Упорядник і автор
літературнокритичних розвідок лауреат Національної премії ім.
Т. Шевченка
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
До могили пливуть
шанувальники.
Й ні одного тобі косаря!
М. Холодний
Косар, а напохваті рима — корсар. Рима стосовно особи Холодного провокативна: таки було в ньому щось корсарське. Увиразнювалося воно ще й грубим шрамом на обличчі. Для повної схожості бракувало хіба що флібустьєрської пов’язки на голові.
Пригадується одна з витівок поета, коли він після тривалої відсутності навідався до Києва. Тоді ж у Будинку літераторів з’явилося приблизно таке оголошення. Такогото дня о такійто годині у приміщенні кінотеатру на лівому березі Дніпра відбудеться церемонія прощання з тілом поета Миколи Холодного, вхід вільний.
Так він звістував про свій літературний вечір. Без віршів цього косарякорсара уявити дисидентський рух чи й можливо.
Із поетівшістдесятників першої хвилі Холодний найменш піддатливий глянцю. Натура украй суперечлива, він досі викликає неприйняття у багатьох. Людські слабкості й негації, незрідка перебільшувані тими, хто став жертвою його, м’яко кажучи, не ангельського характеру, кинули тінь і на творчість. У зигзагах цієї драматичної долі, де були злети й падіння, розбереться майбутній біограф. Наше ж завдання зрозуміти поета. А поетом він був зухвалим, сміливим, чим різко відрізнявся від талантів, схильних до напівправди.
Дивує його рання громадянська зрілість. Гострота реакції на нестерпний фальш реальності, на брехню як спосіб існування. Це якщо за Солженіциним. Конформістські вірші Холодного, а їх він писав також, тільки увиразнюють його вроджений критицизм, дочасну внутрішню незалежність.
Спротив — перманентний душевний стан такого типу поета, попри всі суперечності натури. Жага правди у ранніх віршах Холодного незрідка обганяла уміння ту правду висловити. Хоча, зауважмо, як колоритна одиниця він відбувся вже тоді, коли чимало його ровесників тільки намацували свій шлях.
Гете твердив: поет має датувати свої вірші. Читати Холодного і не озиратися на дати написання його віршів — це позбавлятися можливості впритул наблизитися до розуміння творчості, де фактор часу домінуючий.
Літературна кухня Холодного — сукупність полярних інгредієнтів: прямоказання й алюзії, аскетики й метафорики, публіцистики і сюрреалізму.
Його короткі сухоребрі верлібри відрізняються від закудланої словесної флори вільного вірша у його нинішній модифікації сконденсованістю смислу переважно у його алюзійній формі. Як маємо це, скажімо, у віршах “А він сидів і не рухався з місця”, “Та він не промовив і слова”, де одиничне переростає у множинне, набирає характеру масштабності, стає символом, узагальненням. Оголеність прийому оголює й смислове начало до акцентації.
Холодний — поет в’їдливий, колючий. Його іронія й сарказм мають різні форми вияву — лінійні й завуальовані, приглушені тими ж натяками. Але опертя в них одне — та ж правда.
Пейзаж його досить часто теж обтяжений смислом. Навіть, здавалось би, настроєвий мальовничий віршик “Перший сніг” пробуджує асоціації, що ними чи й переймався автор. “Супить небо сиві брови, сонцю очі затуля. Від корови до корови біле бігає теля. Мати знать його не хоче: — Щойно чорне ти було, — Вітер голосно регоче: — Всі дороги замело? — Веремія не вгаває, Що ж то буде? Що ж це є? Той чужого обіймає, той свого не впізнає”.
В асортименті Холодного є й рідкісні страви. Скажімо, стилізація про дівчину, яка вийшла заміж за вужа. Фольклорний мотив збагачується додатковим значенням.
Сюрреалістичні візії Холодного, написані у сімдесяті чи й раніше, то ніби наближення до сьогоднішніх зрушень у поетиці. “Принесла у сльозах додому синіх щік надмогильні плити”. Із звертань до України: “Ти знаєш, ще трохи — й хіба лиш для пензлів тебе десь згадають, як дівку Мілоську. До рук твоїх жовтих, крізь тисячу цензорів, крокує відро мого синього мозку”. “Вибач мені, що я народився після того, як ти померла. Вибач мені, що я марно шукаю твої сліди. З льоху в Суботові, в який ти себе заперла, над трупом моїм зійди”. “Однак нехай ми з маловживаних і вартові нехай на мурах, лише б на сцені у вишиваних мерці нам грали на бандурах”.
Певна річ, “синіх щік надмогильні плити” і “відро синього мозку” не вельми узгоджуються з добрим смаком, та й не підкріплені текстом. Замініть відро на глечик — нічого не зміниться. Походження цих карколомних образів простежується у кількох напрямах. Тільки наїв може сьогодні захоплюватися епатажами Холодного такого зразка: “Киньте в борщ мою голову — я до вас на обід завітаю!”
Інша річ, коли поет звертається: “Народе мій! Я — віть в твоїм стеблі. Чия коса нам горло переріже?” Або: “Є українців більш ніж треба, а Українито нема”.
То правда, що нам, за Тютчевим, не дано знати, як наше слово відгукнеться. Рядок з вірша Холодного, написаного у 1964му: “Не спить Донецьк — держава білих негрів”. У контексті сьогодення хіба не наповнюється він значенням місткішим?
Із виразних ознак письма поета — сполука реального й метафізичного, як те маємо у “Баладі про чорну птицю”:
Трупи клав на вози
тридцять третій рочок.
Хоч бери та й гризи
комсомольський значок.
Авжеж, чимало з того, що в самвидавських списках мало ефект вибуховості, нинішнім молодим читачем може сприйнятися як констатація і тільки. “Сьогодні у церкві коні ночують і воду п’ють. Сьогодні новим іконам прочани поклони б’ють. Сьогодні комусь на згадку подарували літак. Сьогодні у полі дядько гнилий підібрав буряк. Сьогодні жива колекція побільша по той бік ґрат. Сьогодні у клубі лекція: “Людина людині — брат”.
Тут немає ні грана від літературної піротехніки. Та досить згадати, що написано це півстоліття тому, досить реанімувати минувшину і прості слова набирають аргументації пострілу.
Ні, Холодний належить не лишень минулому. Тому свідчення його численні запитання, на які досі не маємо відповіді: “Хто ми? Живі, що мають прикидатися мерцями? Чи мерці, що спритно грають роль живих з двома серцями? До сирої всі з нас ляжуть від словесної утоми. Хробаки тоді розкажуть, хто ми…”
І животрепетне, украй болісне:
є чи нема
домагався малим
є чи нема
домагався як виріс
є чи нема
домагався сивіючи
є чи нема
домагався холонучи
є чи нема
Так, Холодний усвідомлював не тільки силу метафори, а й силу аскетичного слова. Надто коли то громадянська лірика, а не її імітація. Його “Повія” дає підстави думати, що він читав Маланюка ще в ту глуху пору, коли на те ім’я було накладене табу. Його вірш “Глухонімі” — це й про нас, нинішніх. Його “Єрмак” — це й про ненатлого сусіда, який “далеко ручища розпростер”.
Прямоказання з 1964го: “За віком вік. За культом культи. Портретів дивні комбінації. Які ще вам вготують унти, сини затурканої нації? Беріть! Примірюйте… натомість складайте бурі до архіву. В брехні потроюйте невтомність й несіть в таку ж добу брехливу. Несіть, з колін не встаючи. Вони податками опухли. Сміються гірко з вас мечі, які в руках у вас протрухли. А ви Дніпро цілуйте в губи. Тепер це просто декорація. В обличчя вам криваві зуби плюю і щелепами клацаю, як вовк…”.
Поезія Холодного — пряме й опосередковане нагадування про викошування бур’янів у власних душах. Про необхідність косарства як самозцілювання. Те, що називаємо національною самокритикою, навіть випереджало в нього критику режиму. Він знав ту вкрай незручну головну правду, що спричинилася до історичної, затяжної в часі агонії.
Це — з повчальних уроків його творчості, хоча цим вона не обмежується. У ній дивним чином поєднались потяг до історіософії, філософських розмислів з промовистими ознаками спрощення чи й плебеїзації письма.
Одна з мініатюр Холодного: “де той котрий розоре це кладовище норм де тая крапля в море що викликає шторм”.
Він із поетів, що намагалися розорати кладовище норм. Корисність його творчості підтверджується її актуальністю.
“Дано усе. Й відібрано усе. Якби ще й смерть можливо відібрати. Народ надій ведмежу лапу ссе, зарившись в ліс від Ворскли по Карпати. Рубають ліс, освоєний, присвоєний…”. І фіналзапитання: “Хто, лісе, з тебе зшив шовкове плаття і міст послав по брезклому багну?”
Архісучасно. А написано це 22річним поетом у Рахові далекого 1962го. Ліс рубають досі. Дорубують. І шиють “шовкове плаття”. І ми знаємо імена цих “кравців”. І “народ ведмежу лапу ссе”. І воістину: “Дано усе. Й відібрано усе”.
Повернення
Вернітьно до найближчого гудка
мені мене, що знищувався планово.
Від першого і до останнього рядка
віднині жити починаю наново.
Одні скосили, інші загребли.
Посохлі стебла
слів отара лиже.
Народе мій! Я — віть в твоїм стеблі.
Чия коса нам горло переріже?
1958
* * *
може в річці яку зупинять
сплине другий Тарас
але нас на цім світі змінять
ті котрі вже були до нас
золоті пропиваймо зуби
хто сказав що життя має зміст
поцілуймо кобилу в губи
затанцюймо на стелі твіст
1958
* * *
налились вуста мов полуниці
і поблякли перед ними зорі
чом я не Никифор із Криниці
я б намалював тебе в соборі
і молився б світ на тебе голу
а ставало б зимно тобі зим
то святі спускалися б додолу
і палили власні образи
Миргород, 1959
Епітафія
Як мені, ти не снилась нікому —
хоч стрілою мене проколи ти.
Чом не стала з очей моїх, чому
прохолоду вечірню пити?
Мо’, злякалась, що я в писаки
записався, неначе в банду,
і співаю про Нагасакі —
третій рік не фарбую веранду?
Не один календар димами
прокричав з димарів гарячих.
Йду кривими думок ногами
по руїнах забав юначих.
Потім падаю. Хто, скажіте,
серед шляху поклав колоду?
Ні, то кимось потоптано жито,
а за житом — дівочу вроду.
Принесла у сльозах додому
синіх щік надмогильні плити…
Чом не стала з очей моїх, чому
прохолоду вечірню пити?
1960
Крик з могили
Поклонився я Вашій могилі,
а не знаю, чи Ви це, чи ні,
бо трава ані слова на брилі
не дає прочитати мені.
Тут вона висівалась роками,
письменам щоб зв’язати вуста.
Я її вириваю руками,
а вона вироста й вироста…
Щоб не брати на плечі мороку,
за людськими я б спинами зник.
Та не встигну ступити півкроку —
чую, батьку, з могили Ваш крик.
Ніч розвішує чорну пряжу,
замовкають пташок голоси…
Я по цвинтарю рачки лажу
і шукаю, шукаю коси.
Підпирає клубок до рота,
я у розпачі лікті гризу.
А позаду стоїть патріота
і пуска елегійно сльозу.
І ніколи німа Ваша хата
вже до сонця очей не зведе.
Заблукають до неї телята,
то знічев’я свиня забреде.
То міщанство розвіша купальники
і спокійно в траві загоря.
До могили пливуть шанувальники.
Й ні одного тобі косаря!
1961
Золоті ворота
С. Й.
Золоті ворота. Золоті.
Золоті ворота, та не ті.
Мені княжа донька
не відчинить їх.
Засвербить долонька
на міцний горіх.
Жебонить по вулицях
та й мутна вода.
Спритний, той роззується.
Скаже: не біда.
Вечоріє. Дайно
пригорну, кохана.
Покривають сутінки
Богдана.
Йдіть поспіть, Богдане,
а мені коня.
Йдіть поспіть, Богдане,
я не склеплю віч.
Золоті ворота.
Ніч.
1961
Розмова поета з самим собою
(Із поеми “В казематі”)
Якщо мої зуби, садистами вибиті,
становлять фундамент для дачі дантисту,
якщо я до себе нашіптую, нібито
удруге з’явлюсь поколінь через двісті,
якщо кошеня кругозору відвертого
втікає від зграї досвідчених псів,
якщо на майдані розстрілюють мертвого,
щоб він до живих у тролейбус не сів, —
то щастям були б нам ці речі негожі,
як щастям є сифиліс хворим на рак,
не спритні якби щастєтворці захожі,
які “ощасливлюють” так нас і сяк…
Твої їм, Вкраїно, не снилися сльози —
вугілля, пшениця і масло їм снилися.
Вони підібрали тебе при дорозі,
а ми, як і завше, на торг запізнилися…
Вони тобі Марксом зав’язують очі,
щоб вічно за їхнюю руку трималася.
А ти їм співаєш пісень до півночі,
а ти їх питаєш, чи смачно їм спалося.
Ти знаєш, ще трохи — й хіба лиш
для пензлів
тебе десь згадають, як дівку Мілоську.
До рук твоїх жовтих, крізь тисячу цензорів,
крокує відро мого синього мозку.
1961
* * *
Чумацького воза вкрали у вірші поети,
могилу Шевченкову обернуло на стійло стадо.
Мощі свої розсилаю на аукціони в газети.
Я — останній грек у тобі, степова Елладо!
Вибач мені, що я народився після того,
як ти померла.
Вибач мені, що я марно шукаю твої сліди.
З льоху в Суботові, в який ти себе заперла,
над трупом моїм зійди.
1961
* * *
Сьогодні у церкві коні
ночують і воду п’ють.
Сьогодні новим іконам
прочани поклони б’ють.
Сьогодні ґвалтують рації
про мера шлункові болі.
Сьогодні зникають нації —
а світ очманів на футболі.
Сьогодні комусь на згадку
подарували літак.
Сьогодні у полі дядько
гнилий підібрав буряк.
Сьогодні жива колекція
побільша по той бік ґрат.
Сьогодні у клубі лекція:
“Людина людині — брат”.
1961
Ходять коні по колу
ходять коні по колу
і місять глину
виросла хата
ходять коні по колу
і місять глину
виросла друга
ходять коні по колу
і місять глину
виросла третя
приїхав бульдозер
укоротив життя одній хаті
приїхав бульдозер
укоротив життя другій хаті
приїхав бульдозер
укоротив життя третій хаті
ходять коні по колу
1962
* * *
Дано усе. Й відібрано усе.
Якби ще й смерть можливо відібрати.
Народ надій ведмежу лапу ссе,
зарившись в ліс від Ворскли по Карпати.
Рубають ліс, освоєний, присвоєний.
Пасуть по нім таврованих корів.
А ліс доземно дякує, угноєний
кістьми дубів, смерек та яворів.
Смердитьсичить без диму, без вогню
вже стільки літ погашене багаття.
Хто, лісе, з тебе зшив шовкове плаття
і міст послав по брезклому багну?
Рахів, 1962
* * *
де той котрий розоре
це кладовище норм
де тая крапля в море
що викликає шторм
1963
Балада про чорну птицю
Трупи клав на вози
тридцять третій рочок.
Хоч бери та й гризи
комсомольський значок.
Жінка кинула чоловіка
і торби на горба.
Подаруй їй, владико,
колосочка з герба.
Чоловік збожеволів
і пожежу вчинив.
До собачої будки
він дітей зачинив.
А за числами числа.
Аж це полудня дного
чорна птиця зависла
над обійстям у нього.
Людським голосом запитала:
— Чи ви тута живі ще? —
Куля в відповідь просвистала —
впала птиця на попелище.
А на тім попелищі рушницю
опустив чоловік.
Він застрелену птицю
до дітей приволік.
Наказав їм її зварити.
На вечерю запросив півсела.
А на ранок почули діти,
що то мати їхня була.
1963
* * *
За віком вік. За культом культи.
Портретів дивні комбінації.
Які ще вам вготують унти,
сини затурканої нації?
Беріть! Примірюйте… Натомість
складайте бурі до архіву.
В брехні потроюйте невтомність
й несіть в таку ж добу брехливу.
Несіть, з колін не встаючи.
Вони податками опухли.
Сміються гірко з вас мечі,
які в руках у вас потрухли.
А ви Дніпро цілуйте в губи.
Тепер це просто декорація.
В обличчя вам криваві зуби
плюю і щелепами клацаю,
як вовк, зацькований собаками.
А ви нові хваліте унти,
де на сплюндрованому ґрунті
минуле рожевіє маками.
Гайгай! Взувайтесь. А в той час
червоний слон вас, мов колоду, —
туди, де так чека на вас
ваш дід в трипільському колодязі!
1964
Дорога до матері
“Колю, ти мені снився проти неділі. Ти
лежав, а на тебе клали квіти кругом, то,
кажуть, оживе. Я прокинулась і стала плакати”.
Із материнського листа в Самгородок, 1968 рік
Я до Вас ізнову не приїхав.
Мабуть, наші верби розлюбив.
Пишете, прислав я Вам горіхів,
тільки не прислав до них зубів…
Не судіть за те, що забуваю
перестиглих вишень кровотечу.
Двадцять восьме літо забиваю
золотого цвяха в порожнечу.
Кажуть Вам, що я на лезі бритви
для розваги публіки стою.
Хтось мене без мене тягне в битви
і за мене “падає” в бою.
А до Вас дорога камнем стелена.
Заборонні знаки та пости.
Обіруч гадючі очі терена
і фальшиві написи: “Щасти!”
Вам тепер сусід города оре —
і вродила рясно лобода.
А мене ледь не втопило море,
й вишиванку понесла вода…
Може, я озвуся Вам у громі.
Може, мене зробить він німим.
У житті немов на іподромі:
на коні побудеш і під ним.
Світ мені був гірший за вітчима,
і вітри згинали, мов лозу.
Та сміявсь я Вашими очима
і вмочав перо у їх сльозу.
А коли зчинялись хуртовини
і гукали сови у дупло —
нашої старенької хатини
скрізь мене знаходило тепло.
Згадки не лишилося від стріхи:
забіліла бляха, мов зима.
У руках тримаєте горіхи,
а нащо — не знаєте й сама.
1968
Заповіт
“Exesi monumentum…”
Звела б горілка мене в гріб,
Неначе зайвий шмат утилю, —
Замість хреста півлітру ви б
Мені вкопали на могилі.
Щоб веселіше я варився
В смолі з братами по перу.
ТА ЩЕ Я, ЩЕ НЕ НАРОДИВСЯ —
Я НАРОДЖУСЬ, КОЛИ ПОМРУ.
Я той, що в шахи грав ногами
І рідну матір народив.
Ділився хлібом з ворогами,
Як друзів Бог відгородив.
Мені язик затисли в двері,
Та не покинув я співати.
Хоч на таємній хтось вечері
Мене з вас має цілувати.
Простіть як брав фальшиву нотку
На каламутній хвилі “охів”.
Не надриваю більше глотку
У дружнім хорі скоморохів.
Після московської науки
Тікали ми до канадійців,
Щоб нас Колумбові онуки
Відкрили в джунглях, як індійців.
Мій дід колись кував підкови.
А я, вогню набравши в рот,
Лечу один у літакові,
З якого вистрибнув пілот.
1968
Хто ми?
Хто ми є? Живі, що мають
прикидатися мерцями?
Чи мерці, що спритно грають
роль живих з двома серцями?
До сирої всі з нас ляжуть
від словесної утоми.
Хробаки тоді розкажуть,
хто ми…
1969
Глухонімі
Лише у неї, мов на гріх,
німі народжуються діти.
І, заціловуючи, їх
слова навчає говорити.
Ото калинонька цвіте.
То рушничок є за плечима.
А люди дивляться на те
і тільки знизують плечима.
Мовляв, дарма ти вся в поту.
Сини твої на місто зорять.
Вони там вивчуть мову ту,
що нею всі німі говорять.
1970
Скільки просиш?
На попелищі стою, знемагаю.
Серце обвуглене всім простягаю.
Ти мені, вітре, слова їх доносиш:
— Серце, говориш? А скільки ти просиш?
1973
Притча про матір і сина
На очі жінки сивої
дрімота наступа.
Сидить вона. А син її
прикутий до стовпа.
І бачить він: гадюка
до неньки підповза.
Залізо ж йому руки
гризе — перегриза.
Гадюка вже — о Боже! —
звивається по ній.
Син крикнути не може,
бо син її німий.
Він матір урятує,
як плюне у лице…
Та що від вас почує
у відповідь на це?
1976
Єрмак
Сміливим був, одначе
не слухався порад.
Який ти мав, Єрмаче,
із плавання розряд?
І як там у цариці,
цікаво, на душі,
коли кольчуга з криці
пливе по Іртиші?
Скажи Сибіру, чому
царям ти так кортиш?
І викликав судому —
перепливти Іртиш?
Навік замовкне пісня,
яку співав Кучум.
І єрмаківці після,
напившись, спалять чум.
А ще й Кура десь плаче
і затужив Дністер.
Далеко ти, Єрмаче,
ручища розпростер.
На борту літака Ноябрськ—Київ,
квітень,1992
Марія
Як чайку побачиш підбиту,
що в небо вернутися мріє,
до тебе нехай на край світу
мій голос долине, Маріє.
На Київ біжать електрички,
і з кожною серце міліє.
Без тебе, як берег без річки,
в житті залишивсь я, Маріє.
Вночі прокидаюся двічі —
зоря через шибку зоріє.
Вона загляда мені в вічі
твоїми очима, Маріє.
Я смерть би узяв у дружини,
та тільки вона не зігріє.
Неначе пелюстки жоржини,
роки облітають, Маріє.
Нам поле глушили осоти,
а нині пшениця яріє!
Та тільки не я твої соти
наповнюю медом, Маріє.
Обрала ти іншу орбіту,
де біле, мовляв, не сіріє.
Навіщо ж на чайку підбиту
ти кидаєш погляд, Маріє?
1973—85
