Високий як сонце

Вадим МИЦИК,
доктор філософії в галузі культурології, лауреат премії імені Івана Нечуя-Левицького

Образом поета і співця як носія народного духу для Тараса Шевченка став український кобзар — душа творча і правдива. Він його зображує у віршах, згадує у повістях, не оминає в малюнках. Збірник своїх віршів від першого до останнього прижиттєвого (1840, 1844, 1860) він назвав іменем віковічного співця — “Кобзар”. Розглядаючи творчість поета, Іван Франко у статті “Народна пісня у “Перебенді” Т. Шевченка” про цю творчу особливість пише, що Тарас Шевченко дивився на кобзарів так само, як і народ. Тут же й зазначає: “В писаннях і споминах його ми не маємо згадки про які-небудь ближчі особисті зносини Шевченка з сим або тим кобзарем, але певна річ, що в своїх мандрівках по Звенигородському повіті він мусив стрічати їх чимало… Живі враження таких стріч лунають у передмові до “Гайдамаків”, де Шевченко пише: “Весело подивиться на сліпого кобзаря, як він сидить з хлопцем сліпий під тином, і весело послухать його, як він заспіває думу про те, що давно діялось… Живі враження кобзарів і кобзарських пісень мусили у Шевченка бути дуже сильні і численні коли по десятилітній розлуці з Україною (від 1829 до 1839) він, виступаючи на поле літературне, майже щокрок малює образи кобзарів”. Народного співця він називає так, як побутовано в народі — кобзарем, бандуристом. Їхні святі образи постають перед поетом і на засланні. Особливо після того як Панько Куліш прислав йому книжку “Записки о Южной Руси”. Він ледь не напам’ять її вивчив і занотував у “Щоденнику”: “Она мне так живо, так волшебно живо напомнила мою прекрасную бедную Украину, что я как будто с живыми беседую с ее слипыми лирниками и кобзарями”.
Кобзарство було поширеним в Україні, співців знали й шанували люди. Про це Тарас Шевченко й пише у “Перебенді” — цій “невеличкій і прекрасній поемі”, як її назвав І. Франко:
Перебендя старий, сліпий —
Хто його не знає?
Він усюди вештається
Та на кобзі грає.
А хто грає, того знають
І дякують люде…
Він співає людям, розвеселяє їх, хоч самому дуже важко, та він не скаржиться, все те йому байдуже, бо свідомий своєї ролі у житті: він — співець! “Сяде собі, заспіває…” Журба з ним не розлучається, та він і виду не подає. Береться за кобзу та спів. Для кожної ситуації у нього він свій: одним співає про Чалого, другим про Горлицю; дівчатам — Гриця та веснянку; у шинку — Сербина, Шинкарку; з жонатими — “про тополю, лиху долю”; “на базарі — про Лазаря”. А ще з тяжким серцем виспіває про злочинства загарбників: “Як Січ руйновали”. Це так на людях. А що ж із ним відбувається, коли він усамітнюється? Кобзарю потрібен простір — “Кругом його степ, як море” і стихійна сила — вітер “По полю гуляє”. Співець перебуває там, де вивищується дух предків:
На могилі кобзар сидить
Та на кобзі грає.
Кобзар на самотині не просто співає. Він єднається з предками на могилі. Спілкується з Богом у небесах. Він не хоче, щоб його чули люди, щоб вітер тую мову розвіяв — “бо то Боже слово”. Кобзар єднається з Богом і виповідує його праведність:
То серце по волі з Богом розмовля,
То серце щебече Господнюю славу.
Тут він своєю волею і силою думки, як у творчому пориві, злітає у небесні високості й черпає там знання, звертається до моря, до гір і знову возноситься на небо:
А думка край світа на хмарі гуля,
Орлом сизокрилим літає, ширяє,
Аж небо блакитне широкими б’є;
Спочине на сонці, його запитає,
Де воно ночує, як воно встає;
Послухає моря, що воно говорить,
Спита чорну гору: “Чого ти німа?”
І знову на небо, бо на землі горе,
Бо на їй, широкій, куточка нема
Тому, хто все знає, тому, хто все чує…
Кобзар є велетом народного Духу, він творець і носій. Совість народу, його честь і голос. Перебендя виведений поетом як посередник між Небом і Землею, між Богом, Людьми і Предками. Одначе щось сталося з людьми, що вони не можуть зрозуміти його правди і взяти її за свою силу, сприйняти небесну благодать, Божеє слово, навіть творчий виспів:
А якби почули, що він, одинокий,
Співа на могилі, з морем розмовля, —
На Божеє слово вони б насміялись…
Високий порив душі, правдиве слово, спів предківський і небесний повинен звучати, незалежно від того, чи слухатимуть тебе. Слово кобзаря рознесеться, бо то “Божеє слово”. Спів долине до душі, й потрібно, аби він звучав із високостя предківського Духу:
Добре єси, мій кобзарю,
Добре, батьку, робиш,
Що співати, розмовляти
На могилу ходиш!
Ходи собі, мій голубе,
Поки не заснуло
Твоє серце, та виспівуй…
На початку своєї творчості Тарас Шевченко найсуттєвіше, з великою духовною силою відтворив образ співця-кобзаря. Поему “Перебендя” він написав 1839 року й опублікував у першому “Кобзарі” (1840). Оспівував він кобзарів у поемах “Катерина”, “Гайдамаки”, “Сліпий”, “Тарасова ніч”, “Мар’яна-черниця”. Та в жодному творі його образ не виведено з такою змістовною величчю і простотою, як у “Перебенді”. Тут він і звичайний музика (старий та химерний, цебто вигадливий), і носій народних ідеалів і правди, який душею і думкою обіймає весь Світ. Тому він “високий як Сонце” і спів його такий же світлий. Кобзареві-перебенді дано “з Богом розмовляти” та музикою і піснею нести “Боже слово”, сповідувати найосновніше — слово правди. Він простий і великий, як народ. Тому на завершення твору від святої величі творця, думка якого охоплює небесні поривання і земні потреби, поет змальовує його таким же простим та творчим, як і на початку, — співучим та вигадливим.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment