Володимир ПІПАШ,
голова Закарпатського ОО “Просвіта” ім. Т. Шевченка, кандидат історичних наук
Упродовж століть населення Закарпаття (а “історичне Закарпаття” охоплювало значно більші терени ніж однойменна область нині, включало частини Східної Словаччини, ПівнічноСхідної Угорщини та півночі Трансільванії) було відірване державними кордонами від інших українських земель, зазнавало, незалежно від того, до складу якої держави входило — чи то Угорського королівства, Трансільванського князівства, чи то Австрійської та АвстроУгорської імперій, — жорсткого національного гніту з боку угорських панівних кіл.
Угорський шовінізм і політика мадяризації особливо посилилися після перетворення Австрійської імперії 1867го на дуалістичну АвстроУгорську імперію. На відміну від Галичини та Буковини, що ввійшли в австрійську її частину, в якій певні права національних меншин забезпечувалися, то Закарпаття — в угорську (Угорське королівство), у якій, окрім угорців, інші народи, за винятком хорватів (тим дещо “дозволялося”), жодних національних прав не мали. Офіційною політикою в Угорщині було: всі повинні бути угорцями. Тож жорстко придушувалися найменші спроби національних проявів, із залученням насильницьких методів здійснювалася мадяризація. Дійшло до того, що, відповідно до законів Апонія від 1907 р. та 1909 р., шкільництво у Закарпатті повністю було переведено на угорську мову, а 1915 р. — навіть заборонили кирилицю. У соціальноекономічному плані край був найвідсталішою частиною імперії, а національнокультурне становище закарпатських українців — найгірше зпоміж усіх інших територіальних груп українського народу, що входили чи до Росії, чи до АвстроУгорщини.
Для протиборства мадяризації важливу роль мало збереження етнічної самоідентифікації корінного населення Закарпаття, з усвідомленням, що за Карпатами живе той же народ. Спроби національнокультурних і церковних діячів створити для цього просвітницьку організацію розпочалися ще в середині ХІХ ст., однак угорські панівні кола чинили жорсткі перепони. Тож лише три роки змогла проіснувати створена 1850 року Пряшівська літературна спілка ім. Іоана Хрестителя (видали 12 книг). Діяльності наступної організації — Товариству св. Василія, заснованого 1864го за ініціативою Мукачівського та Пряшівського грекокатолицьких єпископів І. Поповича та Й. Гаганця, — ставилося стільки перешкод, що воно 1871 року припинило своє існування. Не виходила також і його газета “Світ” (заснована 1867 р.), позаяк наступний після смерті І. Поповича єпископмадярон Степан Панкович заборонив її передплачувати.
У своїй політиці шовіністи досягли певного успіху. Адже значна частина закарпатської інтелігенції, особливо — духівництво, була змадяризована. Із 508 грекокатолицьких священиків 6ти жуп русинами себе назвали 72, із 831 учителя — лише 97.
Наприкінці 80х рр. ХІХ ст. для супротиву мадяризації починає формуватися народовецький напрям. Легальним його центром стає Товариство св. Василія, яке вдалося відродити наприкінці 1896 р. Із 1897 р. воно починає видавати газету “Наука”. Та повсякчас існувала загроза його заборони як громадської організації, і народовці пішли на хитрість. Вони використали наявність в Угорщині закону про вільну діяльність акціонерних товариств, тож засновують акціонерну видавничу спілку “Уніо”, якій передали усе майно Товариства св. Василія. “Уніо” продовжило видання “Науки”, а також започаткувало друк просвітницьких книг “для народу”, календарів. Лідером народовців стає о. Августин Волошин.
Хоча умови функціонування “Уніо” були вкрай важкими, однак саме воно заклало перші основи просвітницької роботи. Чимало його діячів підтримувало контакти з галицькими українськими діячами, львівською “Просвітою”, а парох с. Скотарське о. Омелян Штефан 1897 року (за іншими даними 1896го) засновує читальню, за зразком просвітянських читалень Галичини. Невдовзі напівлегальні гурткичитальні створили у Верхніх Верецьках, Липчі, Рахові, Ясіні.
Входження Закарпаття 1919 року до складу Чехословаччини істотно змінило ситуацію. З одного боку, ця держава була чи не найдемократичнішою у Центральній Європі, у ній легально діяли політичні партії, громадські організації. У Закарпатті провели низку реформ, більшість із яких мали позитивні наслідки, чимало зроблено для піднесення освіти, медичного забезпечення, загальної культури. Але влада ЧСР аж до осені 1938 р. не виконувала зобов’язань СенЖерменського договору та чехословацької конституції про автономію Закарпаття. Більша його частина була виділена в адміністративний край “Підкарпатська Русь”, але поза його межами опинилася українська Пряшівщина, яку віддали Словаччині. На відміну від першого президента Т. Г. Масарика, котрий заявляв про “тимчасовість” входження Закарпаття до складу Чехословаччини, визнавав, що тут живе гілка українського народу, вважав “Чехословаччину опікуном Рутенії” та був готовий “відступити це опікунство, коли український народ стане національно об’єднаним”, наступний президент Е. Бенеш вважав, що необхідно робити все, аби край належав ЧСР навічно. З цією метою влада застосовувала стару імперську політику: “розділяй і владарюй”. Було використано незавершеність через вищезазначені причини українського націотворення, наявність у Закарпатті русофільської та русинської течій.
Русофільство підтримали галицькі й буковинські русофілиемігранти і російські білогвардійці, чимало з котрих поселилося у краї. Фінансову підтримку надавали їм спецслужби Угорщини та Польщі, бо уряди цих країн були вороже налаштовані до українського руху. Тож упродовж 20—30х рр. суспільне життя краю характеризувалося ідейною боротьбою між українською та русофільською і пов’язаною із останньою “автохтоннорусинською” течіями. Ця ситуація була вигідна владним колам ЧСР. Якщо на початках празький уряд сприяв українській культурній течії, то згодом перейшов до підтримки русофільства та русинства, які дезорієнтовували населення.
Ідею про утворення у Закарпатті Товариства “Просвіта” вперше обговорили на нараді національнокультурних діячів (М. Григашій, Ю. Бращайко, А. Штефан, А. Твордило, Г. Стрипський, А. Волошин та ін.), що відбулася на квартирі о. А. Волошина 30 грудня 1919 р. Тут створили організаційний комітет, котрий мав підготувати проект статуту. Установчі збори запланували на 29 квітня 1920 р. у приміщенні жупанату, та коли його учасники прийшли сюди після богослужіння у кафедральному соборі, з’ясувалося, що зал захопили озброєні палицями провокатори, яких найняли русофіли. Тож збори довелося перенести. 9 травня 119 делегатів обрали керівні органи, затвердили статут Товариства “Просвіта”. Головою обрали адвоката Юлія Бращайка, котрий незмінно займав цю посаду до 1939 року. До правління (Головного Виділу) увійшли: о. Августин Волошин — директор Ужгородської учительської семінарії — заступник голови; Василь Гаджега — канонік капітули Мукачівської грекокатолицької єпархії; о. Віктор Желтвай — професор учительської семінарії; Іван Панькевич — професор ужгородської гімназії; Порфир Медвідь — директор Ужгородської сирітської семінарії; Мирон Стрипський — ужгородський піджупан; Микола Творидло — агроном; Августин Штефан — професор Ужгородської гімназії (з 1922 р. — директор Мукачівської торговельної академії); Микола Долинай — лікар; Степан Клочурак — редактор; Володимир Шуба — працівник Підкарпатського банку. У подальші роки дехто відійшов від роботи, тож до керівництва надалі входили: Михайло Бращайко, Федір Ревай, Володимир Бирчак, Василь ГренджаДонський, Василь Климпуш, Олександр Маркуш, Лука Дем’ян, Іван Грига, Василь Лар, Павло Кукуруза, Михайло Новаківський, Іван Гриць, Антін Дівнич, Ілля Цьокан, Михайло Марущак, Дмитро Німчук, Роман Стахура, Дмитро Струк, Іван Романченко, Олекса Приходько та інші.
Згідно зі статутом, головна мета діяльності товариства — “культурне і економічне піднесення підкарпатськоруського народу, передусім виховання його в моральнім і патріотичнім дусі”. Створили низку комісій: організаційну, музейнобібліотечну, видавничу, театральну, музичну, літературнонауковий відділ, референт із організації будівництва Народного Дому “Просвіти” та ін., які мали організовувати роботу за відповідними напрямами.
Вражена надзвичайно низьким культурним рівнем спорідненого слов’янського населення, чехословацька адміністрація на початках, як зазначалося, підтримала та надала значні кошти для діяльності “Просвіти”, приміром, у державному бюджеті на 1922 р. було закладено як сталу субвенцію 80 000 крон, а надзвичайну — 1 мільйон крон.
Підтримка влади і великий ентузіазм патріотичної інтелігенції дозволили “Просвіті” швидко налагодити активну роботу. По селах створюються хатичитальні, які стають місцевими осередками та центрами громадського й культурного життя. При них засновуються бібліотеки, театральні гуртки, хори, пожежні команди, кредитні спілки тощо. У містах, а іноді й у великих селах створюються філії “Просвіти”, які координують діяльність читалень. Уже 1920 року запрацювали філії і читальні у Берегові, Ясінях, Хусті, Перечині, Верхніх Верецьках, Воловому, Білках, Косівській Поляні, Довгому, Руській Мокрій, 1921 року — у Ставному, Чорноголовій, Воловці, Канорі, Кайданові, Чинадієві Березького, Веряці Угочанського, Богдані, В. Бичкові, Калинах, Вільхівцях, Дубовому, Ізках, Рахові та ін. 1929го “Просвіта” мала 4 філії, 176 читалень і понад 11 тисяч членів.
На жовтень 1936 р. “Просвіта” включала: І централю, 13 філій (одна на Пряшівщині), 234 читальні — загалом 248 структурних одиниць. На день проведення Всепросвітянського з’їзду в Ужгороді 17 жовтня 1937 року при філіях “Просвіти” було 135 театральних гуртків, 94 хори, 44 спортивні гуртки, 12 духових оркестрів, близько 17 тис. членів.
Важливе значення мало заснування 15 січня 1921 р. першого професійного українського театру на Закарпатті, який отримав назву “Руський театр товариства “Просвіти”. У серпні 1921 р. його очолив Микола Садовський, а через два роки Олександр Загаров. У репертуарі були вистави “Наталка Полтавка” І. Котляревського, “Дай серцю волю, заведе в неволю” М. Кропивницького, “Безталанна” і “Наймичка” І. КарпенкаКарого, “Шельменкоденщик”, “Сватання на Гончарівці” Г. КвіткиОснов’яненка, “Украдене щастя” І. Франка, “Запорожець за Дунаєм” С. ГулакаАртемовського, “Циганка Аза”, “Маруся Богуславка”, “За двома зайцями” та “Тарас Бульба” М. Старицького, “Назар Стодоля” Т. Шевченка, багато інших. У театрі працювали такі відомі митці, як Микола Певний, Ніна Певна, Федір Гошовський, Михайло Біличенко, Іван Романченко, Микола Чирський, Ярослав Барнич, Федір Базилевич, Микола Аркас, брати — Авгyстин та Євген Шерегії. За час існування театр показав понад тисячу вистав, що мало величезний вплив і на усвідомлення у закарпатців почуття єдності з усім українським народом.
Через фінансові проблеми 1929го театр припинив існування, однак у читальнях функціонувало чимало самодіяльних театральних гуртків. 1936 року брати Шерегії створили при хустській “Просвіті” театр “Нова сцена”, який у листопаді 1938 р. отримав статус Українського державного національного театру.
Одним із перших кроків музичної комісії стало заснування Руського Національного Хору, котрий незабаром очолив Олекса Приходько. Цікаво, що хор із самих початків був настільки популярним, що до нього записувалися і чеські чиновники, навіть віцегубернатор краю Пітер Еренфельд. 1924 року хор нараховував 220 членів, спричинив поштовх до створення хорових колективів при читальнях “Просвіти” по всьому краю. На середину 30х років у 94 просвітянських хорах нараховувалося 2730 співаків. Тільки 1933 року вони дали 440 концертів.
Проте, починаючи з 1923 р., стосунки між “Просвітою” та чехословацьким урядом погіршуються. Цього ж року виникло “Общество им. Александра Духновича”, яке стояло на русофільських позиціях. Відтоді між двома культурнопросвітніми товариствами велася запекла боротьба за вплив на населення. Офіційна влада почала більше підтримувати русофільську течію і, відповідно, “Общество им. А. Духновича”. 1924 року губернатором Підкарпатської Русі призначено русофіла Антона Бескида.
Далі буде.
