Василь ГАЛАЙБА,
києвознавець
Уперше питання про всенародне вшанування Тараса Шевченка у зв’язку з 50-річчям від дня смерті й 100-річчям із дня народження, що наближалися, представники прогресивної української громадськості порушили ще 1905 року, а Полтавська губернська земська управа виступила ініціатором спорудження йому в Києві пам’ятника. Тоді ж було створено особливий комітет при Київській міській думі, який, об’єднавшись із полтавськими земцями, утворив об’єднаний комітет для спорудження цього пам’ятника. 1908 року через пресу він оголосив про свій намір поставити його або у сквері біля реального училища (на теперішньому Майдані Незалежності), або в Золотоворітському сквері, або в кінці Бібіковського бульвару (на місці нинішнього пам’ятника Леніну) чи на Караваївській площі (тепер площа Льва Толстого).
Таке повідомлення викликало жваву дискусію і на шпальтах місцевих газет, і на засіданнях міської думи. Дехто висловлювався проти розташування пам’ятника біля Золотих воріт, де “колись був руський Кремль і де повинні стояти пам’ятники Ользі, Ярославу Мудрому, Володимиру Мономаху, Роману і Данилу Галицьким або іншим князям, але тільки не Шевченку, який історії Стародавньої Русі не знав і знати не хотів”. Група гласних міської думи, серед яких були поляки Ржепецький, Новицький і Козловський, єврей Шефтель і німець Фальберг, навпаки, обстоювали місце для нього тільки в центрі стародавньої частини Києва. А гласний Добринін, твердячи, що Т. Г. Шевченко
“…нічого визначного не написав, а його політична діяльність йшла врозріз із загальними інтересами Росії”, наполягав на скасуванні абсолютно всіх запланованих заходів щодо вшанування поета. Своєрідно заявили про свою позицію мешканці Подолу:
“Монументами украшен
Старый город уж давно, —
Сколько памятников, башен
В нем уже водружено!
А Подол грязнее хлева
И на улицах своих
Украшений, кроме “Лева”,
Не имеет никаких.
Молим Вас, не обижайте
Горемычных, сирых нас:
Нам Тараса дайте, дайте,
Пусть стоит у нас Тарас!”
Більшістю голосів дума зупинила свій вибір на сквері біля реального училища, але незабаром скасувала своє ж рішення на користь пам’ятника княгині Ользі, який і було поставлено 1911 року. “Адже ви самі розумієте, що кавалер завжди повинен поступитися місцем дамі”, — ніби мовив перед гласними думи її голова Дяков як виправдання. А місцем для пам’ятника Шевченку було остаточно визначено Караваївську площу.
Пожертвування на пам’ятник, сума яких становила 135 тисяч карбованців, надходили на адресу об’єднаного комітету з усіх куточків Росії, а також із Америки, Австро-Угорщини, зокрема від О. М. Терещенка — 1000 карбованців, від Київського губернського земського комітету — 1500 карбованців. Але була й протидія. Так, попечитель Київського навчального округу навідріз відмовив міському голові в проханні відкрити при всіх школах округу збирання пожертвувань. А священик села Волковинці (нині Хмельницької області) протоієрей Дулинський повернув комітетові підписний лист для збирання пожертвувань серед парафіян своєї парафії з такою відповіддю: “Т. Шевченко нічим особливим у російській літературі не вирізнявся, нічого він не створив геніального й ідеального, що могло б спрямувати розум і душу людини до прекрасного і доброго, щоб йому поставити пам’ятника в Києві — матері міст руських…” Ще категоричніше висловився у розмові з членами ради Київського клубу російських націоналістів у день свого смертельного поранення в міському оперному театрі 1911 року голова Ради Міністрів Столипін, котрий перебував тоді у Києві: “Доки я стою на чолі уряду, встановлення цього пам’ятника допущене не буде”.
Проведені протягом 1909—1912 років три всесвітні конкурси на створення проектів пам’ятника Тарасу Григоровичу за участю авторів із міст Росії, Європи й Америки результатів не принесли. Журі, очолюване академіком Позеном і членом якого був академік Пимоненко, жодного з 142 поданих проектів пам’ятника не ухвалило через їхню недосконалість. Тоді об’єднаний комітет доручив скульпторам Шиортіно (директору академії мистецтв у Римі), Шервуду, Гавриленку, Андрєєву і Волнухіну виготовити моделі пам’ятника на четвертий, іменний конкурс. У результаті кількох обговорень вибір зупинили на проекті Шиортіно, реалізація якого обходилася лише в 120 тисяч карбованців, хоча він поступався перед проектом Шервуда, на який потрібно було 150 тисяч. Таке рішення журі підтримав об’єднаний комітет, а пізніше — й міська дума, що ухвалила резолюцію: “Схвалити проект пам’ятника поетові Т. Г. Шевченку роботи скульптора Шиортіно”. Шовіністично налаштовані гласні думи Іозефі, Шкидченко, Башин, Колчигін, Логочков і Соболєв звернулися до міського голови Дякова з заявою: “Ми, проголосувавши за пам’ятник, мали на увазі Шевченка тільки як поета і вважаємо неприпустимими усілякі поривання, спрямовані на применшення значення і ролі загальноросійської мови і культури в областях із малоросійським населенням і на присвоєння малоросійській говірці непритаманної їй ролі культурної мови в цих областях”.
Усі фігури і барельєфи пам’ятника, на якому передбачалося зробити лише напис: “Т. Шевченко”, мали намір виконати з бронзи, а решту частин — з сірого граніту. Для його виготовлення скульпторові Шиортіно було відведено 1,5 року, а урочистості щодо закладання пам’ятника призначили на ранок 26 лютого 1914 року. Але вони не відбулися. Звинувативши об’єднаний комітет у тому, що він не подав до міністерства внутрішніх справ потрібних відомостей, департамент загальних справ цього міністерства заборонив проводити закладання пам’ятника доти, поки таке подання не буде виконано. Перша Світова війна завадила продовженню його спорудження. А в жовтні 1914 року збори Полтавської губернської земської управи постановили ліквідувати кошти пожертвувань на пам’ятник і просили київського міського голову повернути управі видані для збирання пожертвувань квитанційні книги, листівки, біографії тощо, а також надіслати відомості про зібрані вже кошти. Цим закінчилася майже 10-річна епопея так і не збудованого пам’ятника.
