Музей забутого етносу

Самбірський історико-етнографічний музей “Бойківщина” — найстаріший музейний заклад такого типу в Україні. Адже цього року виповнюється 85 років із часу його заснування групою місцевих інтелігентів-українців.

Ігор ГАЛУЩАК,
Самбір—Львів

— Хто ж були ці люди, які з таким ентузіазмом і жертовністю взялися за організацію Товариства “Бойківщина” і музею у Самборі? — розповідає Роксоляна Данчин, відома краєзнавиця і незмінний його директор із часу відродження музею в 1991 році. — Це насамперед Іван Филипчак — педагог, письменник і музеєзнавець, Володимир Гуркевич — адвокат і громадський діяч, Володимир Кобільник — лікар, етнограф, археолог і публіцист, Антін Княжинський — педагог, музеєзнавець і письменник, Михайло Скорик — педагог, публіцист і науковець, і Володимир Кордуба — інженер, картограф, культурно-громадський діяч. А особливо хочу відзначити колишнього громадського діяча Cамбірщини, що у 1920—30-х роках вимушено перебував на Закарпатті (тоді Чехословаччина), адвоката Данила Стахуру, котрий тоді віддав під експозицію музейних збірок увесь перший поверх власного будинку, що в Самборі. Упродовж усієї історії бойки ніколи не заперечували свого кровного зв’язку зі співвітчизниками на схід від Львова і Перемишля. До ХХ ст. вони ідентифікували себе як русини, а згодом — як українці.
Переломним  етапом у справі досліджень і популяризації своєрідності буття бойків було створення вже згадуваного суспільно-культурного товариства, а згодом і музею у Самборі. Починаючи від 1931 року, з ініціативи й за кошти української інтелігенції виходить часопис “Літопис Бойківщини”. У місцеві села вирушають наукові експедиції, які вивчають матеріальну й духовну культуру бойків. Поступово поповнювався експонатами й музей. Незабутнім був випадок, коли старий газда з-за Турки привіз дерев’яну соху й раваші в дарунок музеєві. А незабаром священик і етнограф Юрій Кміт укладає й Словник бойківської говірки.
На жаль, у зв’язку з повоєнними репресіями на теренах Західної України, які зачепили й сподвижників “Бойківщини”, доля музею була вирішена 1954 року жорстоким наказом Міністерства культури УРСР щодо його ліквідації. А багатюща колекція розпорошилася по різних музейних закладах. Багато раритетів осіли в українських музеях, а деякі речі так і залишилися за кордоном: стародруки — у Санкт-Петербурзі, історичні літописи — у Німеччині. Відродження музею збіглося з відновленням Незалежної Української держави. Він знову розпочав свою діяльність 1991 року як філія Львівського національного музею в колишньому будинку парафіяльної школи, збудованої мешканцями міста ще 1679 року на старожитніх фундаментах ХVІ ст. Організаційні трансформації завершилися 2001-го, коли музей “Бойківщина” перейшов у підпорядкування управління культури облдерж­адміністрації як самостійний музей із власним балансом.
Сьогодні тут функціонують три постійно діючі експозиції, серед яких найбільшу увагу привертає виставка “Господарсько-матеріальна культура бойків та бойківської ноші”, в якій представлені дерев’яні предмети бойківського хатнього побуту, жіночий і чоловічий бойківський одяг, зразки вишивок Турківщини, куточок бойківської хати (бамбетель, колиска, скриня, стіл, обрус вишиваний, рушники, свічник), предмети ткацтва (терлиці, осікачки, куделі, веретена, прядки, кросна, ткацькі верстати).
Нині музейне життя налагоджується. Сьогодні загальна кількість фондових збережень становить понад 22000 одиниць.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment