Жінки-берегині Олеся Гончара

3
Учасники Гончарівських читань присвячених 90-літтю О.Гончара після ритуалу висадки Гончаревої верби на подвір”ї НГУ. Перший зліва ректор НГУ України Г.Півняк, шостий зліва – директор Інституту ІГП НГУ проф. В.Пушкін, у центрі – Т. Бондаревська, Л.Голота, В.Гончар, Л.Степовичка, М.Степанченко, І.Драч. Дніпропетровськ, квітень 2008р.

Леся СТЕПОВИЧКА,
письменниця, заслужений працівник культури України

Коли помер Гомер, сім давньогрецьких міст — Хіос, Смірна, Саламін, Колофон, Родос, Аргос та Афіни — сперечалися за честь вважатися його батьківщиною. Сторінки щоденникових записів Олеся Терентійовича ставлять філософську багатокрапку в давнішній дискусії між двома сусідніми областями: так чий же Олесь Гончар? “Доскіпливо питають — звідки ж таки: з Полтави чи з Дніпропетровська? І звідтам, і звідтам. Тато й мама помирили…” — занотував письменник.
Але якщо точніше, народився майбутній класик української літератури в будинку на вулиці Петрозаводській, у Ломівці, що входила в адміністративний ареал міста Катеринослава (тепер Дніпропетровська). Народила Дніпропетровщина, а зростила Полтавщина — так уже сталося в його напівсирітській долі.
Поет, прозаїк залишається у книгах, у рядках, у своєму Слові. Так, але не тільки. “Wer den Dichter will verstehen, soll zu seiner Heimat gehen”, — сказав Генріх Гейне. — “Хто поета хоче взнати, мусить йти до його хати…”
Мені пощастило бувати в трьох хатах Олеся Терентійовича. Вони різні, як різні періоди його життя. Немало ми знаємо про Олеся Гончара, життя його ретельно досліджене й докладно описане, та в трьох його домівках є таке щ о с ь, чого не прочитаєш у книжках про нього. Cюди треба приїздити, щоб відчути самому повітря, дух, душу Гончарівської родини… А ще — збагнути роль і присутність у його долі кількох важливих доленосних жінок — найближчих і найрідніших — бабусі, сестри і дружини, які, мов три янголи-оборонці, допомогли йому відбутися, виконати місію Митця й Громадянина на землі.
Життя великого письменника Олеся Терентійовича Гончара осяяне світлом і теплом цих трьох берегинь. Мама, Тетяна Гаврилівна Гончар-Біліченко, подарувавши життя своєму синочку 4 квітня 1918 року, померла 26 грудня 1920 року, коли майбутньому письменникові не виповнилося й трьох рочків. Як відомо, батько Терентій Сидорович Біліченко небавом привів до хати нову дружину, класичну люту мачуху для дітей-напівсиріт Сашка й cестри його Шури.

Бабуся Прісина —
світлий янгол Олесевого дитинства
Через півроку по смерті Сашкової мами його дід по матері, Гаврило Васильович Гончар із села Сухої, глава родини Гончарів, сказав синові Якову: “Їдь до Біліченків і без хлопця не повертайся!” Яків Гаврилович приїхав до Катеринослава і забрав малого Сашка до Сухої. Хлопчину записали в сільраді на прізвище материнської родини — Гончар, а згодом із Сашка він став Олесем (так вчителька у школі назвала).
У Сухій — одна з трьох хат письменника, чи не найважливіша. Тут любили мистецтво, і самі творили красу. Дідусь Гаврило різьбив по дереву, й досі збереглися його рукотворні дива — ослін, стільчики, скриня, а дідусів брат чаклував над скрипками. Гончарів називали по-сільському “теслями”. Дядько Яків, хоч був головою сільради, ходив до церкви, співав у церковному хорі. Серед таких родичів, на тлі райської природи сходила його зоря, формувалася душа від двох до сімнадцяти років, виглядаючи своє майбуття. А на нього чекали й “окопи над Россю”, і тюрма на Холодній Горі, і фронт, і альпійський воєнний похід із мінометною ротою на Захід, і “молода слава “Прапороносців”, і “юна Валя”, і державні премії, і зустрічі з Йосипом Сталіним, і “голгофа “Собору”, і Асамблея ООН у Нью-Йорку. Усе ще було попереду…
Магія старих світлин на стінах веде інтуїцію глядача до тих єдино можливих висновків — тут жили і живуть добрі люди. Бабуся по матері Пріся, світлий янгол Олесевого дитинства, його перша Берегиня. “Бабуся — найрідніша людина, що була для мене як образ самого народу”, — написав письменник про неї. Прості доторки бабусиних вузлуватих, натруджених пальців, її ласкаві долоні замінили дворічному малюкові материнські руки. Бідної матусі, що надірвалася, пиляючи дерево, ще там, тоді, у Ломівці…
Бабуся Пріся (1861—1947), Прісина Євстахіївна, походить із родини кріпаків, привезли її в Суху з Харківської лінії (найбільшого невільничого ринку України в XIX столітті), неписьменна, але вельми обдарована жінка, пряла, вишивала. Мала добру вдачу, її любили родичі, невістки, сусіди. Дитинство Олеся було осяяне теплом і ласкою її серця і голосу. Співала онукові колискові, жаліла, гладила по голівці русявого хлопчину, купала в любистку і в любові. Розповідала малому Олесю казки, бувальщини, чувані від старих людей. Водила його до церкви, на півчу. “У дитинстві я був дуже релігійний. Найперше завдяки бабусі, — напише він пізніше у свій щоденник. — І те почуття, що відтоді лишилося, не раз потім допомагало мені у житті і творчості”.
Бабуся Прісина, що казками, народними піснями, молитвою, любов’ю замінила Олесеві матір, і сама не відала, що плекає душу майбутнього великого письменника, мрійливу, чутливу, людяну, талановиту, неосяжну…

Сестра Шура. Ломівка.
Ломівка (раніше село, нині Дніпропетровськ), вулиця Клубна, 25. Садиба-музей, у якому живе на білім світі від 1914 року мила, приязна сестра письменника Олександра Терентіївна Сова, “бабуся Гончар”, як її з ніжністю називають дніпропетровці-січеславці. Друга після бабусі Прісини невсипуща Берегиня Олеся, сестра Шура. Та, що втратила його, дворічного, не за власним бажанням, а стрілася вже з сімнадцятилітнім харківським студентом.
“Олесь як приїхав у 1935-ім тоді до нас, перед Вознесенням, я його вперше дорослим після Сухої побачила, йдемо ми увечері вулицею, а на нашій церкві сичі сидять, і так кричать, а братік і каже: “Сичі лихо віщують”. А наступної ночі більшовики вже церкву й розвалили”, — згадує сьогодні його сестра Шура.
Олександра Терентіївна розповідає, що Олесь був вихований у християнській вірі, 1933 року купив у бідної чужої бабусі, що потребувала шматочка хліба, Біблію. У роки війни вона зберігалася в хаті родичів на Полтавщині, а після війни він перевіз її до хати сестри в Ломівку на Дніпропетровщині й читав щоразу, коли сюди приїздив. Востаннє він був тут 1984 року, а Біблія та й досі лежить на книжковій полиці у ломівській хаті.
— А коли Олесь із війни повернувся, я його питаю: “Ти скажи мені, братіку, чи є Бог? Бо тут кажуть, що треба від нього відмовитися, — згадує сестра Шура. — А він мені: “Ну а ти сама віриш?” Я кажу: “Наскільки я це розумію, настільки й вірю”. А він мені: “От і вір!” Отак сказав. А ще таке розказував: “На фронті йдемо в атаку, навколо мене хлопці, як снопи падають, а мене кулі не беруть. Думаю, це хтось молиться за мене, або бабуся, або сестра…”
Боєць-червоноармієць Гончар мав рацію, потерпали за ним обидві його берегині. Із розмови з Олександрою Терентіївною Совою:
— Авжеж, я молилася за братіка, усю війну, денно і нощно. І бабуся наша молилася та все його виглядала. А вже яке щастя було, як Олесь із фронту вернувся! Розказував, як їхав він у поїзді, наприкінці сорок п’ятого году, і зажурився. А сусід у вагоні питає: “Чого ти журишся, солдат?” — “А не знаю, куди мені їхати, чи до бабусі у село на Полтавщину, чи до сестри в Дніпропетровськ?” — “А сестра твоя добра, гарна?” — питає сусід. — “І добра, й гарна, а тільки ж я до війни був студентом Полтавського університету…”
— Ну і як же вирішилося з тими університетами?
— Приїхав від до нас у Ломівку, я така була рада, така рада, що не знаю, куди його посадити і чим вгощати. Кажу: “Ти ж до нас назовсім, братіку”? А він: “Я не знаю, треба ж навчання продовжити в Полтаві!” А мій чоловік Гаврило каже йому: “А нащо тобі Полтава, хіба в нас такої школи нема, як там? Залишайся, ти нас не стісниш. Он займай ту меншу кімнату, твоя буде, кровать є, і стіл для писання”. Так він у нас і залишився. Пішов до Дніпропетровського університету, там узяли його без іспитів”.
Сестра дбала про домашній затишок і душевний спокій брата, лагодила його солдатський кітель, шинель і чоботи, в яких Олесь ходив на навчання. А ночами при світлі гасової лампи писав у крихітній кімнатці “Модри Камінь”, і “Альпи”, і “Голубий Дунай”, і “Злату Прагу”. Жарко топилася пічка, і грубка, одна на двох, зігрівала обидві кімнати. Отака вона, Шура, як із народної пісні, старша сестра, що “сідельце знайшла, коня осідлала”.
Від 4 квітня 2003 року на будиночку, де мешкає сестра письменника, висить меморіальна дошка, на якій написано: “Тут у роках 1945—1947 жив і писав свої твори Олесь Терентійович Гончар”.
Лагідна, безкорислива Олександра Терентіївна Сова, сестра Шура, давно відома цілителька хворих ломівців, і не тільки їх, а й приїжджих — вона лікує молитвою і словом. У неї “на прийомі” можна побачити і відомого актора, і депутата, юних молодят і старших людей. Грошей із відвідувачів Олександра Терентіївна не бере, а ще й почастує їх грушками з “Олесевої груші”. А на Різдво тішиться, коли приходять колядники і щедро наділяє їх гостинцями. Теплиться лампадка перед старовинним іконостасом, потріскують дрівцята у пічці. Все, як було за Олеся. Його стіл, ліжко, етажерка з книгами, старі світлини на стінах, і… свіже число “Літературної України”. Сестра Шура хвилюється щоразу, розгортаючи газету, каже, “а раптом там щось про братіка прочитаю”…
4 квітня цього року Олександра Терентіївна готується відсвяткувати 99 літ. Радісно, що на світі живе така Праведниця, від якої людям робиться світліше і тепліше.

Валентина Гончар —
муза, дружина, секретар
Валентина Данилівна Гончар — третя Берегиня Олеся Гончара — Жінка, яких мало. Сучасна, активна, вона несе в собі щось таке, чого не мають інші. Дивлюся на неї і не розумію, скільки їй літ. Слухаю її і чаруюся. Це жінка без віку. Вона — поза часом.
Від пані Валентини віє чимось таким прекрасним, що ніколи вже не повернеться. Якимись барвистими крепдешиновими сукнями, які носили по війні у далеких 1950-х наші мами. Якимись намистами, загадковими камінчиками, які вона інколи дарує знайомим жінкам. Віє незгасною нев’янучою молодістю і жіночністю. Жінка-ретро. Енергетика старих світлин, де вони молоді, з чоловіком, у степу широкому, усміхнені, гармонійні, підказує, скільки меду було в отих придніпровських чебрецях. А ось подружжя з маленькою донечкою біля козацького Новомосковського собору. Щастя молодості, яке переходить у зрілу довірливу надійність. Родина щасливих гармонійних людей.
Тихий голос, стриманість, приязність до людей, діловий стиль спілкування, свіжий манікюр, взуття на невисокому підборі, елегантна сукня, делікатний макіяж, приємна доглянута зовнішність — ознаки справжньої сучасної леді. Витримка і хода англійської аристократки. Така вона у столиці, така вона у Дніпропетровську, у рідній Ломівці, думаю, що такою вона була б і в пустелі. Таких манер треба вчитися нашим дівчатам і жінкам. А в цієї жінки-степовички з Придніпров’я, такої чарівливо-жіночної, є чого повчитися всім. Насамперед мужності. Як не скиглити, не знуджувати співбесідника своїми хворобами, проблемами, негараздами. У таких жінок “ніколи нічого не болить”, вони завжди усміхнені, рівні, не виходять із берегів. Це називається гідністю, людською і жіночою. Я не знала особисто Олеся Терентійовича Гончара. Бог послав мені цю радість і розкіш — знати і спілкуватися з його дружиною.
Мені доводилося неодноразово бувати вдома у Гончарів у знаменитому “ролітівському” будинку, що на вулиці Богдана Хмельницького. Бачити кабінет Олеся Терентійовича, портрет класика з людяною усмішкою, його книжкові полиці. Більшість книг написані у цьому кріслі, за цим столом. У великого Письменника здіймалися крила до нових і нових творчих злетів, бо за плечима стояла вона, його Муза, Дружина і Секретар. Завжди готова вислухати, друкувати, виправляти, служити спільній справі, яка називалася Україна, Література, зрештою, Кар’єра чоловіка. Вона й залишилася такою. І доводить це вже багато років по його смерті, упорядковуючи і видаючи щоденники, листи і книги свого чоловіка.
Доводилося говорити з Валентиною Данилівною про нові літературні проекти, привозити їй книги і привіти від рідних із Дніпропетровська. Вона завжди цікавиться спілчанським і культурним життям краю, книжковими новинками, перебігом літературних свят. Передплачує “Літературну Україну” і “Слово Просвіти”, читає нові альтернативні видання. Знаходить час і сили, щоб прийти на літературний вечір дніпропетровської письменниці-землячки в Національному музеї літератури України, сказати добре слово про її твори.
Валентина Данилівна бере активну участь у роботі журі Міжнародної україно-німецької літературної премії ім. О. Гончара для молодих обдарованих письменників, що є резонансною і престижною. Результатом такої співпраці є й лауреатство молодих талановитих авторів Дніпропетровщини.
Один із останніх, відомих мені цікавих міжнародних проектів, який Валентина Данилівна пільгувала з українського боку, це проект “UKRAINE” берлінського журналу “WOSTOK”, який підготував і видрукував чотири спецвипуски, присвячені Україні. Завдяки координаторським і організаційним зусиллям Валентини Данилівни віднайдено кілька десятків талановитих письменників і журналістів в Україні, які представили свою Батьківщину для західного німецькомовного читача якнайкраще.
Валентина Данилівна — завжди бажана гостя у Дніпропетровську. Пам’ятаю її виступи на науковій конференції, присвяченій 85річчю ДНУ та 90річчю Олеся Гончара в Палаці студентів, на обласному телебаченні, на відкритті меморіального погруддя ювіляру. Проста, відкрита, радісна, елегантна. Підтримує конструктивні ідеї, радіє святу і людям, готова допомогти.
Відома гостинність Валентини Данилівни, яка ніколи не відпустить вас, не пригостивши смачним борщем, пиріжками. У січні 2006 року сиділи в неї за столом із письменницею Наталею Дзюбенко-Мейс за келихом червоного вина і розмовляли про літературу. Наталя прочитала свого вірша, присвяченого Валентині Гончар на знак удовиної солідарності.
Здається, що Валентина Гончар зробила одну річ, якої не було за життя її чоловіка. Не припиняючи бути і тепер його секретарем, вона написала і видала до 90ліття чоловіка книгу споминів про Олеся Гончара “Я повен любові…” і приїхала з нею до Дніпропетровська на запрошення адміністрації Національного гірничого університету. Садила вербу на вишівському подвір’ї, дарувала свою книгу. Як головний редактор журналу “Січеслав”, я була щаслива, що ця прозова річ Валентини Гончар вийшла у нас у Гончарівському ювілейному спецвипуску № 1(15)—2008 під назвою “Ломівка” одночасно з книгою у столиці. Відтак, дружина письменника сама стала письменницею.
Ця проза читається на одному диханні. Особливо хвилюєшся на сторінках, присвячених знайомству вродливого студента університету, недавно мобілізованого червоноармійця Олеся Гончара з вродливою студенткою того ж вишу Валею Малою. Ходили спільними коридорами, ходили, а як виявилося, жили на одній вулиці. Знак долі.
“Коли з’явився в кінці 1945 року на факультеті Олесь, — читаємо в книзі Валентини Гончар, — я навчалася тоді на третьому курсі філфаку. Його з’ява була справжньою сенсацією. Тоді, після війни, хлопців на факультеті філології майже не було — один, два, три… та й по тому. Фронтовик, красень, пише вірші… Чим не ідеал для кожної дівчини, яка мріє про лицаря на білому коні, свого обранця, того єдиного, що на все життя… Дівчата з нашого відділення й старші курсом у нього закохувались, без надії на взаємність. Одна з моїх близьких подруг, переповнена емоціями, якось зізналася мені: “Я за нього ладна була б померти…” На перервах між лекціями дівчата блукали коридорами корпусу в бажанні його зустріти…”
У нього була дівчина. У неї був хлопець. Та доля вела їх і звела на спільній стежині.
Ось як пише про цю доленосну зустріч із майбутнім нареченим і чоловіком Валентина Гончар:
“А ввечері на вулиці Клубній, 20, ми вже зустрілися… Немає таких слів, щоб описати те почуття, що враз спалахнуло в моїй душі. Це було щось незвідане… В душі загорілися іскри,.. мене пройняли, пронизали наскрізь струми найвищої напруги. Це був вибух, вибух нечуваної сили. Той мій стан — він був за межами людської мови…
Не знайдеш, мабуть, у жодному словникові таких слів, щоб описати той незнаний мною, досі не пережитий спалах емоцій, який мені було не інакше як кимось подаровано. Я сприйняла це як дар небес. До зустрічі з Олесем здавалось, що зазнала я справжнього кохання з тим моїм хлопцем, але чи ж можна порівнювати, ставити поруч те, що було, і те, що зі мною зараз відбувається? Я вмить прозріла: з тим, іншим, то була лише природна потреба, нездоланне бажання молодої дівчини когось любити, як у поета казано: “Ластівки літають, бо літається, І Ганнуся любить, бо пора…” Дивне незнане почуття охопило душу…”
Валентині Данилівні судилося велике щастя родинне, материнське. Прекрасна щирість письменниці, завдяки якій дізнаємося про сокровенне: “Перші місяці та навіть і роки спільного нашого життя — то була трудна школа виживання і випробування на міцність нашого кохання. Ми намагалися відшукувати в кожному з нас нові якості, долаючи ті внутрішні перешкоди, які нас віддаляли. Вчилися приборкувати спалахи роздратувань. Вчилися непомітному вихованню емоцій, щоб не побляк, не розмився в буденності рожевий серпанок наших взаємин… Процес притирання й припасовування одне до одного був складним, не приховаю цього, тим більше, що Олесь бачив себе в ролі скульптора, а мене, певне, в ролі глини, з якої він буде ліпити мій сформований характер за своїм уявленням і розумінням. Хтось когось мусив підкорити…”
Сьогодні університет, де навчалися Олесь і Валентина, носить його ім’я. А ще наукова бібліотека, вулиця, школа мистецтв. В ДНУ ім. Олеся Гончара відкрито світлицю Олеся Гончара, а в НГУ — Центр культури української мови ім. Олеся Гончара. Студенти й аспіранти, науковці й письменники досліджують його твори. Щороку у Дніпропетровську на базі цих двох ВНЗ відбуваються всеукраїнські наукові конференції, присвячені творчості Олеся Гончара.
Зовнішня незворушність Валентини Данилівни може інколи змінитися легкою схвильованістю, коли чує про щось, що поза межами її розуміння і совісті — нахабна стаття журналіста, недолуге неоковирне слово чи жест папараці. Страх перед свободою слова людини з тоталітарної системи? Не зовсім. Дружина, вдова ревно зберігає пам’ять про Олеся Терентійовича, популяризує його творчість і це природно. Свобода слова для неї — це насамперед культура, толерантність, повага до людини, відповідальність за свої вчинки.
Можна тільки уявити собі, як страждає Валентина Данилівна, жінка з іншої доби, в якій чоловіки подавали дамам руку, пальто, віддавали серце, коли вона натикається на хамство, нечемність, грубість. Як її захистити?
Квітка степу, яка зазнала на своїм віку і променів палючого сонця, і доторків ніжного вітерця, і холодних смертельних буревіїв. Усе здолає, перетерпить, виживе всупереч усім негараздам. Бо над нею є всевидяще Боже око, бо її оберігає всесильна Божа долоня.
У липні 1995 року Олеся Гончара не стало. Валентина Данилівна живе вже 18 років без свого коханого. Поет Віктор Корж так написав про горе цієї непоправної втрати: “Солов’ї України принишкли і заніміли, відчувши, що спинилося серце Олеся Гончара, жайвора космосу степового… Тиша всеукраїнська тоді настала. І зорі небесні вдивлялись у морок буття українців: що буде далі? Далі було, що є нині: України, вимріяної Олесем Гончаром, немає. Є лиш гасла, гасла і гасла, негаразди, негаразди і негаразди. Та є Олесь Гончар, який починався як великий українець із малесенького джерельця всесвітньої слави”.

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment