Роман ЛУБКІВСЬКИЙ
Фото Йосипа МарухнЯка
Закінчення.
Поч. у ч. 2, 3, 5, 7, 10 за 2013 р.
Шашкевичеве розуміння людяності, гідності, національної неповторності й разом із тим універсальності культури пронизує його проповіді. Вони вражають вишуканістю слова, по-народному мудрі й невимовно чарівні в невимушеній поетичності. Бо головні постулати священичої і національно-просвітницької діяльності Маркіяна Шашкевича становили одну цілість. Тож і світське розуміння його ролі не є чимсь ані надуманим, ані крамольним.
Глибоко символічно, що в 1911—1937 рр. на храмах галицьких церков встановлювали пропам’ятні таблиці, що після визволення з ГУЛАГівських концтаборів Митрополит Йосиф Сліпий накреслює і здійснює грандіозний план будівництва в Римі храму Святої Софії, біля якого встановлюють пам’ятники Тарасові Шевченку, Іванові Котляревському, Маркіяну Шашкевичу… Переконаний: пам’ятник Маркіянові Шашкевичу буде встановлено біля Патріаршого Собору УГКЦ в Києві. І ця подія стане символом історичної справедливості!
У своєму посланні, виголошеному на Синоді УГКЦ з нагоди 200річчя ювілею Маркіяна Шашкевича, Патріарх Святослав (Шевчук) закликав священиків і мирян: “Наполегливо закликаємо духовенство та всіх наших вірних наслідувати його приклад у молитві, праці та жертовності для рідного народу”.
Цей заклик видається мені дуже актуальним, оскільки серед священнослужителів трапляються такі, що обмежуються формальним виконанням церковних обов’язків, живуть суто приватними клопотами й турботами, часто-густо не вміють і не можуть відповісти на виклики часу, що стосуються не лише “окремо взятої парафії”, а й усієї нашої держави.
Запитаймо деяких пастирів духовних: коли ви були на виставці образотворчого мистецтва, відвідували театри й концертні зали? З ким із письменників підтримуєте дружні взаємини? Чи самі малюєте, пишете, цікавитеся культурними надбаннями України та Європи? Чи маєте власну бібліотеку і які книжки любите перечитувати? Назвіть видатних ієрархів Української церкви, переслідуваних чужоземними режимами? Що ви особисто зробили для того, щоб пам’ятники великим синам нашого народу, борцям, полеглим за волю України, постійно перебували під опікою небайдужих? Чи маєте ви вплив на місцеву “Просвіту”, берете участь у її роботі?
Я заторкнув — і досить поверхово — ті справи, котрі не вимагають надзусиль. Не наводжу прикладів подвижництва, які перед моїми очима. Ось блаженної пам’яті о. Ростислав Гладяк, людина високої культури, що порятував сотні творів церковного мистецтва. Ось отець Себастьян Дмитрух, володар велетенської колекції сакральних артефактів, визбираних по смітниках, горищах і дзвіницях пограбованих дерев’яних церков. Часто з болем запитуєш себе: чому церковна влада (деканати, єпископат) так мляво реагує на черговий підпал старовинної, неповторної церковці, втрату якої ніхто й ніколи вже не компенсує?
Свого часу я мав честь підписувати диплом лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка ієромонаха Рафаїла (Раймонда) Турконяка за переклад українською мовою “Острозької Біблії” (2007 р.). Уже під час обговорення на першому засіданні Шевченківського Комітету з’ясувалося: робота над перекладом тривала 30 років. А благословив її початок кардинал Йосиф Сліпий. Той, хто від самої Історії отримав право повторити кредо Маркіяна Шашкевича: “Віра серця мого, мов Бескид, твердо постановилась на любові…”
Храм, який воскресає
на очах кількох поколінь
Церквою святого Духа було найменовано костьол жіночого домініканського монастиря, збудований у Львові 1722—1729 рр., але скасований цісарським декретом уже 1783 року. Монастир, костьол із дзвіницею та обширну територію отримала львівська греко-католицька громада у зв’язку з дозволом облаштувати в цьому місці духовну семінарію. Інтер’єри храму було видозмінено, сам же зовнішній вигляд зберігся — і таким його бачимо на рисунках ХІХ—першої третини ХХ століття.
Святодухівський храм в історію українського національно-духовного відродження увійшов як символ подвижництва Маркіяна Шашкевича, його однодумців із “Руської Трійці” та продовжувачів його безсмертної справи — цілої плеяди богословів, пастирів духовних — аж до в’язнів сумління гнаної і переслідуваної більшовицьким режимом катакомбної української Церкви.
Зазнавши значної руйнації після німецького авіанальоту на Львів у вересні 1939 року, церква так і залишилася в руїні. У квітні 1942 р. газети “Львівські вісті” та “Краківські вісті” оголосили конкурс на відбудову храму, обумовивши 6 докладних вимог до проектантів. До журі, склад якого добирався за погодженням із митрополитом Андреєм Шептицьким (як головою) увійшли: єпископ Йосиф Сліпий, Іларіон Свєнціцький, Михайло Осінчук, Михайло Драган, Святослав Гординський, Олександр Лушпинський. Відбулося кілька засідань, на яких розглянуто 15 проектів. До остаточного вибору так і не дійшло — через воєнне лихоліття. Як зазначає дослідник Володимир Вуйцик, “проведення конкурсу на відбудову церкви Св. Духа у Львові в тяжкий воєнний час свідчить про величезну працю його організатора — пізнішого патріарха Греко-Католицької Церкви Йосифа Сліпого над відродженням матеріальних і духовних цінностей нашого народу…”
Варто задуматися над цими словами.
Завдання зрозуміле: академічну церкву слід відбудувати (зруйновано було тільки верхню частину). Досить досвідчених і вправних будівельників, щоб “організуватися” з матеріалами і виконанням робіт. Отже, те, що замислили ієрархи церкви, видається справою особливою! Бо конкурсна комісія, із видатних, сказати б, знакових особистостей, бо кількість переможців у конкурсі звужується — спочатку до трьох, потім двох. Із тих двох — проект “Дніпро” (автор Данило Німців) ефектний. Автор пропонує збудувати нову церкву, котра пов’язує Академію з дзвіницею, дещо приглушуючи її архітектоніку своїми формами, підкреслено традиційними, що чимось перегукуються із собором св. Юра… Але рішення про втілення проекту “Дніпро” не прийнято… У чому причина? Чи лише в тому, що війна, окупаційний німецький режим? Так. Але можна здогадуватися, що отець-ректор Богословської Академії не хотів дозволити розбирати те, що вціліло. Стіни зруйнованої церкви простояли аж до арешту Йосифа Сліпого в 1944 р. — себто до цілковитого розгрому самої Української Греко-Католицької Церкви. До середини 50х рр. ХХ ст. видимої частини Святодухівської церкви вже не існувало. Її зрівняно з подвір’ям, каплицю сплюндровано і перетворено на спортивну залу, а двері до дзвіниці наглухо забито. Влада вважала: “об’єкта”, котрий був діяльним чинником національно-духовного відродження, не існує.
Даруй, читачу, за цей “архітектурно-публіцистичний” відступ: нехай він буде поясненням того, чому ініціатори створення музею “Русалки Дністрової” в дивом уцілілій та занедбаній дзвіниці, протрасовуючи фундаменти Святодухівської церкви, мріяли про відновлення втраченого храму! Тоді, у середині 80х рр., потрібно було перепинити дальші посягання нищителів культури, які майже повністю сплюндрували навколишнє історико-культурне середовище казенною забудовою. І руку вандалів було зупинено. На реальних підвалинах у мріях і роздумах поставала церква, віртуальна, але воскресаючи! Запрацював музей “Русалки Дністрової”! Урочисте відкриття пам’ятника Маркіянові Шашкевичу відбулося через 51 рік після початку руйнування Церкви Святого Духа…
І тільки 1 березня 1999 року громадський ініціативний комітет із відновлення втраченої пам’ятки, який звернувся до Владики Любомира Гузара (тодішнього єпископа — помічника Глави Української Церкви) з листом-клопотанням, фрагмент якого цитую:
“При (Львівському) Товаристві пам’яток історії та культури створено ініціативний комітет, який ставить за мету відбудову знищеного війною давнього осередку української духовності — Церкви Святого Духа. Вважаємо, що цей задум заслуговує втілення з багатьох причин. По-перше, це було б яскраве свідчення старань нашої Церкви в сенсі компенсації матеріально-фізичних втрат, що їх вона зазнала в часи лихоліть; по-друге, це б стало актом Божої справедливості стосовно історично-культурних здобутків нашого народу; по-третє, це знаменувало б собою належну шану до постатей великих проводирів нації, якими були о. Маркіян Шашкевич, Митрополит Андрей Шептицький, Патріарх Йосиф Сліпий…”
Листа підписали Ярослав Ісаєвич, Борис Возницький, Ярослав Дашкевич, Зіновій Підлісний, Ірина та Ігор Калинці, Іван Гречко, Лариса Крушельницька, Іван Вакарчук, Андрій Бокотей, Левко Різник, Роман Наконечний, Василь Откович, Микола Шимчук та автор цих рядків.
У відповіді, датованій 7 березня, Владика Любомир Гузар писав: “Перш за все бажаю висловити глибоку вдячність всім зацікавленим представникам науки і культури, які підписали лист, підтверджуючи цим важливість справи. Доцінюючи влучність проекту, в принципі його підтримую…”
Ішлося про ескізний варіант проекту, здійснений архітектором Ганною Новаківською, який передбачав відновлення пам’ятки. Доопрацьований варіант затвердив і фінансово підтримував Фонд із відновлення втрачених пам’яток імені Олеся Гончара, що його очолював академік Петро Тронько. За участю Владики Любомира Гузара урочисте посвячення місця відновлення святині відбулося року 2000го від народження Христового. Кілька років тривало оформлення погоджень для надання дозвільних документів новоствореній церковній громаді на право володіння земельною ділянкою під забудову. Формальності технічного характеру теж вимагали зусиль і їх, як міг, докладав до спільної справи о. Любомир Ржиський. Треба сказати, що за згодою і сприяння директора Львівської галереї мистецтв світлої пам’яті Бориса Возницького в найнижчому ярусі дзвіниці було облаштовано капличку, у якій о. Любомир по неділях і великих святах відправляв службу Божу.
Тим часом тривали необхідні археологічні дослідження, що їх проводив і звітував перед громадськістю та керівництвом Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича археолог Василь Оприск. Але робота зупинилася через бюрократичні перешкоди. Вони виявилися такими міцними, що переступити поріг відновленого храму 2011 року не вдалося… Та все ж багатолітня мрія має шанси стати реальністю: здійснюються правові уточнення, переоформляються документи, отримано запевнення щодо сприяння втіленню проекту з боку Міністерства культури України, обласної влади.
Громадський комітет із відновлення втраченої пам’ятки та церковна громада Святодухівської церкви вдячні Львівській архієпархії в особі Митрополита Львівського та Галицького Ігоря за повсякденну увагу й допомогу.
Нарешті, на стадії вивчення перебуває оновлена документація (зокрема, скориговані проект і кошторис). Відновилися Богослужіння в каплиці — їх від недавнього часу відправляє о. Роман Бакуш, високоінтелігентний парох, ініціативний і вмілий господар…
Попереду — не рік і не два наполегливої праці. Хтось запитає: чи всі зусилля мають стосунок до предмета нашої розмови? Відповім: так. Бо сучасне розуміння Шашкевичіани відкриває перед нами новий духовний простір. То чи можна уявити його без храму, освяченого іменем і подвижництвом Маркіяна Шашкевича?
Творити Україну з його “духа печаттю” — імператив. Для всіх нас!
На Львівщині викристалізувалося кілька шашкевичезнавчих центрів. Найдавніший — літературознавчий — є традиційним для Національного університету імені Івана Франка; історико-пізнавальний представляє Шашкевичівська Комісія; музеєтворчий — діє при Львівській галереї мистецтв (музей “Русалки Дністрової”); науково-видавничим є Дрогобицький університет імені Івана Франка та видавництво “Коло”; науково-бібліографічним — Львівська наукова бібліотека імені Василя Стефаника НАН України (посідає архів діячів “Руської Трійці”, готує та публікує бібліографічні покажчики).
Очевидно, напрями діяльності перелічених закладів вимагають координації зусиль, спільної “дорожньої карти” на ближчу й подальшу перспективу. Що пропонується?
Бажано долучити до роботи ще одну інституцію — створений нещодавно Академією наук Львівський інститут Івана Франка. Звісно, цей наймолодший заклад набирає сили. Немає сумніву, що в недалекому майбутньому він стане потужним науковим центром, який, сподіватимемося, прискорить підготовку до видання 100томного Зібрання творів Івана Франка (нагадаю: Указом Президента України це передбачено ще шість років тому!) та зважиться на фундаментальну “Франківську енциклопедію”.
Можна й треба плекати надію, що в планах Франкового Інституту належне місце посяде робота і над “Шашкевичівською енциклопедією” або навіть ширше — “Енциклопедією Руської Трійці”.
Нині у Львові ведеться велика робота над створенням Літературного музею. Експонуючи, вивчаючи та популяризуючи власні багаті надбання, пов’язані тісними взаєминами з європейською та світовою культурою, майбутній музей зможе стати одним із найважливіших у нашій державі центром вітчизняної писемності, від “Галицько-Волинського літопису” до найновіших сторінок сучасного літературного процесу. А це додасть нових акцентів нашій Шашкевичіані.
Повноважним і впливовим закладом має шанси стати Інститут-Заповідник Маркіяна Шашкевича. Канадська метрика залишиться в історії, але діяльність закладу значно активізується, по-перше, завдяки напрацюванням Шашкевичівської Комісії, по-друге, за рахунок активності музею “Русалки Дністрової”, по-третє, через безпосередню близькість Львівського національного університету імені Івана Франка, книжкового та рукописного фондів Львівської наукової бібліотеки НАН України імені Василя Стефаника.
Читач, мабуть, здогадується, що найкраще місце майбутньої інституції — це т. зв. Святодухівський комплекс, до якого входять: музей “Русалки Дністрової” (передбачається його розширення з облаштуванням власної бібліотеки та архіву), пам’ятник Маркіянові Шашкевичу, відновлена Святодухівська церква, відреставрована каплиця з розписами Петра Холодного, реконструйований кабінет ректора Богословської Академії Йосифа Сліпого, впорядковані території, прилеглі до Святодухівського комплексу, включаючи давню забудову навколо костьолу св. Лазаря і вулицю М. Шашкевича.
Шашкевичезнавство із прикладної галузі перейшло в найчутливішу сферу суспільного буття — на лінію захисту національних інтересів українського народу, утвердження його місця в сучасному глобалізованому світі. Сучасна Шашкевичіана, незважаючи на труднощі й суперечності чергової хвилі національного відродження, стала реальністю. Життєво необхідною і перспективною.
Враховуючи те, що сучасні виклики перед українським суспільством мають агресивне антидержавне спрямування, насамперед у гуманітарній сфері, наукові, громадські, молодіжні, релігійні організації з підвищеною увагою горнуться до пам’яті Першобудителя національно-патріотичної свідомості. Кажучи Франковими словами, сучасне покоління бажає іти в мандрівку століть з його “духа печаттю”.
Маркіян Шашкевич, Тарас Шевченко, Іван Франко допомагають кожному з нас не тільки захищатися, а й наступати. Цей священний імператив треба розтлумачувати, наближати до кожного українського серця.
Бачу сучасну Шашкевичіану як своєрідну мозаїку більших і менших ініціатив, задумів, починань і справ.
Перед нею відкриваються нові обрії — міжнародні, наукові, пізнавальні, виховні. А можливості? Вони залежать від кожного з нас. Насамперед від тих, хто сприйняв заповіти Апостола національного відродження Маркіяна Шашкевича як вибір, альтернативи котрому немає.
