Вернадський і наша ноосфера

Уже кілька десятиліть Володимир Вернадський, якому виповнилося півтора століття, буквально переслідує Івана Драча “грандіозністю і невтоленністю свого особливого розуму, винятковою чесністю і сумлінністю свого інтелекту”. Як пише в есеї “Про найкращого з людей” і підтвердив у нашій розмові, він намагається не пропустити жодного заходу, який пов’язаний із першим президентом Української академії наук. Так само старанно відстежує і збирає всі публікації, книги самого Вернадського і про нього. Особливе захоплення викликали в Івана Федоровича щоденники, які Володимир Іванович писав 67 років, починаючи з 14літнього віку і до самої смерті 1945го.
На превеликий жаль, за роки незалежності Україна спромоглася в 1994—1997 рр. видати лише маленьку частку думок основоположника вчення про ноосферу, геніального українця — 2 томи діаріушу за 1917—1921 рр. мізерним накладом 1000 примірників. Для порівняння: “шедеври”, на обкладинці яких стоять прізвища Л. Кучми і “проффесора” В. Януковича, розтиражовані в кілька десятків тисяч. Останні залишають по собі обкрадену, загиджену, зневажену ноосферу України; В. І. Вернадський, якого шанує все людство, дає нам розуміння й надію як зберегти себе і навколишній світ, передавши його нащадкам досконалішим і безпечнішим.
Навколо цього й точилася наша розмова з філософом від землі й літератури Іваном ДраЧем у його офісі товариства “Україна і світ”.

— Іване Федоровичу, якось тихо і непомітно в Україні відбувається відзначення ювілею Вернадського: кілька публікацій у пресі, ювілейна сесія Загальних зборів НАН України й круглого столу в Інституті історії та розтиражоване дорікання Азарова, уряд якого виділив на ці заходи копійки, що українці, мовляв, не шанують засновника Української академії.
— Справді, Азаров прийшов на зібрання і вистидав українців, хоча й Академія, і Комісія з розробки наукової спадщини вченого разом із Російською АН давно працюють над його архівами. За умов жебрацького фінансування навіть видати дещо спромоглися, створили фільм. Про це мені  розповідав Микола Жулинський.
Влада у нас “ліберальна”: святкуйте собі, українці, відзначайте… Точнісінько таке було торік зі святкуванням 190річчя знаного у всьому світі українського просвітителягуманіста, філософа і поета Григорія Сковороди. Якби не кілька ентузіастів, і того б не було.
Можливо, це й краще. Можливо, треба, щоб самі люди згадували і вшановували, в’яжучи нитку національної пам’яті. Треба нам кооперуватися, бо якщо робитиме держава, то ми будемо на рівні цієї держави, якою вона нині є.
— Вернадський, нащадок давніх українськостаршинських родів, поєвропейськи освічена людина, в одному зі своїх щоденникових записів подає думку, що суспільство поділяється на дві раси — будівничих і руйнівників. До перших він насамперед зараховує свідому інтелігенцію, що сповідує примат високого інтелекту й широкої культури. Чого не завжди скажеш про нашу інтелігенцію, яка постійно перебуває у стані броунівського руху. Чи, може, ми, за браком тих же чеснот, стоїмо на порозі розвалу цієї раси? Інакше як пояснити, що на чолі нашої держави опиняються руйнівники?
— Але попри все, весь час виринають якісь ентузіасти, утворюють навколо себе таке цікаве силове поле самовідданих людей, що невтомно й постійно роблять суспільноважливу справу, вражають і підживлюють своєю енергією інших. До таких належали Борис Возницький, Михайло Сікорський… Такі люди роблять велику справу, і вона навколо них крутиться, затягуючи в свою круговерть небайдужих. І цей процес нескінченний у часі, він вражає безперервністю народження нових діячів і переконує тебе, що не все ще втрачено… Це як могутні джерела, які вибухають то в одному, то іншому місці, і ця жива вода нації існує. Це свята правда.
— Спорадично джерела такі, як Сковорода, Шевченко, Леся Українка, Франко справді виникають на національному ґрунті, але немає потужного фонтана… За Вернадським, людські спільноти як частка ноосфери постійно генерують енергію, якої нам для кардинальних змін, напевно, не вистачає?
— Усе робиться до часу. Все це зрозуміле і знайоме — енергія не народжується на порожньому місці й безслідно не зникає. Ця енергія існує, накопичується впродовж 12—15 років. Збирається, збирається і вибухає. Якщо на той час були готові інтелектуальні й культурні сили, то вона, — такаперетака, а народилася держава Українська. А потім, після кучмівщини, вибухнула ж Помаранчева революція?! Це підтвердження того, що наша енергія нуртує, збивається докупи і потім неодмінно вибухне. Хочете, щоб воно було швидше? А хто не хоче? На жаль, це як нове життя, яке жінка має народити після 9 місяців виношування. Інколи може в шість, сім чи вісім… Але не завжди воно буває здоровим і щасливим, я так думаю.
— Прописні істини, що існують закони суспільного розвитку. Але історія свідчить, що не всі суспільства, де виникали критичні маси, могли скористатися цим моментом…
— Цим скористалися раніше поляки, тоді фіни, ще в 1920х, потім чехи, словаки. 1917го ми не були готові. Так, маємо претензії до Грушевського, Петлюри, Єфремова, Винниченка. Знаючи ніби всі обставини того часу, я досі дивуюся, як вони змогли зробити навіть те, що зробили. Я не маю до них претензій, бо вони старалися кожен посвоєму в міру власних сил.
— Це справді були неофіти, переважна більшість із яких навіть власного життя не мала, все — заради майбутнього, в ім’я національної ідеї. На відміну від молодих, соціалістів, есерів, до яких примкнув і Грушевський, які не упускали і власних практичних інтересів. На зразок певної частини нинішніх професійних патріотів. За таких умов бере гору практичночіпка сірятина, яка розкрадає енергетику нашого майбутнього.
— Але вона не зникла, а розійшлася по всіх усюдах, розлилася по всьому народу, який можна називати українським. Навіть тепер, коли час від часу слухаю радіостанцію “Ера”, чую, як виступають вчительки, лікарі. Це говорять українські інтелігенти і я розумію, що вони переживають за все те, що відбувається нині в Україні. Незважаючи на свою мізерну зарплату в однупівтори тисячі гривень! Вони не про це говорять, а про культуру, про мову, про те, як зберегти державу. Це вже велике діло! І найбільше втішає, коли ти чуєш це з Донецька чи Луганська…
Торік у листопаді ми були на відзначенні ювілею Українського музичнодраматичного театру в Донецьку. На їхні спектаклі вже за кілька тижнів не можна купити квитки. Туди ходить увесь російськомовний Донецьк. Попри існуючу там атмосферу, там є середовище, яке хоче чути українське слово. До цього долучають і дітей, яких беруть із собою. Це надзвичайно цікаво.
— У царині збереження, захисту і відродження національнокультурного життя активно працюють і на Луганщині, особливо обласна “Просвіта”: постійно у них якісь культурномистецькі заходи, конкурси, презентації. А нещодавно відкрили магазин української книги… Тож ідеї Вернадського, згідно з якими відбувається накопичення людської енергії, особливо тих, що проживають на гранітнокристалічному щиті (а це Слобідська й Центральна Україна, значна частина Волині й Півдня), підтверджують незмінний розвиток подій…
— Ви знаєте, що там недалеко один від одного жили Борис Грінченко й Олександр Даль, автори двох словників — українського й російського. Але один працював на велич українського народу, інший, хоча й не росіянин за походженням, — російського.
— Напевно, тут грає роль національна пам’ять. Вернадський, якого росіяни всюди пропагують як свого ученого, коли англійці запропонували йому виїхати з Криму за кордон, занотовує думку, що він не мислить своєї науки поза національним контекстом.
— Це у ньому жило президентство Академії наук, якою він опікувався, та й генетичне українство в ньому ніколи не вмирало, знову й знову оживаючи. Змушений переїхати до Москви, він ніби забув його, — хоча згадаймо, які то часи були! — і лише наприкінці життя він став ностальгічно цікавитися українством. Вернадський щиро дякував Богомольцеві за оті збірники Шевченка, що він йому висилав. І кілька разів допитувався у Богомольця, а де ж Кримський, “хочу цього чоловіка бачити, я скучив за ним”. А той робив вигляд, наче не бачить цих листів і кілька разів не відповідав йому. А це було, коли Кримського Москва відправила на заслання, де він і помер. Це той Кримський, з яким вони творили Українську академію і який подарував йому збірку поезій “Пальмове гілля” і надписав: “Найдорожчому моєму приятелю і найкращій людині, котру я колинебудь знав, академіку В. І. Вернадському присвячую цю книжечку своїх віршів…”. Дуже він його шанував і любив. Стосунки їхні зворушливі, і це особливо вражає на тлі стосунків Єфремова і Грушевського, між якими була войовнича непоступливість і несприйняття.
— Ми торкнулися моральноетичних засад української інтелігенції. Здавалося б, надзвичайно розумні, виховані люди, мають спільну благородну мету, але коли питання переходить у площину особистих інтересів, тоді назовні вилазить оте дріб’язкове, нице…
— Читали три романи Левка Різника: про Шептицького, Грушевського, Франка? Ці три постаті поєднані одною ідеєю, і він переконливо доводить, що попри всі стосунки, які були між професором і доктором Франком, в основі вони всетаки були приязними, хоч жіноча половина робила своє діло, щоб їх роз’єднати.
Але все це накладає відбиток на спільну справу.
— Навіщо заглиблюватися в історію, погляньмо на сьогодення. Не згадуватимемо Табачника, тут давно все зрозуміло. Маємо ще такого собі академіка, колишнього спікера В. Литвина. Не торкатимемося цінності його історичних праць. За якийсь час людина, звинувачена в плагіаті, яка сьогодні привселюдно обіцяла не підписувати антиукраїнський, антиконституційний закон про мови, а завтра нишком його підписала, незабаром, можливо, буде претендувати на місце Вернадського в НАН України. Він буде впливати на подальший розвиток усього життя науки. Якою ж тоді буде ця наука?
— У нас узагалі дивовижна ситуація. Якщо взяти становлення Української держави, починаючи з першого президента, другого, третього, четвертого, то, розглядаючи їх у такий спосіб, навіть без лупи, страшно взагалі стає за існування держави. І всі це розуміють.
— Тож ми таку державу і маємо…
— Тоді що? Одцуратися цієї держави, одцуратися цих президентів і, як пише Степан Колесник, “пересівати волю”? Замість озимини, яка не вдалася, бо вимокла, побита морозом, треба яриною засівати. Але треба ж мати спочатку добірне зерно!
— Треба! І воно є, народилося. Приклад життя і діяльності Вернадського — хіба це не те добірне зерно, яке варто сіяти в свідомість українського суспільства?
— На жаль, усе це перетворилося, як ви сказали, у кілька газетних публікацій і корпоративний ювілей структури, до якої належав Вернадський. Ви намагаєтеся ширше це розглянути. Згоден, робити це треба було дещо інакше. Але за наших умов це не так просто.
Свого часу була в мене ідея — піти до Патона, щоб створити низку великих енциклопедій, на кшталт як Шевченка зараз видають. Але ж грошей влада не дає. Можна було б таку ж енциклопедію Довженка, Космічну, Вернадського зробити. Ми неповороткі, тому росіяни й обходять нас, привласнюючи нашу славу і гордість — Вернадського, Корольова, інших видатних діячів науки й мистецтва. Такі енциклопедії — дуже велика справа. Це була б посадка молоденьких дерев, шкілка, звідки згодом наступні покоління ці дерева розсадили і це був би справжній густий інтелектуальний гай. І тут Вернадський суперпотрібний, бо це світова величина, яка виросла й сформувалася на світових здобутках науки й культури, але насамперед на рідній, українській.  Адже  в його родині, особливо завдяки матері, свято шанували українську історію, мову, пісню.
— Що нам потрібно зробити, аби ввести праці Вернадського, його ідеї у науковий обіг? Щоб він працював на майбутнє України?
— Принаймні треба було б видати його твори українською мовою. Чи навіть ті, про які ми говорили. Якщо порівняти те, що видано російською, і те, що українською, то там їх на десятки, сотні разів видавалося і видається більше. Як наблизити його до українського серця, української душі? Бодай якісь основні речі видати. Коли я читав його щоденник, у мене виникла ідея взяти і найосновніші речі вибрати і видати українською.
Вернадський дослідив, розкрив і дає нам можливість подивитися на біосферу, на ноосферу, на всі ці різноманітні космічні світи як взаємозалежну й органічну єдність. Його вчення — ключ до розуміння, як давати раду самим собі. Треба навчитися, образно кажучи, розрізняти мертву і живу воду — основу життя. Треба, щоб оця живильна вода високого інтелекту і нашої культури час від часу скроплювала нашу душу й серце.
…Мене вражає, коли доводять, що на Марсі води немає, а раніше була. Імовірно, життя, що існує на Землі, започатковане з тої марсіанської кислої води. Вона там зникла. Можливо, марсіани знали про це і, приречені на кінець, переселилися до нас із вами. Ви про це не думали?

Спілкувався
Микола ЦИМБАЛЮК

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment