Вадим ПЕПА,
письменник, лауреат літературно-мистецької премії імені
І. С. Нечуя-Левицького, м. Київ
Із молодості запам’яталося те, що проголошував знаменитий американський кіноактор Чарлі Чаплін. Цитую з пам’яті: народи — як дресирована живність на сцені цирку. У будь-який історичний період відбувається одне й те ж — верхи вправляють мізки підлеглим. Ті, кого возвеличують як вінець природи, — раби нерівності, узаконеної задля панування тонкого прошарку над величезною більшістю. А в останні століття — це жертви ідеологій, нав’язуваних задля того ж самого не тільки грубою силою, а й витонченим розумом. Простіше так, як писали О. Пушкін та М. Лермонтов: “страна рабов”, “страна господ”, “сверху донизу — все рабы”.
На останнє посилаюся не знічев’я. Під темною хмарою з північної сторони проквилила щиросердна українська пісня: “А вже років триста, як козак в неволі”. І хоч вітри віють та, бувало, що й буйні, одначе ніяк не відженуть градову напасть на рясні ниви життєдайної України. Духовна сутність її стражденного народу як потерпала віками, так і донині знемагає під гнітом чужої омани, облудної фальші, отруйної неправди.
Хочеться запитати представників вищої влади в Україні: вони вмикають телевізор? Чи привертає їхню увагу телеканал з гучною назвою — “Перший національний”? Невже не цікавить нікого з можновладців, що там демонструється? І з якими далекосяжними замірами?
Уранці, тільки-но прокинешся — від добродіїв з Першого національного — “Сміх з доставкою додому”. Гаразд. Підбадьорюють, додають настрою на день прийдешній. Може б, і нічого. Але ж те саме набридливе лізе межи очі й щовечора. Нескінченна гуморіада від московських майстрів сміху й того ж заводу всіляких меншовартісних сміхунів і доморощених “кроликів”. Ці вже не те що на перших, а на виняткових ролях у шоу-бізнесі. Викладаються в поті чола. Не жаліють ні себе, ні телеглядачів. Хай хоч лопнуть від реготу. На те виходить, що доборолась Україна до дурносміху. А щоб почути щось варте глибшого розмислу, а тим паче українською мовою, то хоч Івана Петровича Котляревського клич із того світу. Бо на цьому український гумор більше мертвий, ніж живий із подачі Першого національного.
А що ж маємо з чужого розуму? Розкошування владоможних виштовхує убогих на задвірки існування. Між багатством і злиденністю — глибока прірва. З надр землі для збагачення панівного суспільного прошарку корисні копалини вигрібають по-хижацькому. Економіка однієї з найбільших у Європі держав нестямно експлуатується як сировинний придаток гегемонів глобалізації.
Хіба ж Кривий Ріг не стукає до сонного розуму, не волає до неба, бо ж на землі ні до кого не достукатися? Місто простягається на півтораста кілометрів. Куди не глянь — червонясте. Немов макіяж на виду — присипане залізорудною пилюгою. Нескінченний ланцюг відкритих виробок — як загадкові кратери на місячній поверхні. Але поки що не мертві, а зі своїм напруженим життям. У рукотворних прірвах, як по зміїних серпантинах, курсують невпинно багатотонні вантажні машини й навіть потяги.
У часи перебудови був там у відрядженні, й серце обливалося кров’ю перед апокаліптичним видивом. Залізну руду ешелон за ешелоном відправляли в Польщу чи ще кудись. А я стискав у руці диктофон іноземного виробництва, добутий із неймовірними труднощами. Бо в нас таке диво ніде не випускали. А коштувало майже як кілька вагонів руди, добутої тяжкою працею. І досі не лише портативних диктофонів, а жодної вітчизняної апаратури для звукозапису в Україні немає. Плетемося у хвості цивілізації, хоч здатні створювати все найдосконаліше, навіть космічне обладнання.
У козацьких краях ще з радянських часів були найпотужніші домни. Усілякий прокат, себто напівфабрикат, — для всього світу. А земля стогне від руйнацій. Накривають її жовті хмари, окроплюють дощі зі шкідливими викидами — отруюють підземні й наземні води. Зелені насадження скрізь вирубують — і в облисілих горах, і у відчужених торбохватами заповідних зонах, навіть у міських парках і скверах.
Наші олігархи поводяться, наче перед кінцем світу: після нас хоч потоп. Береги річок огороджують, їхні маєтки ростуть, як гриби. Нечистоти зливають у русла. Спливають догори черева залишки тухлої риби. Дивись, до того дійде, що ні людям, ні фауні, ні флорі нічим буде дихати.
У цьому бедламі й до краю зневірений простолюд не зазирає в завтрашній день. Як не зневірюватися, коли на маєтки в розкішних місцинах зарубіжжя, на годинники за сотні тисяч євро, на жіночі сумочки за десятки тисяч доларів, на черевики з крокодилячої шкіри кошти є, а на комунальні господарства в містах, а тим паче селах — немає, хоч плач. Тут прихована пастка за пасткою. Дитина в столиці, йдучи зі школи, провалюється на асфальті в окріп. Холодного зимового дня міський район на кілька сотень будинків залишається без опалення. Повсюди узбіччя доріг, ліси, луги, лісосмуги, береги водойм завалені сміттям — розкладається, смердить. А самі дороги — вибоїна на вибоїні. Бездумно знищується те, без чого не жити…
Вірогідно, марна справа апелювати до тих, хто віддає кращий ефірний час на поталу вовкам шоу-бізнесу. Дозволю собі звернутися до опозиції. Чи не до снаги їй усе-таки почати змінювати згубні заведенції? Добиватися, щоб замість надокучливого низькопробного сміховиська години на Першому національному виділяли для програм з охорони природи, із захисту довкілля. Бо ж нинішні дешеві тенденції — як грипозна пошесть, як віруси деградації. Їй-право, нам не до сміху. Майбутнє не за цим дурманом, а за життєствердним просвітництвом.
