Ольга КОБЕЦЬ,
народний депутат України ІV скликання, Почесна голова Всеукраїнського жіночого товариства ім. Олени Теліги
Минув рік, як немає з нами видатного діяча українського державного, політичного й громадського життя — останнього Президента Української Народної Республіки у вигнанні, Голови Проводу й Організації Українських Націоналістів Миколи Васильовича Плав’юка. І чим далі календар намотує дні України без нього, тим відчутніша втрата. Пригадую одного молодого оунівця, який дуже поспішав зайняти місце Великого Провідника, а тому мало не на похороні заявив, наче цвяхом забивши труну, що ера Миколи Плав’юка закінчилася. Не сперечатимусь: можливо, саме для нього Микола Плав’юк і справді перестав існувати в день його смерті. Однак для України постать цієї великої людини залишається знаковою, процес осмислення того, що зробив він для України, за великим рахунком ще й не починався.
Народився М. В. Плав’юк 5 червня 1925 року в уславленому Василем Стефаником селі Русів Снятинського повіту на Станіславщині. Навчався в Русівській публічній загальній та Снятинській середній школах, де 16річним юнаком розпочав громадсько-політичну діяльність, увійшовши до юнацтва, а згодом до членства ОУН. Уже з того часу яскраво виявляється його лідерський хист, прагнення виборювати для людей кращу долю. У повоєнні роки, опинившись в еміграції у Німеччині, він стає одним з організаторів студентського руху — як член Центрального Союзу українських студентів (ЦЕСУС), активіст “Пласту”, референт від студентства Проводу ОУН. Став відомим, захищаючи права української молоді, яку нацисти вивезли до Німеччини в табори смерті та на примусові роботи. І, звичайно, сам наполегливо вчився. 1946 року здобув середню освіту в таборі для переміщених осіб, а 1949го закінчив Мюнхенський університет, отримавши кваліфікацію економіста.
Нова сторінка життя Миколи Плав’юка розпочалася в Канаді, куди він емігрував 1950 року. Уже 1954 року він закінчує Університет Конкордія в Монреалі, поглибивши свої знання економіста, успішно розпочавши професійну кар’єру в “Ессекс Пекерс”, поступово просуваючись до посади президента цієї компанії і водночас беручи активну участь в організованому українському житті. Тому вже 1956 р. на з’їзді Українського Національного Об’єднання Канади М. Плав’юка обрали заступником Голови Президії, а 1959 р. — Головою УНО Канади, найавторитетнішої української організації в цій країні.
Проблема єднання національних українських сил у світі актуальна завжди. Актуальною вона була і в 60ті роки минулого століття, коли після “хрущовської відлиги” Радянський Союз посилив боротьбу проти “українських буржуазних націоналістів” у світовому масштабі. Якщо в Україні ця боротьба вилилася в нову хвилю арештів і переслідувань національно мислячої інтелігенції, то радянська пропаганда в інших країнах обрала шлях підтримки і популяризації комуністичних поглядів серед українських емігрантів. У цей час М. Плав’юк висунув ідею створення громадського об’єднання під назвою Ідеологічно Споріднені Націоналістичні Організації (ІСНО). Це була вдала і дуже вчасна спроба об’єднати націоналістичні сили, яка дала змогу штучно роз’єднаним українським націоналістам співпрацювати в межах однієї організаційної структури, що значно посилило її вплив на українське суспільство в Канаді. 1964 р. на установчому з’їзді ІСНО його обрали першим Головою Координаційної Ради цього об’єднання.
Одночасно М. Плав’юк займає керівні позиції в Організації Українських Націоналістів, де з 1964 р. став членом Проводу, а з 1979 р. і до останніх днів свого життя Микола Плав’юк — Голова ОУН.
Велику увагу приділяв М. Плав’юк єднанню світового українства. І якщо ми тепер говоримо, що найпотужніший голос у світі за межами України має Світовий Конгрес Українців, то повинні пам’ятати, що саме М. Плав’юк, втілюючи ідею А. Мельника, висловлену на одній із зустрічей, був безпосереднім організатором Світового Конгресу Вільних Українців (СКВУ). На Першому Конгресі СКВУ (1967) його обрали Генеральним секретарем. Тоді відзначили його дипломатичний хист і вміння проводити плідні переговори з різними партійними середовищами. Його активну діяльність на цій посаді гідно поцінувала громадськість, і на наступних форумах його обирали віце-президентом (1973—1978), і Президентом СКВУ (1978—1980).
Микола Плав’юк своїм основним завданням вважав здобуття Української державності, Української держави. У Канаді, США, в інших країнах можна було створити канадську Україну, американську чи бразилійську Україну, але не Державу Україну. Єдиним легітимним і безперервним носієм Української державності від 1917 року за межами України був Державний Центр УНР у вигнанні (в екзилі). 1989 р. на сесії УНРади М. Плав’юка обрали віце-президентом УНР в екзилі, а після смерті Миколи Лівицького — президентом УНР.
Саме він доклав чимало зусиль, аби переконати сучасників у тому, що із постанням Незалежної України Державний Центр УНР повинен не просто припинити свою діяльність, а передати свої повноваження першому всенародно обраному Президентові України Л. Кравчуку, забезпечивши тим самим тяглість Української державності від княжих часів через Козацьку державу і добу УНР до наших днів. Під час урочистого засідання Верховної Ради України в Києві Президент УНР Микола Плав’юк передав грамоту Державного Центру УНР Президентові України Леонідові Кравчуку зі взаємоузгодженим твердженням, що Українська Незалежна Держава, проголошена 24 серпня 1991 року, є правонаступницею Української Народної Республіки. Тоді, в серпні 1992 р., у Києві відбулася урочиста передача повноважень та історичних атрибутів влади (клейнодів) Президентові, Голові Верховної Ради та Прем’єр-міністрові України.
Тоді ж Микола Плав’юк розпочинає ще одну блискучу сторінку своєї діяльності — власне українську. 1993 року Указом Президента України йому надали українське громадянство, він створює і очолює Фундацію ім. Олега Ольжича, Видавництво ім. Олени Теліги. Того ж року в Ірпені М. Плав’юк скликав ХІІ Великий Збір Українських Націоналістів, який легалізує діяльність ОУН в Україні. Розпочинається велика робота з очищення громадської свідомості від нанесених радянським режимом стереотипів, які повністю намагалися знищити в українцях почуття національної гідності, витравлювали найменші ознаки національного буття з усіх сфер життєдіяльності. Він — автор багатьох статей і матеріалів із політології, актуальних питань сучасної політики та закордонного українства в українській та англомовній пресі, ініціатор видання книг про видатних українських діячів: О. Телігу, Д. Квітковського, О. Штуля-Ждановича та ін. Завдяки його піклуванню на державне збереження в Україні передано архівні матеріали Державного Центру України, виходять друком матеріали з архіву ОУН. Він став співзасновником Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Олени Теліги, якою відзначено творчість таких видатних діячів української культури, як Ліна Костенко, Михайлина Коцюбинська, Ніна Марченко,Лариса Крушельницька, Оксана Пахльовська, Анна-Галя Горбач, Галина Севрук. Його дружина Ярослава Плав’юк знайшла і передала на державне зберігання творчу спадщину композитора Б. Весоловського, здійснила низку гуманітарних акцій, передаючи ліки пенсіонерам і чорнобильцям, підтримувала талановитих дітей, які виступали у щорічних конкурсах на краще виконання творів Олени Теліги “Щоб далі йти дорогою одною”, тощо.
За заслуги на ниві українського громадсько-політичного життя в діаспорі Світовий Конгрес Українців нагородив Миколу Плав’юка медаллю Св. Володимира Великого, а Конгрес Українців Канади — Шевченківською медаллю. Україна відзначила його орденами Князя Ярослава Мудрого І і ІІ ступеня, “За заслуги” ІІІ ступеня.
Упокоївся Микола Плав’юк 10 березня 2012 року, похований на цвинтарі Св. Володимира в Оуквілі (Канада).
Але чи ж проминуло значення діяльності М. Плав’юка із завершенням його земного шляху? Він був одним із небагатьох політичних експертів, до думки якого дослухалася преса, якщо потрібно було об’єктивно й точно оцінити якусь політичну подію чи явище. Він був радником двох українських президентів (але не В. Ющенка і не В. Януковича). І його думки чи спостереження, його висновки й аналіз подій усе-таки враховувалися тим чи іншим способом, втілювалися у життя.
Зрештою, сьогодні ми можемо говорити про існування політичної школи М. Плав’юка, яка вимагає не тільки інтелектуальних здібностей, а й високих моральних критеріїв, насамперед дотримання слова, домовленостей, відповідальності за сказане та зроблене, а також пунктуальності й точності, високої самоорганізованості, працездатності, відданості Україні. Вміння працювати з опозицією, визнання її прав, вміння досягти свого не методом утвердження власного “я”, а методом відданості ідеї, служіння Україні. Вміння розв’язувати конфлікти й інтриги, розпізнавати політичні технології від простих людських вад, коли йдеться про внутрішні кризи й конфлікти, без яких не обходиться жодна організація. І ще багато чого іншого, що можна було б назвати і життєвим досвідом, і вишколом ОУН, який він успадкував від своїх попередників, і “західною політичною школою”, яку він пройшов, живучи в Німеччині та Канаді.
Чи досяг Микола Плав’юк за роки діяльності в Україні того, чого прагнув? Дехто зараз намагається дорікнути, мовляв, націоналісти не знали, яку саме треба будувати Україну. Це не так, бо уже в перший свій приїзд до України Микола Плав’юк проголосив: “Наша сила — в нас самих”. Він не стомлювався повторювати його впродовж усіх цих років. Як постійно він повторював ще одну сентенцію: “Я не сумніваюся в тому, що Україна, як держава, збережеться. Питання в іншому: якою буде Україна, або, іншими словами, чи буде Україна українською”.
Підіб’ємо підсумки. Реабілітоване саме поняття націоналістичної ідеології, яка була заборонена в Україні. Є середовище, яке продукує нові ідеї в цьому напрямі, ті, які ще повинні бути сприйняті суспільством для того, щоб на правому фланзі політикуму створити відповідний баланс сил, що й на ліберальному та на лівому (саме на лівому!), де вже з’явилася потужна націоналістична формація “Свобода”. Причому, йдеться не стільки про структуру ОУН, а про середовище як суспільне явище. Нові суспільні ідеї обов’язково народяться, бо за ними — майбутнє України.
Окреме питання — діяльність М. Плав’юка в діаспорі та відносини Україна—діаспора. Він був одним із небагатьох, хто діяв. І якщо тут, в Україні, головним завданням було забезпечення розбудови української України, то там, у діаспорі, вишукувалися засоби, як допомогти утвердженню української України в західному світі. І тут головними були політичні заходи, бо йдеться про дипломатичні кроки, які сприяли б визнанню державності України після референдуму 1991 року та сприяння діяльності першим дипломатичним установам України. Саме Канада й Польща були тими першими, що завдяки діяльності українських організацій визнали незалежність України. Таку діяльність розгорнули в усіх країнах поселення українців, а з усіма ними мав контакти М. Плав’юк. Україна розпочинала свою зовнішньополітичну діяльність ледве не з нуля. Отож, скажімо, розкішний будинок, переданий діаспорою під Посольство України у Великобританії був справді королівським дарунком. Окрім того збирали кошти серед українців на обладнання і навіть меблі, як це було в Канаді або США.
З іншого боку, саме Микола Плав’юк перший почав говорити про зміну пріоритетів у відносинах Україна—діаспора після здобуття Україною Незалежності. Уже не діаспора мала дбати про Україну, а Україна як держава мала дбати про захист своїх співвітчизників в усьому світі. Цьому мав слугувати й Закон про статус закордонних українців (нині ухвалений Верховною Радою України), і інший закон, який визнав би вояків ОУН і УПА воюючою стороною у Другій світовій війні (досі не ухвалений). Дуже уважно вивчав він і порівняно нове явище — появу трудової української міграції. Бачив перспективи її національного загартування, духовного й організаційного зростання і в нових країнах поселення, і в старому світі. Вважав, що Українська держава зобов’язана укладати з іншими країнами угоди, які захищали б національні, соціальні та культурні запити українських трудових мігрантів.
Тож ера Миколи Плав’юка триває. Він намітив чіткі орієнтири, за нами — їхнє втілення.
