види переяславських Михайлівської та Покровської церков, а також Вознесенського собору, відвідав Трахтемирів. Тут він побачив видатну рукописну пам’ятку української культури середини XVI ст. — “Пересопницьке євангеліє”, зробив нотатки про нього.
У вересні митець виїхав на Чигиринщину, намалював “Чигрин з Суботівського шляху”, “Богданові руїни”, “Богданова церква” та “Кам’яні хрести”, а також види Мотронинського дівочого монастиря.
Вважається, що найдовше поет прожив у Мар’янському Миргородського повіту в маєтку відставного майора Олександра Лук’яновича, портрет якого змалював, а також написав тут вірш “Стоїть в селі Суботові”.
Наприкінці жовтня Шевченко знову побував у Лубенському Мгарському монастирі. Кам’яний СпасоПреображенський збудували заходами гетьмана І. Самойловича, але закінчив його І. Мазепа. У листопаді поет знову приїхав до Козачковського, де створив поеми “Наймичка” та “Кавказ”. У грудні близько двох тижнів, хворіючи, прожив у поміщика Степана Самойлова у його маєтку В’юнищах, де написав “І мертвим, і живим…”, “Холодний Яр”, “Псалми Давидові”. Повернувшись до Козачковського, 25 грудня він пише “Заповіт”.
Новий 1846 рік Шевченко зустрів у Козачковського, а на іменинах у Тетяни Волховської побачився з В. Забілою, М. Маркевичем, В. Закревським. У лютому повторно поїхав до Ісківців — до АфанасьєваЧужбинського, з яким поїхав разом через Лубни, Прилуки й Ніжин до Чернігова, де вони пробували у лютомуберезні. Під дахом тієї самої Археографічної комісії Шевченко мав доступ до пам’яток старої Гетьманщини й зробив начерки мазепинського потиру із церкви с. Мохнатин, трапезної чаші Густинського монастиря та енколпіона.
Наприкінці березня або на початку квітня він приїхав до Києва, де зійшовся з кириломефодіївськими братчиками, зокрема з Миколою Костомаровим. Разом із Міх. Сажином виконав сепію “Мазепинська церква Всіх Святих” у КиєвоПечерській лаврі (літо 1846 року).
Шевченко цікавився старовиною взагалі, і від 1845 року лишився його рисунок олівцем “Краєвид з кам’яними бабами”. У червні—липні того року разом з Олексієм СенчиломСтефановським (1808—1866) він узяв участь у розкопках могили Переп’ята біля с. Фастівець Васильківського пов. Провадив розкопки проф. М. Іванишев, який 1845 року розкопав могилу Переп’ятиху — один із грандіозних курганів доби скіфської архаїки.
У вересні 1846 року, знову ніби від Археографічної комісії, Шевченко їздив, щоб обстежити пам’ятки Київщини, Волині й Поділля. На початку жовтня він зустрівся в Кам’янціПодільському з приятелем П. Куліша, М. Костомарова та О. Бодянського Петром Чуйкевичем (1818—бл. 1875), ув’язненим у справі КирилоМефодіївського братства. Чуйкевич записав до Шевченкового альбому три пісні, зокрема про Кармелюка. Тривалий час перебував у Почаєві, Кременці, Острозі, Дубні й Корці, тоді повернувся до Києва. Почав клопотатися про призначення вчителем малювання в Київському університеті (затверджений 21 лютого).
Бурхливе й творче Шевченкове життя перервалось після доносу Петрова, який підслухав розмову братчиків. 5 квітня 1847 року поета арештували біля Києва на правому березі Дніпра і відправили в Петербург.
Після повернення із заслання першим Шевченковим бажанням у Петербурзі було видати свої твори. Засновник вільного російського друку Іван Гаврилович Головін (1816—1890) заходився видати його твори за кордоном (Новые стихотворенія Пушкина и Шавченки (sic). Лейпциг, 1859). Начальник ІІІ відділу В. А. Долгоруков замовив довідку про його твори, інакше кажучи, наприкінці його життя зажадав офіційно й остаточно підсумувати всю його творчість. І записка Долгорукова, і розпорядження “навести справку о сочинениях Шевченки, которые были напечатаны прежде удаления его из С.Петербурга”, і довідка датуються одним числом — 18 жовтня 1858 року. Загальна оцінка Шевченкової творчості зводиться до його ставлення до Гетьманщини:
“Сочинения Шевченки относились преимущественно к Украйне; он описывал славу гетманских времен и прежнюю вольницу казачества.
В этом духе было и сочинение его “Кобзарь” (нищий бандурист), которое было напечатано и в 1847 году, по окончании дела об УкрайноСлавянском обществе, по Высочайшему повелению, запрещено. В таком же духе была большая часть его стихотворений, ходившая по рукам в рукописях; в стихотворениях сих он воспевал прежнюю свободу Малороссии, выражал скорбь об утрате оной и т. п.
Из рукописных его сочинений более замечательно по вредному направлению стихотворение его “Сон”. […] козаки выражаются у него: “О царю поганый, царю проклятый, лукавый, аспиде несытый!” Шевченко прибегает ко всем едким и пасквильным выражениям, где только касается государя императора и вообще русских. В конце “Сна” он представляет себя перед памятником, воздвигнутым Петру І–му Екатериною ІІ, и изливает желчь свою как на того, так и на другую, говоря, что Петр І подавил свободу Малороссии, а Екатерина ІІ довершила начатое им”.
23 січня 1859 року член Головного управління цензури Олександр Трійницький, українець з роду, як наказано йому, дав відзив про вже видані до арешту Шевченкові твори, і відгукнувся він про них доволі сприятливо. У поемі “Катерина”, стверджував він, “горько выражается упрек Русскому, соблазнившему и потом жестоко покинувшему молодую малороссиянку, но в ней нет направления, враждебного целому народу”. Що ж до “Гайдамаків”, то він зробив аналогічний висновок: “Картины эти вообще мрачны и унылы, как и предмет, ими описываемый, но в этих изображениях событий, давно уже перешедших в область истории, я не встретил ничего несогласного с правилами цензуры”.
Забравши назад “Чигиринський Кобзар”, цензор Спиридон Ніколаєвич Палаузов 30 квітня 1859 року подав замість нього рукопис ширшої книжки “Поэзия Т. Шевченко”.
Важливою для Шевченка справою був його офіційний статус. 1859 року йому підказали передати до Ради Академії мистецтв щось зі своїх творів. Він вибрав дві гравюри, одну з картини Рембрандта “Притча про виноградаря”, другу — з картини Соколова “Приятелі”, 16 квітня 1859 року написав прохання, й того самого дня в публічному засіданні Ради його було призначено в академіки.
Третє перебування Шевченка в Україні мало свої особливості. За ним уже ретельно стежили. За кілька тижнів після того, як він став академіком, 5 травня 1859 року він написав прохання у Правління Академії дозволити йому виїхати у Київську, Чернігівську й Полтавську губернії для “поправления здоровья” та малювання етюдів із натури. Не маючи досить повноважень, граф Толстой звернувся з цим проханням уже від себе до міністра імператорського двору В. Ф. Адлерберга, той 10 травня написав секретареві Марії Ніколаєвни і окремо, 20 дня — начальникові ІІІ відділу В. А. Долгорукову. З ІІІ відділу пішло кілька листів — Долгоруков відповів Адлербергові, ніби для поїздки “препятствия не встречает”, а таємний радник ІІІ відділення Міхаїл Максімович Попов (1800—1871) наказав своїм підлеглим із Київської, Чернігівської та Полтавської губерній встановити за Шевченком “должное наблюдение”. Залежні від полковників корпусу жандармів цивільні губернатори розіслали відповідні накази “на місця” — київському, чернігівському та полтавському міським поліцмейстерам, за ними городничим та земським справникам. По київській губернії було 24 листи. “Пішла писать губернія”.
25 травня 1859 року Шевченко виїхав із Петербурга. Він сподівався придбати на Дніпрі нерухомість, щоб там оселитись, але за ним стежила ціла армія шпигунів. Він пробув кілька днів у Лихвині в маєтку Д. Хрущова, де познайомився з поетомромантиком М. Петренком, у Пирятині — в П. МокрицькогоТаволги, 12 червня — в Переяславі у Козачковського. Звідти він вирушив на Михайлову Гору, де провів більше тижня у подружжя Максимовичів. Заїхав до Кирилівки, Моринців, кілька годин провів на цукровому заводі Яхненків і Симиренка у Млієві. Між Каневом і с. Пекарями Варфоломій Шевченко знайшов для поета ділянку землі в маєтку поміщика Никодима Парчевського (1812—1867). Поетові там сподобалось, але під час обмірів шляхтич А. Козловський спровокував його, богословська дискусія скінчилась арештом Шевченка 15 липня. Під вартою його доправили до Києва, де він оселився й пожив по кілька днів у о. Юхима Ботвиновського, фотографа Івана Гудовського та Варвари Пашковської на Пріорці. Вирушивши в дорогу, він побував у Козачковського, Василя Тарновського (молодшого), А. Лазаревської та Г. Огієвської.
Видатний український історик совєтської епохи Яр. Дзира підсумував Шевченкове ставлення до найвизначніших історичних персонажів так: “Як відомо, у багатьох творах на історичну тему, і передусім написаних 1838—1843 рр., Шевченко прославляє і оспівує вчинки справжніх народних героїв, “славних прадідів великих”: Северина Наливайка, Івана Підкову, Павла Бута (Павлюка), Тараса Федоровича (Трясила), Якова Остряницю, Івана Богуна та інших керівників селянськокозацьких повстань кінця XVI — першої половини XVIІ ст. Прославляє він і керівників гайдамацького руху на Правобережній Україні 1768 р. — Івана Гонту та Максима Залізняка, яких народ називав гетьманами.
Після звільнення із солдатчини пізнання історії свого народу вийшло в Шевченка на новий етап.
