Образотворче прочитання «Кобзаря»

Серед численних видань “Кобзаря”, ілюстрованих графіками й художниками в різні часи, роботи Миколи Стороженка є одними із найкращих. Шевченків “Кобзар” Микола Андрійович не просто проілюстрував, — творчо прожив, бо хто торкався цієї духовної глибини, поринаючи цілком у неї, той не забував того дивовижного щему, тієї святої сили слова й думки, наче нового народження, коли ти здобував крила і нову силу, необхідних для повноцінного життя.

Володимир ОВСІЙЧУК,
доктор мистецтвознавства,
лауреат Державної премії
ім. Т. Г. Шевченка

“Кобзар” робить українців патріотами, бо “Кобзар” — історія нашого народу, написана кров’ю і болем, сповнена безприкладного героїзму, невичерпної волі до свободи й незалежності, глибокої віри в торжество справедливості й братерства. “Кобзар” надихає на творчість і на громадянське становлення. У своїй тематично-духовній величі ця епохальна книга України розкривається поступово, як народження дня — до повного сонця. Глибинність образно-змістова — бездонна. Вона завжди чиста й актуальна, й захоплюватиме все нові й нові покоління, які торкатимуться до її натхненного джерела.
Ось знову нове прочитання “Кобзаря” і словом, і образотворчим поданням, якого в такому епічному розгортанні ще не з’являлося, бо тут знайшло місце все — від Київської Русі до наших днів: історичні події, героїчні битви з турками, ляхами, Московією, наша славна Запорозька Січ, легендарні герої і простий, замучений панщиною народ, прегарні душею наймички, Катерини, Ярини, — нікому до Шевченка не вдавалося підняти на ноги всю Україну, заговорити народною мовою, розкрити апокаліпсис страждань і вселити надію, що прийде правда й справедливість. Бо як сьогодні охопити безмір Шевченкової думки і силу слова, як сьогодні подати тисячолітній простір України з подіями, людьми, героїкою одних, зрадою інших, своїми Байдами, Гонтами, Гамаліями, Залізняками, Богданами та й зі своїми ж пройдисвітами Адамами Киселями, Галаганами, Кочубеями, Паліями! Шевченко закликає повернутись у глибину минувшини, відчути, як тяжко здобувалася воля, а ще важче відбивалася на долі країни зрада манкуртів-синів, що нерідко за металеву цяцьку продавали волю, совість і довір’я країни, залишаючись покидьками в пам’яті віків. Ці контрасти супроводжують нас донині — Шевченко-пророк усе передбачив і відчув глибоку прірву Богданової згоди через століття безпросвітного рабства.
Вдивляючись у ці просякнуті духом, словом, волею Шевченка барвисті епопеї — ба ні, кольорів небагато, всього червоний і синій, білий і чорний та сила проміжних — сірих, ось і все! А видається, що їх незрівнянно більше, бо зрідка з’являються й вохристо-золотисті та зелені, проте вистачає, щоб донести трагічну долю України в образах і подіях. Художник спирається на стильові норми маньєризму і бароко — час дійства більшості героїв Шевченка, і час проявлення ментальності українців, однак художник ще збагачується символікою середньовіччя та дещо вплітає з пізніших явищ. І так твориться художня композиція, складена зі сформованих елементів і примхливого способу їх об’єднань.
Може здатися, що ці композиції за своїм рішенням не повторюються й наче не підкоряються жодному закону, бо кожний образ надзвичайно специфічний та індивідуальний. Проте художній образ тим сильний, що спирається на продуману конструктивну систему, яка передбачає певну закономірність із використанням таких засобів, як контраст, симетрія, рівновага, але в основі цієї системи, як конструктивний стрижень, переважно знаходяться: центричність, диптих або діалог і трійця-триптих із прагненням у результаті досягнення повноти й довершеності образу. Кожне з цих понять передбачає або пропонує глибше розуміння змісту, настроїв цілості й гармонійності образів. Можливі й дисгармонійні контрасти, як більш складні, що впливає на розуміння змісту, досягаючи повнозвучності й виразності Шевченкового поетизму, як в ілюстраціях кривава дорога в “Катерині”, трагічно-розпачливий чорно-білий зойк у “Перебенді” або ж червоно-синій контраст “Гайдамаків”, червоно-чорний відчай Гонти та синьо-чорний морок “Наймички” — усе, хоч до чого б торкнутися, промовляє проникливо-людською стражденною мовою, — це море терпіння, мук, зневаги, болю та безнадії: як же жити? Питання постає і відразу гасне, — жили і “Кобзар” Шевченків тримали як святу книгу, плакали і боролися, народжували манкуртів і відчайдушних героїв, збагачували неситих сусідів, а ті ще жорстокіше знущалися… Історія триває!..
Творячи таку національно проникливу епопею, художник змушений звернутися до минувшини, і не тільки рідної, бо поряд зі звертанням до духовної величі ікони, козацького портрета, до лаврських мальовил, бентежив і живив його близький християнський світ із пломеніючою душею Ель Греко, й готики нервова сутність та бароковий неспокій, щоб викладатися на сторінках складним емоційним станом образів і виразом одухотвореної краси. Ідея краси пронизує весь цикл.
Дивовижне ще й у тому, що Микола Стороженко кожний свій твір, а їх 40, супроводжує коротким есе-анотацією, а також написав передмову. Передовсім для автора, а також для багатьох, хто поринає у творчість генія для пізнання глибин думки і душі, бо й сам пробуджується для досягнення масштабнішого розуміння історії і сьогодення. Передмова поетична й за змістом включає скарби минулого і творчість Шевченка, яку, цитуючи, інтерпретує як світове явище, безмірне й епічно величне. Такого масштабного розуміння творчості Шевченка і його особистості “зі знаком Божим” ніхто ще не спромігся так розкрити і так сказати “…окрилений Пегас, золотим копитом божеству — поезії добува священну воду і блискавиці в слово”, бо “У погляді очиць його читаю слово: Молися, сину, за Вкраїну його замучили…” … і я молюсь.
Передмова — велична фреска, з якої постає безсмертний геній, рівний світовим велетням слова і думки. І далі глибоко й поетично зворушливо розкриваються твори поета в епічному слові Миколи Стороженка: тут він пише і малює, бо не в змозі збагнути звичайними пластичними вимірами образи поета. Чи він поринає у світ поеми “Причинна”, чи розкриває трагедію Катерини, чи словом ганьбить совєтських катів за мученицьке катування бандуристів у тридцять сьомому (“Перебендя”), або ж виростає до виняткових висот поетичності в талановитій інтерпретації “До Основ’яненка”, а в дивовижному есе “Думи мої, думи мої…” підносить високу оцінку “Кобзаря”, який “…буде жити вічно! Бо слово “Кобзаря” — передчуття, причастя хлібом і вином. Причастя Божого єства”, — все це, як і всі 40 есе розкривають надзвичайно ерудованого поета Стороженка. Як тут не згадати слова Пікассо: “Живопис — не проза, він поезія, він пишеться віршами, пластичними віршами…” Що тут скажеш, дивлячись на чудові живописні твори і читаючи поетичні есе, у яких відгомонює давній епос — подвійна талановитість, що в парі досягає виняткового результату. Стороженкове поетичне слово з’єднує Шевченків час із сучасністю, з нашими лихоліттями, гулагами і голодоморами, чорнобилями і каральними нашестями. І чи “прийде Суд правий”?! чи заступиться Богородиця-Троєручиця за замучений народ? — хіба лише Пророка “іскра натхнення вогнем очисним освітить нас”.
Неможливо спокійно сприймати й читати Стороженкового “Кобзаря” — тут він створив величний храм, у якому є місце народному стражданню й безприкладному героїзмові.
Нарешті настав час для такого грандіозного розкриття Шевченкового “Кобзаря”, при цьому тут не обійшлося без естетичного ідеалу, який лежить в основі будь-якого художнього процесу, а в даному разі пронизує все намальоване, — все те, від чого глядач отримує естетичну насолоду, і що відповідає складеним віками традиціям і образному осмисленню, в чому затамована духовна своєрідність в оцінці українців природи і художнього твору.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment