5 березня в Національному культурному центрі України в Москві відбулися урочистий вечір і святковий концерт, присвячені 199-ій річниці з дня народження Тараса Григоровича Шевченка.
Українську громаду в Росії привітав Надзвичайний і Повноважний Посол України в Російській Федерації Володимир Єльченко.
В урочистому концерті з літературно-музичною композицією “Бандуристе, орле сизий…” узяли участь солісти Національної заслуженої капели бандуристів ім. Г. Майбороди під керівництвом народного артиста України, професора Віктора Скоромного.
Із доповіддю “Про спорудження в Москві пам’ятника Тарасу Шевченку і Михайлу Щепкіну” виступив генеральний директор Національного культурного центру України в Москві, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Володимир Мельниченко.
Пропонуємо основні тези доповіді.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Що може стати справді гідним ушануванням у Москві пам’яті Тараса Шевченка у зв’язку з його 200-річним ювілеєм?
Нагадаю, що 1961 року, до 100-річчя з дня смерті Кобзаря, вулицю Дорогомилівську на правому березі Москви-ріки перейменували на набережну Тараса Шевченка, а до 150-річчя з дня його народження на цій набережній, у сквері перед будинком готелю “Україна”, 1964 року відкрили величний пам’ятник Кобзарю.
Тож наступного 2014 року, на мій погляд, лише спорудження пам’ятника Тарасу Шевченку і Михайлу Щепкіну буде співставним за масштабом і значущістю з попередніми ювілеями.
Чому саме про цей пам’ятник ідеться? Річ у тім, що найдовше Тарас Григорович перебував у Москві навесні 1858 року, і жив він тоді у Михайла Семеновича з 11 до 26 березня. У Москві їхня дружба започаткувалася й переросла в братні стосунки. Чи й треба переконувати в тому, що Шевченко в Москві найтепліший і найдоречніший вигляд матиме поруч зі своїм другом Щепкіним: “Вот это, что называется, друг. И я бесконечно счастлив, имея такого искреннего друга…”
Упродовж багатьох десятиліть у Москві неправильно вказували адресу помешкання Щепкіна, яку змушені були приймати й в Україні. Сам Шевченко в щоденнику називав адресу: “Нашел его (Щепкіна. — В. М.) у старого Пимена в доме Щепотьевой и у него поселился…” Хоча цю адресу багато років ставили під сумнів або хибно трактували, нам вдалося, напевне, й остаточно встановити й науково обґрунтувати, де розташувався будинок, у якому мешкав Щепкін і гостював Шевченко.
У Центральному архіві науково-технічної документації Москви відшукали документ про
володіння № 411 у Сретенській частині міста: “Щепотьевой, поручицы, жены канцеляриста”. Здобуто й вагоміші докази Шевченкової правоти. Скажімо, у Центральному історичному архіві Москви знайдено відомість про сповіді парафіян церкви Старого Пимена навесні 1857 року, в якій записано і сім’ю Щепкіна: “Дом Щепотьевой. Артист Московских Императорских театров Михаил Семёнович Щепкин. Жена его Елена Дмитриевна. Дочь их девица Вера”.
Будинок уже давно знесли, а був він на розі Воротниковського й Старопименовського провулків біля сучасного будинку № 12/6.
Саме тут ми пропонуємо до 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка спорудити пам’ятник друзям, які, на мій погляд, обидва дорогі Москві й Києву, російському й українському народам. Здається, сам Господь залишив перед цим будинком затишний зелений шматочок землі, що не виходить за червону лінію провулків. Якщо навіть і не тут, то в дворі за будинком місця для пам’ятника достатньо.
Так говорили ми чотири роки тому, коли вперше була висловлена ідея спорудження пам’ятника у книзі “Тарас Шевченко: “Мій великий друг Щепкін”, і наполягали впродовж усього минулого року. Проте тяганина з вирішенням цього питання вже забрала дорогоцінний час, і тепер, у цейтноті, передбачаючи нові неминучі труднощі з виділенням ділянки у названому місці, тобто в центрі Москви, пропонуємо московській владі вибрати будь-яке прийнятне для неї місце для спорудження пам’ятника Тарасу Шевченку та Михайлу Щепкіну.
Московський березень 1858 року був для Шевченка щасливим! Він став яскравою, концентрованою антитезою до тих сотень і тисяч стражденних днів, які поет провів у засланні.
Щепкін ставився до Тараса Григоровича, як батько: “Михайло Семенович ухаживает за мною, как за капризным больным ребенком” (різниця у віці — 26 років). Тільки щепкінські зв’язки мали фактично системний характер і охоплювали кращих представників еліти російського суспільства, незалежно від їхніх ідеологічних пристрастей і політичних поглядів.
Досить сказати, що в московському щоденнику Шевченка названо понад 30 прізвищ. Із них 8 — це давні знайомі Тараса Григоровича, з якими він зустрічався в Москві, зокрема Бодянський, Максимович, Мокрицький, Рєпніна, Щепкін… Крім того, Шевченко назвав у щоденнику чимало людей, з якими він уперше познайомився в Москві, серед них Аксакови, Афанасьєв, Бабст, Волконський, Забєлін, Кетчер, Корш, Крузе, Марія Максимович, Мін, Станкевич, Хомяков, Погодін, Чичерін, Шумський… А ще залишилися незгаданими Бартенєв, Галаган, Єлагіна…
Зустрічі та знайомства в Москві були, безсумнівно, важливими та знаковими для духовного космосу поета, який після десятирічного заслання повертався до повноцінного життя.
Тут, у Москві, поет уперше після заслання відчув, що його не забули і його творчість високо шанують. Тож, від’їжджаючи з міста, Шевченко записав:
“…Оставил я гостеприимную Москву. В Москве более всего радовало меня то, что я встретил в просвещённых москвичах самое тёплое радушие лично ко мне и непритворное сочувствие к моей поэзии”.
Тарас Григорович добре розумів, кому він завдячує своїм щасливим перебуванням у місті: “И за всю эту полную радость обязан я моему знаменитому другу М. С. Щепкину”.
Отже, спорудження пам’ятника Тарасу Шевченку і Михайлу Щепкіну було б унікальним, особливим виявом пошани російської держави до геніального Кобзаря і найдостойнішим відзначенням у Москві його 200-річного ювілею.
Якщо пам’ятник Шевченку й Щепкіну не стоятиме через рік у Москві, то, на мій погляд, це буде великим соромом для всіх, уже причетних до цієї важливої справи. Добре розуміючи, що така печальна перспектива вже майорить на перед’ювілейному горизонті, пропоную через рік, у крайньому випадку (!), хоча б офіційно й урочисто закласти камінь в основу нового пам’ятника.
Питання такої ваги можна вирішити лише на міждержавному рівні. Закликаємо Президентів України і Росії зробити це!
