Упорядник і автор
літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім.
Т. Шевченка
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
Фіксує око, проявля душа.
…із ночі вибігає мати,
в руці стискаючи ключі
від неіснуючої хати.
Л. Талалай
Смерть поета загострює зір і слух. Читане увиразнюється. Відкривається нове у старому. Пам’ять просвітлюється, образ автора і його творчість постають у нерозмитій цілісності.
Леонід Талалай — за силою ліризму — з найпронизливіших українських ліриків. І — з найглибших. Попри те, що творчість його мічена впливами багатьох. Як своїх, так і російських поетів: від Пушкіна — до Бориса Рижого, останнього його захоплення.
Талалай — носій мудрого ліризму, якості рідкісної у нашій поезії. Пов’язаної передусім з іменами Свідзінського, Плужника, Рильського, Мисика. Та є й те, що різнить його від них. Він досяг піку зрілості тоді, коли державність України почала набувати обрисів трагічної пародійності. Цей катастрофізм, замішаний на кричущому парадоксі — втрати себе за найсприятливішої пори, — став пресом для чутливої нервової системи поета.
Але якщо в інших він озвався публіцистикою, переважно у лобовій її формі, то в ліриці Талалая вилився через властивий йому щільний образно-емоційний ряд. Передусім зоровий. Важка суспільна атмосфера, загальна безвихідь наклали відбиток і на негаразди особисті, поглибили їх, що призвело до конденсації трагізму у творчості цього і без того невеселого поета до критичної позначки. Це простежується як у найсвіжіших віршах “Безпритульної течії”, фактично вибраного автора, так і в останній прижиттєвій добірці у “Літературній Україні”.
Мудрість і лірика уживаються рідко. Тому так багато ліричних віршів і так мало глибокої поезії. Хронічна хвороба лірики — поверховість. А поверховість — це й банальність. Лірика Леоніда Талалая — виклик поширеній тенденції.
Виокремлює цю самодостатню колоритну одиницю органічність. Це поезія така ж природна, як природні явища довкола. Як шум вітру, шепіт дощу, зміна барв, коливання повітря.
Талалай із тих поетів, чиє слово абсолютно невіддільне від природи, яку він умів читати доглибинно, а не тільки у її зовнішніх виявах. Це читання в подробицях настільки вражаюче, що прощаєш поетові і певну одноманітність, і самоповтори, і зловживання окремими лексемами, як ось “тінями”, що повторюються безліч разів.
Вимираюча органіка й агресуюча синтетика, що живиться гімнастикою ума, — полюси нинішньої ситуації в поезії. Глобалізований світ нахрапом нав’язує глобалізовану мову. Поезію прісну, зденаціоналізовану, яку легко перекладати й неможливо запам’ятати. Важко уявити її на вустах закоханих, не надається вона до цитації.
Звичайно ж, є в тім своя закономірність. Але — зауважмо — закономірність з видимими ознаками варваризації. А варваризація — це і профанація. Профанація — ще й наслідок знеособлення людини, яка у безоглядній гонитві за вдосконаленням технології споживацтва втрачає зв’язок з культурою, цоколь якої — усе та ж органіка.
Верлібр витісняє силабо-тоніку, а з нею й поезію. Силабо-тоніка Талалая — тріумф поезії в її класичному розумінні. Його творчість — ландшафт перед заходом сонця. Але ландшафт, який залишиться, бо пійманий словом.
Ще особливість: за всієї патріархальності — це лірика і для інтелектуала, і для читача, сказати б, середньостатистичного, і навіть для маловтаємниченого, але не обділеного поетичним слухом.
Не раз доводилося бачити, як вірші у виконанні поета, а читав він їх не впадаючи у пафос, не педалюючи голосу, — “вибивали” сльозу у вдячних слухачів.
“Індустріалізований” час в інтерпретації Талалая — всепожираюча сила. “А біля зони грубо, зримо підняв трубу хімкомбінат, що проковтнувши сотню хат, облизується димом”. “Злітають в небо горобці, димить труба хімкомбінату, що проковтнув і нашу хату, і нашу мову “провінційну”, в нових умовах недоцільну”.
Вірш “Біля підніжжя терикону” завершується потрясаючим образом. Після предметного ряду, де “і чорний конус терикона” і “за колючим дротом зона”, де “циркулярка скавучить”, — “із ночі вибігає мати, в руці стискаючи ключі від неіснуючої хати”. Цей образ неіснуючої хати мимоволі асоціюється з образом неіснуючої України.
Тонкий лірик, Талалай не цурався іронії і сарказму, які увиразнювали гіркоту його письма. Надто в останні роки, коли йому щастило виходити на значущі філософські узагальнення.
Цей поет умів робити поезію з нічого: з тих же шелестів, шумів, мінливості кольорів тощо. Природа в нього персоніфікується, за видимим вловлюється невидиме, інтуїтивно вгадуване. Реальність постає у такій невичерпній таємничості і промовистих деталях, що справді виникає відчуття паралельної дійсності, витвореної уявою і чаклунським хистом поета. “…при березі кульбабка, що підвелась на довгих лапках і посміхнулась золотим до тебе зубиком своїм”, “Голуба струмить волога, і нагнулися гілки, де — щокою до щоки — двійко яблук над порогом”, “Як з вирію, біліє наша хата, густий бузок синіє при вікні і листям, як губами немовляти, перебирає у солодкім сні”, “Все ближче сурмить зима. Чорніє садок гілками під вітром, що обійма порожніми рукавами”, “Перелітна птиця над косою покружля і сяде на пісок, і, крило піднявши, під пахвою вітерцем просушує пушок”, “Ріка під кручею дріма, поклавши голову на лікоть”, “сонячна мить по стежці з окрайчиком щастя біжить”, “роса розвішує дзвоники”. Це тільки дещиця з підміченого й назбираного поетом.
Добуванням глибоких ліричних тонів з долученням до розкішного живопису мікроскопічних подробиць не вичерпується поетика Талалая. Він уміє бути й жорстким, логічним, вдається навіть до прямоказання: “Ми відновили Божий храм, і сяють золотом ікони, мов прикрашаючи бедлам, що в наших душах і навколо. І вже, покаявшись сповна, смиренно просимо у Бога дарів, якими сатана на грішну зманює дорогу”. “А від “виру подій” одні лише дати, як низка ключів од порожньої хати, в якій ти прожив на землі не своїй”.
І все ж годиться уточнити: аскетизуючи вірш, поет почувається не вельми впевнено, він мовби ступає на чужу територію, тому й квапиться повернутися до самого себе. Тому навіть жорстка поетика оживлюється, оталалаюється несподіваним, напрочуд містким образом. “Зазналися, не знаючи нічого. Ми тільки в яблуко, у таємницю Бога вповзли колись нахабним черв’яком, впиваючись молочними зубами у те, що мало прорости садами, і поточили в порох, і над нами із того пороху піднявсь Содом”.
Поезія істинна — завжди більше ніж поезія. Український Содом явлений поетом крізь призму особистих страждань. Тому він такий пекучий. Тому так важко — чи й неможливо — читати підряд, невідривно “Безпритульну течію”.
Прощаючись з поетом у ритуальному залі крематорію Байкового, я сказав, що безпритульність — доля українського поета. А міг би сказати більше: безпритульність — це й доля України, яка, як історична одиниця, загубилася на світових роздоріжжях, так і не зумівши явити людству свого обличчя.
Коли до цієї великої безпритульності долучається особиста драма, поет втрачає останню точку опори і перестає жити. “Я вижити не обіцяю, я умираю поступово, як умирає наше слово, хоч не говорить, що вмирає”.
Мотив смерті — з домінуючих у його творчості: свідчення глибини натури. Легкомисний лірик, як правило, уникає цієї теми. Він як метелик пурхає і над медоносами, і над пустоцвітом. Озираючись на те, що сталося з поетом, як не вразитися його словами: “Відійду на світанні, як і мають відходити з неба зірки”.
Мабуть, багато з тих, хто його знав, подивуються з того, що зараз скажу: він був дуже різкий і не завжди справедливий в оцінці творчості інших. Але тільки в довірливій розмові. За його приязною, м’якою усмішкою приховувався естетичний максималізм. Вимогливий до себе, він вимагав такої ж вимогливості й від інших, кепкував і обурювався з найменшої неточності. Надто коли надибував її у творах не обділених славою поетів.
Звичайно ж, було щось у тім і від ревнивості. Хоч його репутація хорошого лірика ніколи не піддавалася сумніву, фахова оцінка, достойна хисту, випадала на його долю рідко. Він міг би з повним на те правом висловитися про критику словами С. Васильченка: “Ці дощі мене не поливали”.
Це було тим образливіше, що на відміну від усихаючих, за Розановим, поетів, Талалай із роками нарощував поетичні м’язи. “А за нами ні шуму, ні хвилі, ми забуті давно, наперед, наша слава у братській могилі, де стоїть Невідомий поет. Нас немає, від нас — тільки тіні, що неначе відстали на крок. Привітаємо, друже, осінні, чорні ночі для пізніх думок”.
Та він же й спростував забутість “наперед”. Бо як кожний неординарний поет знав собі ціну: “…і прийде час, і списом гострим тебе, як джерело, відчинить смерть”. Вражаючий образ і — як сказано. У нього були всі підстави думати саме так про перспективу в часі. І в тій перспективі декому з тих, кому велося куди комфортніше, доведеться потіснитися, аби дати йому місце.
Він висловив велику печаль існування сущого, явив його перманентний трагізм. Висловив на тонких розумових і чуттєвих відрухах. Як поет, а не як віршувальник. Віршувальник не скаже: “Бо все ж таки щось є і поза тим, що очі бачать, чують наші вуха”.
Зворотний бік нормального песимізму — ностальгія за його протилежністю. Тому сумна реальність Талалая — водночас жива і трепетна. Сум як потреба радості, як право на крихту того, що називають щастям — це теж Талалай.
“Пролетіли ми світлою вістю”, — каже він. Світла вість — це й бунт душі, що протистоїть скверні й корозії існування.
Поезія Леоніда Талалая — неспростовне свідчення живучості класичного вірша, який сьогодні намагаються поховати молоді і не дуже літературні копачі. Його вірші надаються як ілюстрації до посібника з поетики для новобранців. Бо це продукт натуральний, без хімії і шкідливих домішок.
Зухвалість, свіжість його загущеного, тільки йому властивого образного ладу, уміння замкнути, закільцювати вірш як цілісну одиницю — це є і завжди буде на часі.
Талалай з тих поетів, у творчості яких відбилася туга за людяністю, красою, справедливістю та іншими корінними чеснотами, які нині піддаються тяжким випробуванням.
У цьому сенсі він зачинив за собою епоху. Його світовідчуття — світовідчуття української людини XX століття. Він замкнув його у впізнаваній системі своїх естетичних координат. Можливо, комусь вона видасться завузькою, надто локалізованою. Але в ній немає фальшу. Тому їй судилося довге життя.
* * *
Ще глиці запах зберігає час,
Та новорічну винесли ялинку.
І, де стояло з персиком дівча,
Із яблуком стоїть в чеканні жінка.
За жінкою із яблуком на таці
Бабуся біля заводі на лавці,
Куняючи, у спогади гребе,
Пригадуючи з персиком себе.
А їй минуле дихає у спину,
І, як тоді, в бабусиному сні
Ясмин цвіте на чорнім піаніно
І світиться із люстра на стіні.
А за вікном гроза синьоімлиста
І дівчинка, освітлена на мить,
Біжить, біжить, і музикою Ліста
Травневий дощ алеєю біжить.
Ясмин цвіте. А ніч так швидко тане.
І, причинивши хвіртку за коханим,
Вже через хвіртку, спрагло палахку,
Для поцілунку підставля щоку.
І знову, наростаючи, звучить
Все той же Ліст. І краплі по воді
Біжать, біжать… і дівчинка біжить,
Зі сну у сон біжить, як і тоді,
Біжить у сад, в ясминову цвітінь,
І завмирає, Ліста перегнавши,
І розтає в тумані сновидінь,
З яких і ми, й життя маленьке наше.
* * *
Придурюсь, що я не геніальний,
потім геніальним придурюсь
і нап’юсь у час відповідальний,
бо відповідальності боюсь.
Виростуть у мене, як в слона,
вуха для солодкої локшини,
хоч все нижче падає ціна
на усе високе і безцінне.
Веселюсь на нашій не своїй,
де в садку вишневім коло хати
так співають-плачуть солов’ї,
ніби їм у Празі помирати.
І мені у скверику старому
навіть заздрить визнаний піїт,
котрий при здоров’ї кам’яному
дивиться із каменю на світ.
* * *
А за нами ні шуму, ні хвилі,
ми забуті давно, наперед, —
наша слава у братській могилі,
де стоїть Невідомий поет.
Нас немає, від нас — тільки тіні,
що неначе відстали на крок.
Привітаємо, друже, осінні
чорні ночі для пізніх думок.
Пролетіли ми світлою вістю.
І тремтить сиротіюча віть,
і шумить, обростаючи листям,
вітер шумить…
* * *
Самота, і гіркота,
і горілка вже не та,
і, здається, навіть пиво
зовсім іншого розливу.
Випадає з рук весло,
А було ж колись, було, —
зверхнім оком молодця
чуб дививсь на гребінця,
був тугіший перевесла!
І чия ж ото рука
підняла, як Ахіллеса,
войовничого хвалька?
Це б чорняву чи біляву
заманити в тихий сад,
та стоїть, як третій зайвий,
поміж яблунь листопад.
* * *
Шубку скине,
погляд кине,
і бровою поведе,
і холодною щокою
до моєї припаде:
— Я прийшла! Любов не жде!
І подушку переб’є —
всі папери розлетяться.
У мій бік покаже пальцем,
Музі скаже:
— Це моє!
Я його знайшла, помила,
у кіно колись водила —
і до загсу довела,
тож посунься і не дуйся —
ти ж не Дуся із села.
* * *
Глибока осінь. Вечір пізній.
Калюжі. Відблиски зловісні.
У сквері лаються бомжі.
Глибока осінь. Вік залізний
у струпах, кіптяві, іржі.
І на межі, як на межі —
сьогодні рано, завтра пізно…
* * *
Це вже наша осінь золота,
тільки проба в золота не та, —
за кленові золоті листки
нам до Криму не купить квитки.
Але можна взять до Атлантиди.
Кажуть, там не гірші краєвиди…
Уявляєш: їхать довго, довго.
У купе шикарнім — я і ти,
і в чеканні чаю запашного
ложечка у склянці цокотить.
Уявляєш: будем їхать, їхать…
крізь сніги грудневої пори,
задрімаєм вухами до віхоли,
проснемось очима в кипарис!
Але що це?! Поїзд мимо станції,
навіть не гальмуючи, летить.
І так само ложечка у склянці,
не зігрівшись чаєм, цокотить.
* * *
Я вижити не обіцяю,
я умираю поступово,
як умирає наше слово,
хоч не говорить, що вмирає.
Коли ж підійде аж до краю,
то скаже вам біля хреста:
— Не хочу жити на устах,
де правди й совісті немає.
* * *
Я видихнув душу у слово,
на волю її відпустив.
— Ось тобі римапідкова
і, вільному воля, прости.
А потім зустрів випадково
уже у столітті новім.
— Ну, як тобі, душе, у слові?
— Самотньо… як в тілі твоїм.
Рикошет
Вони стріляли в олігарха,
мені не жаль такого птаха,
мені аж радісно стає,
коли такого хтось уб’є.
І я сказав би: врештірешт
є справедливість в цьому світі,
коли б, коли б не рикошет —
і прямо в серце друга Віті.
І що поробиш? Куля-дура,
та ще й невчасна, як жона,
коли за чаркою вина
сидиш, розслабившись, у друга.
Їх поховали майже рядом,
хоч і по різному розряду,
що все одно тепер для праху,
та я для друга, для Вітька
приніс з могили олігарха
найкращі квіти і вінка.
А потім в розпачі й безсиллі
аж до ранкової пори
лежав і плакав на могилі,
з найкращим другом говорив.
І слухав я, підбитий горем,
хоча і п’яний, та не в дим,
як ангели співали хором
над олігархом і над ним.
Лилася з неба світла туга
і всепрощення неземне,
коли відспівували друга,
а рикошетом і мене.
* * *
Вже стільки літ, і стільки зим
я піднімаюся, як дим,
і над собою ледве зримим
стою, як пам’ятник із диму.
Вже стільки літ, і стільки зим
я піднімаюся, як дим,
і самотію над земним,
тримаю зірку, як свічу,
і сам себе уже не чую,
і сам собі телефоную,
собі у відповідь мовчу.
Вже стільки літ, і стільки зим
я піднімаюся, як дим,
що разом з іменем моїм,
з моєю долею земною
розтане хмаркою легкою.
* * *
Поети вижити могли б,
якби були з родини чайок.
Який гіркий в поета хліб,
та ще й його не вистачає.
Не вистачає ще й зело,
хоч не міняє стрій кирилиця,
рука, тримаючи стило,
для подаяння не розкриється.
Живу сльозою на щоці.
Все перекрили, заступили…
Та пропустіть хоч до могили,
залиште хоч перо в руці.
Невже дописувать мені
на дошці нігтем у труні?!
* * *
Ще одне замкнулось коло,
потемнішало навколо,
і, поглянувши на світ,
ворон каркнув перед сном
і на все махнув крилом
з висоти прожитих літ.
Гривня випала остання,
закотилась в небуло.
Загадав би я бажання,
тільки ж небо затягло.
Совість мокне за дверима,
чи впускати, а чи ні? —
Я не знаю, як мені
пережити з нею зиму.
Може, краще спати, спати,
не згинаючи колін?…
Хай присплять мене лопати
співом з чотирьох сторін.
Гонитва
Василеві Герасим’юку
Оглянешся раптом — впізнаєш ловця,
відчуєш: гонитві не буде кінця,
і — рано чи пізно — впадеш, знемагаючи,
тобі не втекти, як Григорію Савичу.
За спиною в тебе вже триста, як скло,
всі триста, як скло,
товариства лягло,
як в землю осінню,
вмерзаючи в пам’ять,
і чорною тінню
у ній не відтануть.
А круки ті самі кружляють над мурами,
і хмара багряна пливе, як з Батурина.
Побачиш, оглянувшись, — до Колими
гонитва біліє людськими кістьми,
загонці кричать,
відпускаючи псоту,
а псоту зробили з колючого дроту.
Пронизує вітер і, сіючи страх,
розсіює нас по чужинських світах,
де в хлібі насущнім полин-гіркота,
і мертвою плоттю п’ята зароста…
Триває гонитва…
Хоч інші часи,
загонці ті самі, —
і котяться пси
і нас не врятують осінні ліси
від світуловця
у повстанському схроні.
Ліси оголились
і — як на долоні…
* * *
Ні голосу Бога з неба,
ні погляду звіра з хащі —
нікого навколо тебе,
крім тебе, пропащого.
Не страшно уже нічого.
То звідки в душі тривога?
Навколо ніде нікого,
ніде нікого,
крім тебе,
собі чужого.
* * *
Не тільки по губі,
між пальцями — текло,
збігало і зникало крадькома,
воно в тобі,
і ти, мов джерело,
де материнська береже пітьма
все, що було,
наповнило ущерть
тебе, що жив
господарем і гостем, —
і прийде час,
і списом гострим
тебе, як джерело,
відчинить смерть.
* * *
Володимиру Базилевському
Це осінь, друже, тиха, як вина,
з печаллю, з гіркотою, із вином,
після якого, ніби з двійником,
говориш із собою допізна.
Це осінь, друже, царство тишини,
де воїном забутої війни
дрімає дуб навстоячки при збруї,
і вже не відчуває і не чує,
як випадають з патронташа кулі,
і як риплять від старості гілки,
адже вві сні йому кують зозулі,
ще молодому, молоді роки.
Це осінь, друже, це вже осінь
у голосі твоєму, на покосі,
на всьому, що зробити не вдалося.
Вона з туману веслами скрипить,
і вже верба стоїть простоволоса,
як та душа, на березі стоїть.
Палахкотить листок серед гілок,
тримає павутина той листок,
що рветься сам за іншими летіти
від самоти і вже чужого світу.
Це осінь, друже, це останній строк,
коли в руках, де грілася синиця,
лиш яблуко,
в якому чорним птицям
уже у теплих гніздах не сидиться,
не терпиться пуститись в переліт
під інше небо у незнаний світ.
І вже ножем торкається рука
до яблука, як сонце, золотого,
і чорних птиць на волю випуска,
на волю вітру, як рука, сліпого.
Це осінь, друже, втомлена гонитва
за світом, що з тобою спалахне —
і тільки дим у небо, як молитва,
в якій уже ні слова про земне.
* * *
Пізня осінь пахне димом,
і темніють береги,
і метається над ними
чайки сивої “киги”.
А вогонь вечірні тіні
в нетерпінні хилита,
відбиваючись у плині,
ніби крона золота.
Догорить — я ще підкину
та наллю собі чарчину,
пригадаю всю рідню.
Душу спробую зігріти
в іншім часі, в іншім літі,
біля іншого вогню.
Там, за днями, за водою,
ще зелені береги,
постать матері живої,
голос друга дорогий,
стіл широкий біля хати,
і веселі батько й мати,
і наповнені чарки, —
тільки чарки не підняти
і нічого вже не взяти
з того столу, з того свята
на тім березі ріки…
Туманіють рідні лиця,
і метається, як птиця,
і ячить душа моя,
і багряне зносить листя
безпритульна течія.
* * *
І тих… і тих… уже немає,
і чуженіють небокраї,
стоїть облогою зима.
Печаль німа. Німують віти,
і м’яко стелить, мов навіки,
м’яким вкриваючи, туман.
А над туманом перекатом
із лісу котиться “е-гей!”,
немов запрошуючи в хату,
в якій ні вікон, ні дверей.
І холод душу дістає.
Але надвечір, слава Богу,
ще є у мене світлий спогад
і, щоб зігрітись, чарка є.
Зберу усіх… І буде свято,
як це було врядигоди…
А потім, ніби проводжати,
я разом з ними вийду з хати
і вимкну світло назавжди.
Добірка сформована за книжкою вибраних поезій “Безпритульна течія” (Чернівці, “Букрек”, 2011).
* * *
Боюся, Господи, боюся,
що я на манівці зіб’юся, —
і Муза не подасть руки,
перо забуде, що крилате,
що допалю чорновики
і не зігрію ними хати.
Але найбільше я боюся,
що все це я переживу
не уві сні, а наяву
іще до того, як зіп’юся.
Боюся, Господи, боюся.
* * *
…І погоничем вітер свистить,
і стьобає оголена віть,
і в дощу заплітаються ноги,
і твої заплітаються теж,
ще два кроки — і ти упадеш
і лежатимеш серед дороги.
І підійде до тебе водій,
переверне до неба обличчям
і відтягне тебе на узбіччя
з відчуттям, що поміг у біді.
* * *
Інколи хочеться пісні простої,
пісні такої,
що зовсім без слів,
пісні земної
на вічний мотив
тільки про те,
чим насправді ти жив,
пісні, що плине
повільно-повільно,
повільніше хмари, повільніше часу,
тремтливо, як марево,
степом Донбасу
сплива, не спливаючи, перед тобою
то хвилею синьою, то голубою,
пісні такої, що — мов колискова,
впівголосу пісні
на вічний мотив
про те, як любила,
про те, як любив,
про те, що життя наше —
пісня без слів.
* * *
Безсиле коло крейдяне, —
від яви не відгородиться,
а недобачене присниться,
вві сні жахаючи мене.
І вийду я через балкон,
куплю старий акордеон,
зайду підпилим у вагон
і заспіваю про тайгу,
про Магадан і хуртовини,
про те, як гибіє в снігу
утеклий зек із України,
якогось хтось через роки,
якщо й зустріне, не впізнає…
Я так заграю — заспіваю,
що будуть плакати жінки…
А потім сяду серед кленів,
дістану пляшку із кишені,
і буде сто, і двісті грам…
Замерехтять до мене зорі
так, ніби я у їхнім хорі
співав покинутим хлоп’ям…
На лавку ляжу дерев’яну,
а від ментів і від усіх
мене навік сховає сніг,
як зека біля Магадана,
де непроглядні хуртовини
і непроглядна далина.
Ніхто нікого не зустріне,
ніхто нікого не впізна.
* * *
Ніби прямо з віденського балу
підійшла, танцюючи, зима,
і дарма, що музики нема,
у душі світлішає помалу.
Тихо накликаючи надію,
тихо, як до Бога, шепочу,
щоб ніхто, крім Бога, не почув,
зло не підняло повіки Вія.
Я вже находився навмання,
я вже відмовляюсь від знання,
щоб хоч раз повірити у те,
що насправді папороть цвіте.
Що вам залишаю, мої рідні?
Тільки безпритулля, тільки злидні
та стілець отой, що ізпід ніг,
завагавшись, відштовхнуть не зміг…
Не пройшов я шляху до кінця,
і дивлюся з висоти стільця,
як над світом радісно танцює,
мов під вальси Штрауса, зима.
І все вище душу підійма
музика, якої ще не чую.
